У квітні минулого року українська громада Польщі відзначила 70-ту річницю депортації, яка проводилася в рамках акції «Вісла». В урочистостях домінували почуття несправедливості, оскільки вперше в незалежній Польщі українські організації не отримали фінансування на цю річницю. Причому несправедливості подвійної: по-перше, як наслідок незагоєних ран вигнання з рідних земель у 1947 році, по-друге, як результат відчуття байдужості з боку власної держави. І хоча почуття «несправедливості» видається виправданим, варто поставити питання: чи позиціонування себе в ролі жертви передбачає розвиток?
Акція «Вісла» як rites de passage
Виселення українців в 1947 році мало всі ознаки обряду переходу, згідно з моделлю, запропонованою етнологом Арнольдом ван Ґеннепом (Arnold van Gennep) і уточненою антропологом Віктором Тернером (Victor Turner), котрий передбачає три фази: відокремлення (прелімінарний стан), транзитний стан (лімінарний) і включення (постлімінарний стан). Утім тільки в «нормальному», тобто, добровільному ритмі трифазність rites de passage (будь то весілля, перехід від статусу учня до студента або навіть стадія вагітності й приготування до материнства) виконує роль культурних перил, які дозволяють людям пройти через різні рівні ментальних станів, які супроводжують різні соціальні ролі. Такої розкоші не мали українці в Бещадах, Низьких Бескидах, Перемиському Передгір'ї або в Холмщині, коли наказ полишити хати впродовж двох годин настільки скоротив прелімінарну фазу, що не залишив жодного шансу на осмислення факту відокремлення. Тож немає нічого дивного у перебуванні переміщених осіб в шоці, викликаному не тільки розпадом усталеного ладу, але й дезорієнтацією після прибуття до Нового Світу.
Транзитний етап, який, за словами творців цієї моделі, є найважливішим, оскільки саме в ньому відбувається символічна трансформація, яка гарантує входження в нову роль, розігрувався головним чином протягом двох тижнів у товарних вагонах зі зупинкою в Явожно. Егалітаризм, який є однією з особливостей цього етапу, став тимчасовим джерелом безпеки. Вертикальний поділ на бідних та багатих, на кращих і гірших, на тих з місцевості X і тих з місцевості Y, перетворився на горизонтальне співтовариство наляканих. Позбавлені індивідуальних відмінностей, вони чекали на кінцеву зупинку. Для декого нею став варміньський ландшафт з неймовірним числом водойм, для інших – бідні кашубські села зі солом'яними дахами. Момент виходу на станції в Лемборку, Моронґу, Олаві чи Ґлоґуві розпочав фазу включення. Вона так ніколи й не завершилася для багатьох з уже нечисельного гурту учасників цього ексодусу.
Зіткнення культури переміщених осіб з існуючою культурою змусило українців до пошуку нових соціокультурних моделей. Таким чином, в процесі адаптації, передовсім зникали найархаїчніші елементи матеріальної культури, такі як традиційний одяг, інструменти та технології, непридатні для нового, технологічно розвиненішого середовища. Решта трансформувалася таким чином, щоб бути адекватним до поточних потреб, тобто співіснування в етнічно неоднорідному середовищі, де екзистенція більше не ґрунтується винятково на сільському господарстві, тваринництві та доходах від ремесла, а вимагає міжособистісних контактів, які виходять за рамки сусідських і родинних зв'язків.
Поспішний і примусовий ритуал переходу побудував підмурівок колективної ідентичності українців у Польщі. Його наріжним каменем став міф про втрачений рай, почуття кривди, браку безпеки, страх та розпаду ладу. Акція «Вісла» стала тією цезурою, яка не тільки відокремила час до і після, а сконструювала нову суспільну реальність. Вітчизна для багатьох приміщеннях осіб стала міфічним раєм, і хоча з часом вони могли її відвідувати, а навіть за певного матеріально-технічного зусилля повернутися до неї, проте переважна більшість на це не зважилася. Рай залишився міфічним, сакральним і недосяжним, а разом з ним і матеріальна спадщина, творена впродовж багатьох століть: церкви, кладовища, придорожні хрести й каплиці.
Стигматизація
Покоління переміщених осіб почало жити не тільки в географічно, соціально і культурно іншому середовищі, але й, передовсім, в умовах тривалої депривації потреб. Однією з найбільш незадоволених була потреба в пошанівку й справедливості. Функціонування зі стигмою «українця» вело до ізоляції або асиміляції. Почуття неповноцінності, яке випливало з факту, що ти є громадянином другого сорту, було гнітючим. Тож українці, котрі вирішили скоротити свої контакти зі «польським» світом, своє почуття неповноцінності почали трансформувати в почуття «інакшості», а ті, хто вирішив приховати своє походження, стали нести тягар таємності. Таке почуття почало проростати в середовищі переміщених осіб, щоб набрати темпу в поколінні їхніх дітей та онуків і стати повністю сформованим.
Позірно добре соціальне функціонування родин переміщених осіб, було насправді напруженим пристосуванням, яке парадоксальним чином підкреслювало не легкість, а цілком навпаки – величезну складність життя в нових умовах. У деяких сім'ях чоловіки мали за собою епізодичне членство в УПА, що підвищувало їхню пильність і змушувало бути бездоганними. Соціальні зв'язки з колегами або сусідами часто були поверховими і мали захисну функцію. Найкраще було не викликати підозри, не кидатися в очі й бути соціально безликим. Основною групою спілкування ставали «свої», це серед них можна було відчути близькість та автентичність контактів. «Своїми чужими» ставали також німці, котрі несли на собі тавро злочинців, подібно, як українці тавро бандитів. Існування в постійному удаванні чи потребі суспільної акцептації породжувало напруження й конфлікти, які розігрувалися в сім'ях.
У такій фрустрації зростало друге покоління. Травма депортації була повсюдною, але в турботі про дітей зазвичай більш-менш оточена табу. Вони мали бути щасливішими, краще адаптованими та без паралізуючого тавра «українець». Вони мали вчитися, створювати сім'ї та добре вживатися в суспільстві. Ті, хто своє виживання вбачали у асиміляції, давали дітям польські імена й тішилися, коли з часом після переселення отримували від чиновників сполонізовані прізвища. З Іванечків виникали Іваніцкі, з Олійників – Олєйнікі тощо. Інші зводили навколо себе мур, який відгороджував їх від навколишнього середовища, яке їх таврувало і стигматизувало. Ґетто ставало гарантією виживання, в якому цементуючою речовиною ставала притишена мова й підпільна релігія. Навіть в родинах, де походження декларувалося відкрито, оповитим табу залишалися військовий досвід чи діяльність в УПА. Діти репатріантів зростають таким чином в аурі таємничості, недосказаності. А неявна незрозуміла напруженість у відносинах батьків формувала їхню ідентичність. Усвідомлення спільної травми виселення, спільного страху і болісного сприйняття соціальної ізоляції об’єднувало, відгороджувало від більшості і ставало черговим наріжним каменем у фундаменті колективної ідентичності українців у Польщі.
«Звільнення»
Після 1989 року «кривда», завдана українській громаді, могла бути знята. Спершу сором’язливо, але з часом чимраз голосніше почали говорити й писати про акцію «Вісла», як про подію, що деконструювала українцям їхній світ. З’являлися праці істориків, рідше соціологів чи антропологів, котрі намагалися поглянути на депортацію з точки зору культурних змін, і щось ніхто не приглядався до травми як до соціальної чи психологічної проблеми. А варто було, адже в другому поколінні було виразно видно проблеми зі соціалізацією, які виникали внаслідок гібридизації ідентичності так званих польських українців. Виховані на подвійних культурних кодах: з одного боку – на польській масовій культурі, з іншого – на українських нашептаних оповідках про втрачений рай, вони ставали «чужими» самі для себе. Покоління переміщених осіб не мало жодних проблем з визначенням їхньої власної ідентичності, навіть якщо до війни їх називали (вони себе називали) русинами, то польський державний апарат однозначно називав їх, а радше стигматизував як українців. Водночас їхні діти травматичні пережиття акції «Вісла» отримували через шепіт чи красномовне замовчування, і вони в конфронтації з пейоративним означенням всього, що було пов'язано з українськістю, ставали матеріалом для побудови їхньої ідентичності. Таким чином акція «Вісла» була прищеплена і батьками, і суспільним дискурсом, який стигматизував українське середовище через «Відлуння у Бещадах» (Łuny w Bieszczadach – книга польського публіциста Яна Ґергарда, видана 1959 року про бої між УПА і поляками у 1944-1947 роках – ZAXID.NET) і, що важливіше, через волинську пам'ять польських репатріантів.
Після того, як «вже можна було говорити», українське середовище було здоміноване дискурсом істориків, і, таким чином, в значній мірі відійшло на другий план те, що було до 1939 року, увагу було зосереджено на воєнних подіях – боротьбі УПА, а також акції «Вісла». Це було в певному сенсі виправданим, хоча саме ці події спричинили незворотні зміни для українців. Саме на цій цезурі було зосереджено життя меншості, ставши відправною точкою і точкою відліку. Постали пам'ятники на безіменних могилах вояків УПА, хрести та таблиці, присвячені депортації. Українці, після багаторічного існування в цепелівських рамках (Cepelia – Центральний союз ремісничих кооперативів – ZAXID.NET), безпечних для державного апарату ПНР, почали як громадяни Польщі вимагати поваги, справедливості та права на власну історичну пам'ять. У той час історія стала важливішою за культуру, і, звичайно, важливішою за матеріальну спадщину, яка «застрягла» у втраченому раю.
Акція «Вісла», яка стала axis mundi польських українців, фактично відокремила їх від власної спадщини, яка залишилася на південному сході Польщі. Третє і четверте покоління після виселення в основному втратило зв'язок з вітчизною предків, бо була вона настільки міфологізованою, що аж нереальною. Це породжувало чимраз більший розрив між поколіннями і ставало найпростішим шляхом до полонізації. Група польських українців скорочувалася, оскільки не в кожній родині були політично заангажовані в часі війни люди. Тож оперта на історію програмна лінія середовища, сконцентрованого навколо найбільшої української організації – Об'єднання українців в Польщі (ОУП) – не була достатньо привабливою пропозицією, аби долучатися до цього середовища.
Гаряча картопля
Певна свобода формування історичної пам'яті, яка виникла після 1989 року, почала обмежуватися зразу ж після української Революції гідності. Функціонування групи меншин на основі гарячих цінностей, які легко ставали конфліктогенними, виявилося складним завданням. Вже на початку літа 2014 року сталися перші руйнування пам'ятників УПА, які за тією ж схемою повторились у 2015 і 2016 роках на інших об'єктах. У цих інцидентах було чітко видно, що інспірація йшла з Москви і супроводжувалася штучним підживленням так званих прикордонних волинських наративів. Українська меншість у Польщі знову постраждала від стигматизації, демони прокинулися, включаючи стереотипи ПНР. Знову відродилися тавра бандитів і злочинців, хоча насправді українська меншина в Польщі з Волинською трагедією не мала нічого спільного. Це, звісно, викликало спротив ОУП, яка, нібито, від імені спільноти увійшла в накинутий згори наратив, а насправді – в пастку, в яку й мала попастися.
Інформаційно-психологічні операції, спрямовані на підштовхування чи маніпулювання спільнотою ворога не були винайдені в Російській Федерації, але від часу початку Євромайдану саме Росія активно їх використовує, зокрема й для загострення в Польщі антиукраїнських настроїв. Один з методів впливу – це оперте на теорію ігор рефлексивне керування, розроблене російським науковцем Володимиром Лефевром, метою якого є непомітний контроль дій противника так, щоб він ухвалював рішення, сприятливі для керуючої сторони. Цей метод використовує, серед іншого, провокації, які діють на емоції людини або групи, базуючись на біхевіористичних моделях, зокрема, на природній людській потребі в справедливості. Таким чином ззовні провокується очікувана реакція. Теорія рефлексивного керування знайшли зацікавленість серед російських військовиків і функціонерів спецслужб як метод керування «в білих рукавичках», стимулюючу до дії з укриття, використовуючи волю керованого.
Українська меншина в Польщі, з цієї точки зору, не було важким об’єктом для маніпуляції суперником. Особою чи групою, яка – говорячи психотерапевтичною мовою – не опрацювала кривд, легко керувати. Рано чи пізно «кривда» промовить, причому емоціями, а не розумом. У поєднанні з відповідно підготовленим соціальним підґрунтям, до якого має промовити згадана «кривда», вибудовування штучного конфлікту є банально простим. Тим більше, коли це стосується гарячих цінностей, а такими є пам'ятники УПА в південно-східній Польщі, навколо яких українська громада великою мірою будувала свою ідентичність після 1989 року.
Висновок
«Акція "Вісла" триває», – ці слова часто лунають з уст українців у Польщі. Ця фраза в різних обставинах і з різними забарвленнями, вказує на те, що ця травматична подія не тільки стала поворотним моментом чи компонентом ідентифікації, але передовсім – муром, який відгороджує від усього, що було раніше. За відсутності вітчизни з пейзажом, де обов’язково є церква, польські українці звели фундаменти ідентичності з того, що було найбільш емоційним – з почуття несправедливості.
За два дні до урочистого святкування 70-ї річниці акції у Віслі в Перемишлі у сусідніх Грушовичах виразно провокативним чином було зруйновано нелегальний пам'ятник УПА. Виконавцями не лише демонтажу, а й цілковитого знищення були активісти Національного руху, вбрані у футболки з перекресленим Бандерою. «Кривда» дала про себе знати так голосно, що Український інститут національної пам'яті, висловлюючи солідарності з українською меншиною в Польщі, виступив із заявою про призупинення легалізації польських меморіалів в Україні та видачу дозволів на розвідувальні роботи і впорядкування польських місць пам’яті в Україні. Заява УІНП відгукнулася луною не тільки в антиукраїнських середовищах в Польщі, а й у польських державних установах. Завчасно створений клімат, який сприяв тому, що польська держава забезпечила українській меншині повторну віктимізацію, а, таким чином, відродила в ній почуття несправедливості, призвів до повного успіху провокації. Отже, відповідаючи на запитання, поставлене на початку – чи позиціонування себе в ролі жертви передбачає розвиток? – можна відповісти: так, дуже навіть передбачає розвиток, але на жаль, тільки для третьої сторони.
Оригінал тексту можна прочитати в польському виданні «Więź». Оригінальна назва «O sztuce wychodzenia z deportacyjnego wagonu», Olga Solarz.