Знайомство, зближення, розвідка приязної (чи не дуже) території розпочинається з промацування спільних точок – чи то спільних знайомств, чи спільних інтересів, чи, принаймні, спільних ікон на порозі раю. Так (немовби крадькома, немовби скромно) впроваджує у свою виставку львівсько-ужгородський художник Олег Сусленко.
Виставку «In Paradise», яку експонували у галереї «Дзиґа» останні кілька тижнів, можна розглядати як таке собі «мистецтвознавче» впровадження в мистецтво актуальне, тиждень якого розпочався наприкінці серпня у Львові.
Полотна, що ними Сусленко виконструйовує «райочок» - це галерея портретів «недавніх старійшин художницького роду», попсові іконо-особи мистецтва минулого сторіччя - вони вилаштувалися у захмарний рядочок, поливаючи глядача фарбою, чи то пак ідеями: Поллок, де Кунінґ, Фріда, Бейкон, Дюшамп... Здавалось би, нічого нового, нічого особливого - до набридлості традиційна техніка - олія, підрамники, полотна, фігуративний живопис, приблизна анатомія, етюдна манера, нарочита недовершеність. Що тут нового? Що тут цікавого? Про що тут можна-варто-потрібно писати?
У такому коротенькому огляді спробуймо виокремити, наголосити оце зазирання митця в історію мистецтва - намагання конфліктно її прочитати. Олег Сусленко кпить собі по-доброму з Поллока, і Воргола, де Кунінґа та Бойса. А відчувається в тім намаганні жартувати також невивітрюваний домішок смутку. Бо ж ці мистецькі мастодонти (особливо Дюшамп) достатньо доклались, аби сучасному мистцеві було затісно у межах будь-якого мистецтва, у стінах будь-яких галерей.
Тому правий, сто тисяч разів правий Сусленко, поставивши у центр експозиції портрет Воргола - такого собі останнього можливого художника, після якого мистецтво без внутрішнього заперечення самого себе вже не може існувати (пригадалось полотно Василя Бажая «Rex», яке ще кілька місяців висіло на тому ж місці, що й сусленковий «Воргол»). Вина (заслуга?) Rexа-Воргола в тому, що жоден теперішній художник не може бути просто художником, а змушений бути ідеологом, пропагандистом, чи принаймні терористом. Я не знаю, до кого саме зараховує себе Сусленко, я б назвав його новим істориком мистецтва, який на нашім провінційнім ґрунті по-своєму пробує (як вміє, як навчили) звести порахунки з меґа-іконами. Такий собі Давид та зграя Голіафів.
А може, Голіаф один і ймення йому «історія мистецтв» - ота, що перестала бути історією стилів, смаків чи шедеврів й перетворилась на історію розрекламованих персон (художників?). Вона перетворилась на історію осіб, котрі намагаються напівуспішно тлумачити розріджене до надмірності поняття мистецтва. «Кінець історії мистецтва» задекларував ще в далекім 1979-м французький акціоніст Ерве Фішер. А може, ні? Може, спробуємо зробити тут оптимістичне завершення? Може, це така нова історія мистецтва, де кожен художник змушений бути також Вазарі: мистецтво тепер можливе лиш з міцним зазиранням назад, де підтекст диктує текст...
Увага! На горизонті з'являється серйозне речення, для якого й писався ввесь попередній текст: нині чисте мистецтво заради мистецтва можливе лише у формі якоїсь нової історії мистецтв. Для того, щоб не стати наївняком, примітивістом чи ароґантом, ти мусиш кожною роботою пригадувати - ти свідомий Дюшампа, ти знудився Ворголом, а Бойса тобі просто шкода. Бо навіть якщо ти живеш на задуп'ї Європи, Френсіс Бейкон тобі все одно батько. Сусленко подав для цього переконливу метрику.