Чого ми хочемо досягнути – терору і ворожнечі, чи розвитку і співпраці?
Отже, меморіальну дошку на честь першого галицького політичного терориста Мирослава Січинського таки відкрили https://zbruc.eu/node/18240.
Цікаво, що свій теракт він здійснив ще за 4 роки до народження Степана Бандери.
Обговорення цього проекту в обласній раді виявило суперечливі думки, його планували продовжити, але все відклалося внаслідок «майданних» подій. Однак якщо дуже треба, то знайдеться «керівна і спрямовуюча сила», яка зробить без обговорень. А обговорення, якщо всяким толерастам і ліберастам вже аж так його хочеться, можуть собі проводити скільки завгодно після офіційного відкриття.
Ніби зараз і час такий, що актуально вшановувати захисників нації, бо знову гинуть невинні люди в боротьбі проти злочинного режиму. І не випадає сумніватися у потребі протидіяти ворогам України.
Але питання – яким саме способом протидіяти?
Способом Бандери, чи способом Шептицького? Чого ми хочемо досягнути – терору і ворожнечі, чи розвитку і співпраці?
Надто часто звучать із вуст неврівноважених, наївних, а також зовсім не наївних а навпаки – дуже цілеспрямованих політиків заклики до молоді боротися кривавими методами і під гаслом «Смерть ворогам!» нищити всіх неугодних.
Знову питання – якої України ми прагнемо?
України, яка визнає лише єдино правильну ідеологію «Слава нації!» і готова кожного незгідного репресувати і навіть знищити? Чи України, де є місце різним думкам і поглядам, де справедливість того чи іншого твердження доводиться не знищенням опонента, а реальними здобутками в розбудові суспільства і держави.
Бандера і Шептицький, кожен на свій спосіб на практиці показували, як треба втілювати власні бачення.
Шептицький негайно і гостро засудив чин Січинського, заперечив будь-яку можливість оправдувати вбивство людини, не зважаючи на його мету і причини. Проповідь «Не убий!», виголошена у Велику П’ятницю 1908 року, була зразком непорушного і безумовного слідування Божим Заповідям. Він не зважав, що тим самим протиставляється українській спільноті, котра нишком раділа і підтримувала вбивцю. Не зважав, що втратить свій авторитет, який довго здобував крок за кроком, бо суспільство ніяк не могло до кінця повірити у щире українство колишнього польського графа. Втрата авторитету для нього була менш важливою, аніж обов’язок проповідувати Слово Боже не оглядаючись на вигоди і політичну кон’юнктуру.
Шептицький боровся за права і економічне становище українців усіма доступними легальними методами. І в часи Австро-Угорщини, і потім в умовах авторитарної та шовіністичної Другої Речі Посполитої він добивався для української справи неймовірних успіхів. Розвивалися українська освіта, видавництво, просвіта, сільське господарство, торгівля і промисловість. Зростала не лише національна свідомість, але й усвідомлення людської гідності у віками пригнобленого населення. Українська економічна і культурна кооперація були такими потужними, що якби не світова війна, то за кільканадцять років українці би вже повністю домінували у житті Галичини.
Натомість Січинський, як і його послідовник Бандера, мали інакше бачення. Хоча вони були синами священиків і як всі тогочасні діти в обов’язковому порядку вивчали Закон Божий у школі. От лише питання – як той Закон викладали, коли Заповідь «Не вбий!» і вони, і багато їхніх послідовників дозволяли собі зневажати. До речі, Січинський прожив 92 роки, більшість яких – у вільному, цивілізованому суспільстві. Але до кінця своїх днів не вважав за потрібне із вчиненого вбивства висповідатися і покаятися. Так і помер, переконаний у своїй правоті – а значить у помилковості Господніх Заповідей. Також він не раз відвідував СРСР і був досить лояльним до злочинного радянського режиму.
Бандера всі свої сили і навіть життя віддав українській справі, немає жодних сумнівів щодо його відваги, безкорисливості та патріотизму. Але він хотів отримати «все і відразу», еволюція і компроміси не були прийнятними для істинного революціонера.
Вбивство Пєрацького та інших «ворожих» осіб ще якось можна зрозуміти. Але як зрозуміти вбивства українських патріотів, єдиною провиною котрих була незгода із доктринами «революційного крила»? Наприклад, вбивство у мирний час директора української гімназії Івана Бабія. А коли ішла війна проти окупантів одночасно на три фронти, коли кожен вояк-патріот був незмірно важливим для нації, послідовники Бандери деколи вчиняли цілком абсурдні злочини - вбивали «мельниківців». Котрі боролися із зброєю в руках за Україну, але відмовлялися підпорядковуватися «революціонерам». Через оті «темні плями» ми тепер прославляємо Бандеру не стільки як історичну особу, а більше як символ незламної боротьби за незалежність України.
Отже якої саме України ми хочемо, до чого спонукаємо молодь, котра недавно, наперекір політичним пустомелям, підняла всю Україну на Майдан?
І що покликана символізувати ця меморіальна дошка Мирославові Січинському на фасаді Львівської облради?
Можливо те, що дехто прагнув би продовження української маргінальної шизофренії?
Коли представники християнських партій навіть не вважають за потрібне якось завуалювати свої симпатії до тероризму.
Коли колишні комуністи, різко перефарбувавшись, стають найрадикальнішими націоналістами, але продовжують нав’язувати патріотичній молоді таку саму політику ненависті та нетерпимості.
Коли особи сумнівної репутації, що погрузли в корупції, рулять партією, яка декларує себе послідовницею кришталево чесних, безкомпромісних борців за волю народу.
Чи ми здатні нарешті зробити якісь логічні висновки з минулого, щоб позбутися згубних міфів та ілюзій?
Звичайно, що принципова дискусія на ці теми – це виключно наша, українська справа. У ній немає місця чужинцям, особливо представникам тих народів, які вперто не хочуть визнавати і каятися у злочинах, вчинених проти українців.
Але ми самі, у нашому національному колі, нарешті мусимо почати розуміти і говорити правду.
Якщо хочемо сильної, сучасної, моральної України.
P.S. Трохи більше про обставини тих часів та М.Січинського - https://www.gazeta.lviv.ua/article/14916