Записки веселого патологоанатома. Записка 2. Про Літературу.
Я люблю читати книжки. Тут у моргу, як у читальному залі, – тихо і ніхто не відволікає. Особливо вірші люблю. Читаю їх вголос, а вони, ті, з бірками, – така чемна аудиторія, я їх посаджу, зіпру на стінку, сидять, слухають… І ніхто не перебиває, не кашляє, по мобільному телефону не говорить. Мрія кожного артиста!
Он той, рудий, очі скляні, дивиться кудись в одному йому відому далечінь і мовчить. Я щойно Андруховича читав. Бачу, хлопець перейнявся.
Кажуть, є таки поети, так пишуть, що мертвого силою слова підняти можуть. Брехня. Пробував. Ніякого результату. Андрухович, он, теж не діє. Можливо, колись так і писали. Я тут якось Маяковського викрикати почав…здалося мені, що один поворухнувся. Здалося… Гра тіней. Мені тут багато чого здається.
Поезія…
Осінь, закінчилась. Шкода. Я осінь дуже люблю. От як про неї Максим Рильський писав:
І гнеться дерево від плоду,
І не страшний, моє дитя,
Нам час останнього походу
Без вороття — без вороття.
Або от, Богдан-Ігор Антонич:
Спіють дні все менші,
Нерівні,
піють по півночі півні
і
ості, осокори,
рій ос
і
ось
вже осінь
і
о…
Символічно, чи не так. Спішив ти кудись у ту осінь, нервувався, добивався чогось і о… Все, інфаркт. Прошу до мене, вірші слухати.
Вірші – це квінтесенція мудрості. Це ж треба от так, у кількох рядках сказати, щоб в них, ну, в ці рядки, сенс всього життя умістився. Я пробував… Мені не вдається. Зараз я зачитаю дещо:
Обманув я тебе, горе,
Втік з життя
Memento mori.
Не треба овацій. Сам знаю, що не дуже виходить. Добре, що мені критик попався такий… мовчазний.
Я теж трохи критик. Тільки я не мовчу. Я от тут недавно роман Оксани Робскі прочитав – “Устриці під дощем”.
“Модна російська письменниця, популярна, треба познайомитися з її творчістю”, - вирішив я.
Познайомився…
Простенький сюжет і бліді персонажі. Я думав, тільки в моїх клієнтів така блідість спостерігається, ні, персонажі Робскі блідіші.
Ґламурна письменниця пише про ґламурну тусовку. Власне задля опису того, що самій письменниці подобається – красивого життя. Сюжет і герої для неї – другорядне, тобто форма превалює над змістом. Га? Як я сказав? Чим не критик?
Так ось… ще трохи помудригелю. На чому я там зупинився? О, форма! Хоча “форма” –це голосно сказано, оскільки сама форма теж не є яскравою. Яскраві описові картини у тексті відсутні. У мене створилося враження як не про цікаву літературну річ, а про обгортку від якогось дорогого дріб’язка.
Ну, що вам сказати. Ось мені – вірші писати не треба, а їй – взагалі нічого.
Як все ж таки багато у світі написано Книг! Саме таких Книг – з великої літери. А непотребу ще більше. Буває, риєшся, риєшся серед отого непотребу, а потім раз – завмер, бо в руках у тебе діамант. І читаєш, і стіни розсуваються, і сонце, і більше немає цього підвального холоду. І навіть вони починають посміхатися. Здається… Мені тут часто здається.
А ґламуру я не люблю. Може через те, що обстановка на ґламур не надихає. Хоча, це модно. А раз модно, не варто відставати від життя. Розкажу вам ґламурний анекдот.
Сидять два патологоанатоми в морзі, аж раптом – дзвінок у двері. На порозі – два бандити в дорогих костюмах, тримають попід руки третього – в рожевих шортах і сорочці-гавайці. Той третій, ґламурний – мертвий.
- Чуєте, хлопці, в нас тут братана на стрєлці завалили. Він якось не по формі прийшов. У шортіках якихось. Завтра похорон організовуємо, а він в такому вигляді. Ось вам 10 000 доларів, купіть йому костюм пристойний і переодягніть.
Тільки мої колеги двері зачинили, як знову дзвінок. Біля входу стоїть помаранчева фераррі, а коло неї два обкурених мажори в шортах і різнокольоровий майках, тримають попід руки третього – мертвого. Той – у дорогому костюмі.
- Чуєте, хлопці, в нас тут чувак від передозу від’їхав. Він на тусняк в такому вигляді прийшов. Завтра похорон, а він такий не ґламурний. От вам 10 000 доларів, переодягніть його у якісь шорти, гавайку.
Занесли його лікарі до моргу, поклали коло бандита і один говорить:
- Класна ніч. Два трупи, 20 000 доларів, а дєлов-то – дві голови перешити.