До 1941 р. СРСР був найбільшим союзником нацистської Німеччини. Німецькі льотчики вчилися літати на радянських полігонах. Кульмінацією цієї співпраці став спільний парад переможців над Польщею у Бресті в 1939 року…
Буду відвертим: моя стаття спровокована публікацією журналістки Єкатєріни Пєтухової в «Московском комсомольце». Не читаю подібних текстів, але ZAXID.NET вирішив звернути нам всім увагу на її появу, розмістивши у себе з невеличким вступним коментарем. Редакція резонно обурилася подібною писаниною, але відразу зауважила, що подібні публікації викликають у неї русофобські думки. Що мене відразу й насторожило.
Прочитав. Виявилося, що стаття просто зіткана з усталених стереотипів росіян про сучасну Україну і особливо Львів. Такі пасажі не раз доводилося спостерігати в російських електронних виданнях чи на газетних шпальтах. Прикро, що авторка ані на йоту не відійшла від стереотипізованого уявлення про Львів. Щоб так «побачити» це місто, не варто було їхати в далеку дорогу: описати «звірства» львівських бандерівців можна було б сидячи в московському або київському офісі. Справді - нічого нового й оригінального. Для авторки все є дивним і неприроднім: українська національна історія, те, що вояки УПА шануються як герої, і навіть те, що у Львові всі розмовляють «на мові», тобто українською. Суцільні стереотипи із шовіністичним забарвленням.
Проте, зізнаюся, у мене стаття не викликала аж такого праведного гніву, як у дискутантів під нею. Може тому, що не зважав на образи, якими пересипана публікація, а стежив за історичною канвою, а може тому, що роздумував над тим, що є правдою, що пересмикуванням, а що - відвертою брехнею у журналістському описі Львова. Однак пані Пєтухова здійснила поїздку і запропонувала читачам свій варіант «побаченого» Львова. Дозволю собі розглянути цю проблему в схожій логічній послідовності. Для цього спробую також подивитися відстороненим поглядом на наше місто: яким воно подається назовні і скільки в тій зовнішній презентації реального, а не вдаваного Львова.
Якщо генерально подивитися на проблему «націоналістичного», «антиросійського» і навіть «фашистського» Львова, то напевно люди з відповідним інтелектуальним чи політичним бекґраундом, запрограмовані наперед на відповідний результат, можуть знайти підтвердження будь-якої з цих характеристик. Питання не тільки в тому, яке мірило буде вибрано для трактування історичного минулого. Проблема - у небажанні зрозуміти суспільні зміни, які настали після розвалу Радянського Союзу. Журналістка приїхала до Львова, «озброєна» історичними знаннями, які явно здобула в радянський час. Здавалося б, а що могло змінитися в стосунку до Другої світової війни? Нацистів ми всі давно засудили і ніхто з розумних людей не буде в наш час тужити за безславною поразкою фашизму. Це така історична константа.
Проте є дуже багато нюансів, як зовнішніх, так і внутрішніх. Авторка явно не розуміє різниці між розвитком й удосконаленням методів історичного дослідження, між наукою в умовах академічної свободи і «переписуванням» історії. У неї сформувалося чітке негативне враження про «переписувачів» пострадянського зразка, коли затушовувалися цілі сторінки минулого, коли автоматично змінювалися знаки з «мінуса» на «плюс» і навпаки. Вона не ознайомлена з такою наукою, яка покликана деконструювати історичні міфи та стереотипи, запропонувати плюралістичне бачення минулого. Щоб не бути марнослівним, наведу кілька моментів із викладу пані Пєтухової. Для неї ОУН тотожна УПА. З цим пов'язано кілька грубих історичних помилок. Наприклад, коли вона називає Романа Шухевича генералом ОУН-УПА. Українська Повстанська Армія і весь нерадянський український національно-визвольний рух є для неї суцільним колабораціонізмом і бандитизмом. Про те, що з історичними знаннями авторки не все добре, свідчить також той факт, що вона стверджує: «ОУН-УПА - воювала на боці Гітлера... брала участь під орудою фашистів в каральних акціях проти поляків, євреїв, росіян та незгідних українців»... По-перше, тут бачимо невластиве поєднання цих двох утворень в одну структуру і відповідне «таврування» за служіння Гітлеру; по-друге - УПА ніколи не брала участі в німецьких каральних акціях. Це прописні істини, які відомі навіть школяреві.
Шкода, але подібні автори навіть не завдають собі труду вийти хоча б трошки за межі усталеного радянського кліше. Якби було сказано, що, ймовірно, багато хто з українських поліцаїв брав участь у каральних акціях проти мирного населення на початку війни, а потім, зі створенням УПА в 1942 році, влився в її ряди, то з таким постулатом важко було б сперечатися. Авторка не виділяє різне «політичне звучання» певних організацій у хронологічній послідовності. Для неї всі - бандити, як для українських націоналістів - усі герої. Так простіше. А в історії, особливо Другої світової війни, навіть тимчасовий нейтралітет і відмова від співпраці з окупаційним режимом може важити нарівні з бойовими діями.
Наведу приклад «від зворотнього». До 1941 р. Радянський Союз був найбільшим союзником нацистської Німеччини. СРСР порушував приписи Версальського мирного договору, який обмежував німців у можливостях нарощувати мілітарну потугу: німецькі льотчики вчилися літати на радянських полігонах. Ще багато можна писати про німецько-радянську «дружбу», але за браком часу згадаю тільки кульмінацію цієї співпраці - спільний парад переможців над Польщею у Бресті в 1939 р. Виходячи з логіки журналістки, як треба оцінювати вклад Радянського Союзу в знищення миру і нарощування агресивної політики до 1941 р.? То чому дивуватися галицьким українцям, які ніколи не були громадянами СРСР і прагнули проголошення своєї самостійної держави, що вони шукали собі різних тактичних союзників? Певний час у радикально налаштованих молодих революціонерів викликали захоплення нацистський порядок і фашистська монолітність. І цього не варто приховувати, бо вже через рік все змінилося і навіть революційні націоналісти зрозуміли всі загрози такого порядку й почали орієнтуватися на власні сили. Проте ані це, ані мотивації західних українців не виступати на боці радянської держави не є темою даної статті. Тому й утримаюся від глибшого їх аналізу.
Ще один важливий момент. Описуючи візит до Юрія Шухевича, п. Пєтухова називає його сином «прєдатєля». Але, шановна пані, Роман Шухевич ніколи не присягав на вірність радянській державі і комуністичній партії. То кого він зрадив? Зрадником якої батьківщини він був, на Вашу думку? Ви автоматично позиціонуєте всіх українців по своєму, «радянському» боці і тому у Вас виходить, що вони «всі як один» були зразковими радянськими громадянами - аж раптом з'явилася купка «націоналістів-запроданців», які, не маючи підтримки в народі, воювали з радянським режимом до 1950-х рр. Насправді тема УПА потребує глибокого і багатостороннього вивчення, як на предмет того, чи це був український рух опору, так і щодо того, чи були елементи колаборації з нацистським режимом і на яких етапах. Впевнено можна сказати тільки одне: подібні статті однозначно примножують негативні взаємні стереотипи, заклішовують історію до стану безвиході.
Дивним виглядає також відбір журналісткою «екскурсоводів» Львовом. За винятком випадкового таксиста, який люб'язно перейшов на російську мову, назвавшись бандерівцем (цікаво, що він вкладав у своє розуміння цього поняття?) та сина генерала Шухевича - Юрія, співрозмовниками авторки були виключно представники Російського культурного центру. Це дуже нерепрезентативний відбір. По-перше, члени РКЦ є людьми небайдужими, навіть більше - заангажованими; по-друге - у статті зовсім не представлено української сторони, все записано зі слів активних росіян та «списано» із побаченого на вулицях Львова. Кидаються у вічі так моменти: устами членів РКЦ говорять ображені люди, викинуті на маргінес публічного життя. Я б погодився з ними у тому, що в перші роки незалежності в примусовому порядку українізувалися школи, що однозначно були перегини у кадровому відборі, бо не варто від звичайних людей очікувати якогось неймовірного благородства: у них на масовому рівні спрацьовував принцип відплати. Проте стільки неправди і ненависті, як у словах респондентів авторки статті, давно не зустрічав.
Уявляю, чого може навчити дітей вчителька, яка вийшла заміж за «хахла» і так ненавидить місцевих українців, що бажає їм холодної смерті, навіть ціною власного замерзання. Це вже вам не якісь «п'ятихвилинки ненависті» - це системна ненависть. Не можу повірити і панству Євсєєвих, котрі заявляють, що на свято вулиці націоналісти «зривали дітей з літніх канікул», бо важко уявити механізм такого зривання. Кілька моїх знайомих власне придбали недавно на тій вулиці помешкання. Вийшла дуже цікава ініціатива, коли вони перезнайомилися зі своїми сусідами, то вирішили влаштувати свято будинку, а потім воно переросло у свято вулиці. Нічого ідеологічного чи політичного в цьому не було. Але всюдисущі українські націоналісти й тут інструменталізували свято, привнісши у нього певного національного пафосу та церемоніалу. Даруйте, але в словах Євсєєвих відчувається таки лють від появи на цій вулиці нових українських мешканців. Дійсно, вулиця має свою непересічну історію - відразу по війні її заселили радянські чиновники та офіцери, а тепер українці там купують помешкання, «витісняючи» старих мешканців - і це незворотній процес.
Пан Євсєєв представляється як серйозний знавець «бандерівщини», досліджує і вивчає її. А от на прохання журналістки розтлумачити, що таке атентат, пояснює, що це «джихад по-бандерівськи». Шановні, атентат - це замах, він нічого спільного зі священною війною не має. До переліку недолугих тверджень авторки належить також пасаж про те, що на початку 90-х бандерівцям ставили пам'ятники, а селяни їх підривали. А тепер дозвольте поцікавитися, звідки у селян вибухівка? Підірвати пам'ятники Євгену Коновальцю та дивізії СС «Галичина» могли тільки ті структури, в арсеналі яких наявна зброя і вибухівка. То хто їх підривав?
Так само породжує велику недовіру до статті використання неперевірених фактів. Чого лишень варті заяви про погрози російським школам під час помаранчевої революції, або про чотирьох затоптаних натовпом осіб під час мітингів. Хто був на той момент у Львові - знає, як все виглядало і чи могли бути жертви. Може, авторка переплутала з подіями навколо обстрілу з танків будинку російського парламенту? Кожне подібне марнослівне звинувачення не тільки підриває довіру до написаного, але й викликає обурення. А може, журналістка саме це й ставила собі за мету? Тоді - бідна російська громада Львова, її знову використали для не найблагородніших цілей.
До цього моменту я писав про те, з якими заготовками приїхала нас «побачити» і «побачила» журналістка від «Московского комсомольца». Тепер змінимо ракурс і поглянемо, а чи такими вже й безпідставними були всі її закиди. Може, ми не помічаємо, або ж не хочемо бачити, як виглядає назовні Львів. Вже писав свого часу про невтомне маркування українськими націоналістами публічного простору та про їхню маргінальність у Львові щодо набраних відсотків на парламентських виборах. Про сумнівної естетичної якості таблиці, пам'ятник Степану Бандері - як символ українського тоталітаризму, біл-борди із гаслами чи то з часів Третього Райху, чи періоду глибокого сталінізму - все це додає Львову неповторного націоналістично-тоталітарного «аромату». Я погоджуюся з думкою, що своїх героїв треба шанувати, але чого обов'язково в такому карикатурному виконанні? На журналістку справили негативне враження вітрини з плакатами С.Бандери і написом «Скарб нації. Будь як він». Аж хочеться вигукнути: «Всєгда готов!» До слова, Степан Бандера так недбало заретушований на тому портреті, з наведеними бровами і підведеними очима, що може хіба служити контрпропагандою, а не уособлювати гордість нації.
А тепер ми поволі підходимо до дуже важливого аспекту нашої теми - відповідальність влади і політиків. Подекуди складається враження, що влади у Львові нема. Партія «Свобода» постійно проплачує ксенофобські антиросійські біл-борди, розміщує їх по цілому місту, а влада вдає, що проти комерційної реклами не попреш. Львівська обласна рада наввипередки розтринькує наші гроші на проголошення року Бандери, на добудову його пам'ятника, на оплату недолугої пропаганди в області. Жоден з депутатів не проголосував проти, бо відразу затаврують і оголосять чиїмось агентом. А чому в мудру депутатську голову не прийшла ідея створити стипендійний фонд ім. Степана Бандери і в такий спосіб вдатися до увіковічення і пропаганди доброго імені героя? Відповідь проста - з того нічого не можна вкрасти, бо не буде «відкатів». Такий вдаваний націоналізм нашим коштом мало того, що розбазарює наші гроші - він ганьбить ціле місто.
Треба бути також до кінця відвертими, що перейменування вулиць у Львові відбувалося часто за принципом, як найбільше допекти Росії. Зрозуміло, що відразу після розвалу СРСР необхідно було провести декомунізацію публічного простору, через перейменування вулиць і усунення радянських символів. Проте ця зміна відбувалася далеко не в цивілізований спосіб, а подекуди перетворилася на дзеркальне відображення подібної політики радянського зразка. Декомунізація передбачала деідеологізацію, та, на жаль, перетворилася на нову політизацію.
Наостанок про нову комерційну з'яву - кнайпу «Криївка». Свідомо уникав дискусій навколо цього закладу, хоча мені відразу було немило, що подібний заклад облаштували в колишньому будинку венеційського консула на Ринку. Але від того, що довелося потім почути, - стало не по собі. Я про антураж й ідеологічне навантаження цього закладу. Його власники і менеджер добре прорахували можливий матеріальний хосен від експлуатації упівської теми. Дехто каже, що це постмодерний погляд на УПА, дехто запевняє, що це виключно комерція. Я думаю: як не може бути постмодерного трактування Голокосту, Голодомору, так само не варто з подібними мірками підходити і до такого явища, як УПА, особливо в такому варіанті. Карта страв є просто ксенофобською і антисемітською. Чого варте «Сало кошерне по-гайдамацьки». Це щоб якнайдошкульніше допекти євреям і наголосити на антисемітизмі УПА? Це для того, щоб показати тяглість українського історичного антисемітизму: від гайдамаччини до УПА? Мені також набридла «казка» про те, що в Польщі тюльку прийнято називати москаликами, - не смішно. Найгірше, що певної легітимізації та й свого роду ототожнення Львова з цим закладом додає його розташування: візаві з Ратушею. Не здивуюся, якщо хтось із міських достойників є співвласником «Криївки», бо чого тоді так довго влада терпить цю гадюшню у себе під носом? Або, може, вона не зовсім влада?
Зовсім наостанок: нас побачили такими, як ми зазвичай презентуємося назовні. Мова не йде про конкретну публікацію, бо тут очевидною є «запрограмованість» авторки на результат. Хотілося б наголосити на безвідповідальності наших політиків і не усвідомленні владою себе такою. Нам вкрай необхідна відповідальна влада, яка не боїться припинити відверті ідіотизми, навіть якщо це загрожує втратою популярності у певної політичної групи. Суспільству варто проявляти більше заангажованості в житті міста і відмовитись від позиціонування ми - народ, а влада - чужинці.
І ще відмовитись від принципу: ми маємо слушність у всьому, бо ми українці.
Фото з сайту blog.meta.ua