Нині ходила в супер розрекламовану новітню унікальну тематичну кнайпу за мотивами роману Дж. Ролінг ''Гаррі Поттер'' у супроводі неупереджених осіб, які готові підтвердити усі мої слова. За досвідом численних друзів, а також кількох блогерів, дописи котрих я прочитала, на щось достойне я не розраховувала. Але на такий провал годі було сподіватись.
Для себе я розробила шкалу оцінювання від одного до десяти за кожен окремий критерій, який я теж визначила для себе сама. Отже, вперед.
Екстер'єр. Вивіска зроблена досить мило, сходи і двері теж справили незле перше враження. Проте, є один фактор, який змусив мене зупинитись перед самим входом: кожному поттероманові відомо, що шинок ''Три мітли'' у книзі не мав нічого спільного з ''Гогвортським експресом'' - чарівним потягом, яким діти добирались до школи. Чому дизайнери кафе вирішили, що входу на магічний вокзал місце саме тут - невідомо. Але не зважаючи на цей невеликий недолік, можна сміливо ставити 9 за зовнішній вигляд.
Інтер'єр. Найбільше розчарування. Дика еклектика залишає по собі жахливий осад. Перш за все: задумка була робити магічну таверну, а потрапляємо ми куди? У невдало скомпонований бенкетний зал Гогвортсу. Пізніше я довідуюсь, що так і треба – мовляв, у кнайпі – їдальня школи чарівників. Але як так, люди добрі? Де ця незабутня урочиста атмосфера – свічки, дерев'яні столи, готичні кам'яні стіни, де це все? Не конче, ясна річ, купувати справжні антикварні свічники, різьбити дубові столи і обкладати давнім каменем стіни, але завжди можна знайти якийсь вихід з ситуації! Натомість ми отримуємо: благенькі столики на одній ніжці, які стоять на відстані двадцяти сантиметрів один від одного, незрозумілі канапи, обшиті невідомо чим в східному (!?) стилі, кічуваті на вигляд бра, цегляні стіни, недоречно покриті білою фарбою, і жахливу плитку на підлозі - ''під камінь''. Також невибагливого відвідувача забавляють плазмовими телевізорами (де нон-стоп транслюють ''Гаррі Поттера'' з російськими субтитрами) і можливістю поносити мантії з кольорами різних гуртожитків школи. Правда, приємно здивував факт зміни освітлення в головному залі: після коментарів деяких відвідувачів, світло стало не яскравим, а дещо тьмяним. Майже так, як треба.
Ще одним із слабких місць виявилась вбиральня. Її за означенням зіпсувати важко. Але відсутність дзеркала і сушарки до рук довела протилежне. Декорації, замовлені у Голлівуді я все-таки побачила. Ура, ура! За десятибальною шкалою – три з мінусом.
Обслуговування. Нічого довго писати. На меню я чекала десять хвилин, на чай – ще десять, а на стограмову порцію страви – п’ятдесят. Офіціант забув, що ми замовляли, двічі пропонував нашу каву іншим людям і говорив до нас російською. «На чай» ми не залишили нічого. У кафе є сервіс Wi-Fi, проте на запитання, чи можна ним користуватись, у відповідь пролунало категоричне ''НІ''. Три з десяти.
Ціни і смакові якості страв. Страву мені подали далеко не гарячою, і навіть не теплою. Смакував ''Обід від Люціуса Мелфоя'' як звичайне пюре з малюсінькими кавальчиками м’яска і нічим особливим не вирізнявся. Завбільшки порція була, як мої складені до купки шіснадцятирічні жменьки і коштувала п'ятдесят шість гривень. Чай був звичайним – двадцять шість гривень за дві порції. Решту грошей ми витратити на американо. Загалом залишили в кафе сто гривень. П'ять з десяти було б забагато. Чотири бали.
Загальна атмосфера. Шумно і людно. Не передбачене місце для людей, які хочуть зачекати вільного столика, тому їм довелось стовбичити посеред зали. Майже не чутно тематичної музики і все це доповнює нервова біганина кількох офіціантів-поттерів і адміністраторки Белатриси. Три з десяти.
Мої враження. Вдруге туди я йти не збираюсь. Чарівне враження, яке створила реклама, вмерло, щойно я перетнула поріг. На жаль, відсутність книги скарг в кутку споживачів не дала мені змоги нашкрябати кілька доброзичливих коментарів.
Коментар. Мій допис абсолютно не спонукає нікого НЕ йти туди. Це мої власні спостереження, які не варто оскаржувати.