Як історик і людина мисляча, не можу не відреагувати на статтю Василя Расевича «Злочинці, стукачі, сексоти і громадянське суспільство». Одразу хочу зауважити, що з більшістю висновків автора я беззастережно згідна. Одначе я б розділила роздуми автора на дві частини.
Перша стосується парадигми українського історіописання і зокрема дидактичної історії, а друга – морального стану сучасної української спільноти (під цим терміном я розумію не лише українців, а всіх громадян держави Україна, бо всі ми, незалежно від етнічної, культурної, конфесійної належності перебуваємо в одному культурному та інформаційному полі, і заражені тим самим вірусом).
Перше, на чому хочу зупинитися, – це сучасні підходи в українській історіографії. Одразу зауважу, що пропонований автором дискурс мало чим кращий від того, який він так гаряче критикує, бо це всього лиш зміна народницької парадигми історіописання на парадигму державницьку (нагадаю, що першу найяскравіше репрезентував М.Грушевський, а другу – В.Липинський). І одна, і друга є анахронізмами столітньої давності. Сучасна світова історична наука зробила не один, а кілька кроків уперед, а українська так і залишилась на межі двох попередніх століть. Слушно зауважила історик Валентина Матях:
Український національний історичний проект на момент проголошення державної незалежності мав вельми деформований як в концептуальному, так і подієвому форматі вигляд. Ситуація загострювалася тим, що, по суті, для найширшого українського загалу ознайомлення з власною історією протягом не одного десятиліття здебільшого обмежувалося лише тими дозованими вкрапленнями в загальноросійський історичний процес, що дозволялися офіційними навчальними програмами.
(Матях В. Український цивілізаційний процес раннього нового часу в наукових проектах Інституту історії України НАН України. – К., 2011. – С. 87).
Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. українська історична наука отримала унікальний шанс на переформатування, але у багатьох відношеннях тоді відбулося лише повернення до науки початку минулого століття, бо, за слушним зауваженням Зенона Когута, такими ж, як і на початок ХХ ст., були завдання, що постали перед національним історіописанням (Див.: Когут З. Коріння ідентичности. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. – К., 2004. – С. 297-298). І останні два десятиліття незалежності не так багато насправді змінили, бо часто за новими заголовками історичних досліджень маскуються старі підходи і візії. Зміна наукової парадигми відбувається повільно(Детальніше див.: Матях В. Український цивілізаційний процес... – С. 97-101). Нам пора не «край боронити», а спокійно вивчати нашу минувшину, спробувати зрозуміти і пояснити вчинки людей минулого, а не засуджувати їх, виходячи з сьогоднішніх настанов.
Сьогодні світова історіографія займається не так державою і нацією, як індивідом, на перший план вийшли історія ідей, ментальності, повсякденності, просопографія тощо. Істориків дедалі більше цікавить один із вимірів історії – вимір образно-уявного. Бо
…досліджувати світ уявлень якогось суспільства – це означає іти в глибину його свідомості і його історичної еволюції. Це означає іти до джерел, до глибокої природи людини, створеної «за образом Божим.
(Жак Ле Ґофф. Передмова // Жак Ле Ґофф. Середньовічна уява. – Львів, 2007. – С. 9).
Натомість політична історія, така популярна в Україні, у світі перестала бути «становим хребтом» історії, хоч залишається її ядром. Бо, як слушно зауважив Жак Ле Ґофф, політична історія, зведена у своїй популярній формі до рівня популяризаторських публікацій – книжок та оглядів, де її аж забагато, – здатна поглинути історію наукову (Жак Ле Ґофф. Чи завжди політична історія є хребтом історії // Там само. – С. 318). Це, власне, дуже добре ілюструє ситуація в українській історіографії.
Взагалі, український історик давно мав би перестати бути «бійцем ідеологічного фронту», а згадати, що історія – це, за великим рахунком, наука, зі своїми методами і підходами, зі своїми дослідницькими правилами і професійними вимогами. Вона, власне, очолює гуманітаристику. Ось що з цього приводу зазначив М.Фуко:
Історія творить «середовище» гуманітарних наук, одночасно і привілейоване, і небезпечне. Кожній науці про людину вона дає опору, де та встановлюється, закріплюється і тримається; вона визначає часові і просторові рамки того місця в культурі, де можна оцінити значення цих наук; однак разом з тим вона окреслює їх точні межі і неухильно руйнує їх претензії на яке б то не було універсальне значення. Тим самим Історія показує, що, оскільки людина, сама того не відаючи, вже підпорядкована детермінаціям, що їх виявляють психологія, соціологія, аналіз мов, то, отже, вона не є позачасовим об’єктом знання, який у своїх правах непідвладний часу. ... Гуманітарні науки показали, що у всьому тому, що вже на поверхні, здавалося б, було осмислено, залишається ще щось неосмислене: виявляючи в законі часу зовнішню межу гуманітарних наук, Історія показує, що все те, що вже було колись осмислено, ще буде піддаватися подальшому осмисленню в думці, якої поки що немає.
(Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. – СПб., 1994. – С. 388-389).
Розмова про дидактичну історію має бути окремою і фаховою. Можу лише підписатись практично під кожним словом у проекті «Концепції та програми викладання історії України в школі», що був розроблений і виданий у Києві 2009 р. як результат IV і V Робочих нарад з моніторингу шкільних підручників з історії України. Не погоджуюсь хіба з тезою про відмінність і розрив між науковою і дидактичною історією. Але це окрема розмова. Повертаючись до статті В.Расевича, який справедливо вказує на надмірну віктимізацію нашої історії, мушу зауважити, що, формуючи таку історичну пам’ять в українців, ми забуваємо, що сама «віктимність – це така соціально-психологічна сукупність рис особи, що зумовлює високу ймовірність стати об’єктом злочинного посягання... Віктимність –це якісний показник: що вища віктимність особи, то більша ймовірність того, що вона стане жертвою злочину» (Іванов Ю., Джужа О. Кримінологія). Отже, що більше віктимізуємо нашу історію, то менше шансів в української незалежності.
Друга проблема, порушена В.Расевичем, – глорифікація криміналу і падіння моральних імперативів в Україні:
Чому, якщо громадянин або громадянка стали свідками нищення чужого майна, його викрадення, вони не спішать про це поінформувати міліцію? Чому в нас не прийнято робити зауваження, коли стаємо свідками недбалого ставлення міліціонерів або чиновників до своїх обов’язків? Чому у нас кожен веде свою індивідуальну війну за справедливість, але нехтує можливістю об’єднатися в більшу групу?
Як слушно зауважив автор, це питання риторичні, але не можу з ним не погодитись у тому, що така моральна настанова суспільства в майбутньому приведе до повного його краху. У спільноти з низькою мораллю, на моє щире переконання, немає майбутнього. І мабуть найпростіший (а можливо найскладніший для кожного зокрема) шлях до правового суспільства – не давати і не брати хабарів.
Справді, дуже легко списати на наші економічні негаразди ті хабарі, які скрізь і всюди, на яких власне тримається вся держава. Чи багато з нас таких, які не давали хабарів? Звісно, без них часто-густо важко вирішити будь-які справи, але чи не полегшуємо ми собі життя і не домовляємося із сумлінням замість того, щоб протистояти системі. Скажете: «Один в полі не воїн». Але де та громада, про яку так багато говорять наші «патріоти»? А з іншого боку, для чого оглядатись на когось, варто почати із себе.
Всім нам хочеться жити в європейській державі, але цю європейськість ми розуміємо лише як наше економічне благополуччя. Насправді вона починається з правосвідомості, з порядку і шанування закону. Вона буде там, де правова держава. І я не розумію, коли все можна виправдати тими гіркими економічними проблемами і нестатками.
До прикладу, нещодавно на новому сайті опубліковано статтю «Де-модернізація історичної освіти в Україні. Тези до дискусії» авторства молодого, але добре знаного в професійних колах історика Андрія Портнова. Серед іншого автор стверджує:
Сміховинні зарплати (наразі доцент українського університету заробляє на місяць в середньому до 2000 гривень, що в перерахунку не дотягує до 200 євро), нереальність отримання житла, необхідність (яка уже перетворилася на звичку) платити за «ВАКівські» публікації та участь в конференціях перетворили викладацьку кар’єру у щось на кшталт середньовічного «намісництва» – наукові ступені і викладацьку посаду треба дослівно викупити, а далі вже самотужки вирішувати, як заробляти. Але сама по собі університетська посада гідного і певного життя гарантувати не може.
Все це ніби правильно. Справді, ми отримуємо мізерні заробітні плати, нереально отримати житло, і участь у конференціях часто передбачає вступні внески. Але всяке явище можна потрактувати по-різному. Тож не все тут чиста правда, зокрема, що неодмінно треба платити за ВАКівські публікації, бо платити треба лише у не надто фахових виданнях, де за вашу плату опублікують все, аж до репортажу про футбольний матч. Але є чимало таких часописів, де відбувається рецензування поданих статей, і вони якраз оплати з авторів не вимагають. Тож ті, хто почувається на силі, пишуть туди. А якщо не можна написати добре, то чи потрібно писати взагалі?
Не зовсім правда і те, що викладацька кар’єра – це своєрідне намісництво, де можна відпрацювати витрачені на її отримання кошти. Так свою посаду трактують окремі лікарі, вчителі, юристи тощо. Мене як викладача університету, як християнку і врешті як людину ображає така легітимізація і опосередковане виправдання ситуації. Ні, я не живу поза цим суспільством і ніяк не стверджую, що такого явища немає. Воно, безперечно, є і, можливо, досить поширене. Але це не можна толерувати, не можна це виправдовувати. Не може бути виправдання для злочину, а такий спосіб заробляння коштів, як хабарництво – це злочин. І з цим треба боротися. Але тут кожен має почати із себе. Я не тільки вірю, я знаю, що можна жити, не «доячи» ближніх. Наша угода із совістю повернеться проти нас, бо незабаром хтось інший вже у справі з нами теж домовиться із своєю совістю. І так буде безконечно.
Якщо мова про наш фах, то просто варто бути активним, підвищувати кваліфікацію, залишатись «на плаву», намагатися бути цікавим іншим, в тому числі жертводавцям. Як на мене, це чесне заробляння грошей своїм інтелектом. Навіть більше, на такі дотації живе вся світова гуманітарна наука. Тож тут якраз нічого особливого.
Щоправда, є зворотній бік справи. Жоден викладач не перетворить свою посаду у «намісництво», якщо йому в цьому не допоможуть студенти. Спробуйте не тільки не брати, але й не давати хабарів, розірвіть це зачароване коло, і то кожен на своєму місці, навіть у найдрібнішій справі. Бо направду: «Все починається в житті з малого». І це стосується не тільки викладачів чи сфери освіти.
Тож я можу повністю погодитися, що проблема нашого суспільства лежить не в соціально-економічній площині, а в морально-етичній.