Що об’єднує газету «День» і газету «2000»? Щодо якої проблеми вони можуть дійти згоди? З’ясувалося: щодо питання вибачення українців за співучасть у реалізації нацистської політики винищення євреїв.
В обох виданнях приводом до розмірковувань над темою стало провокаційне запитання, поставлене в ефірі телешоу «Шустер Live». Я не аналізуватиму того, що відбувалося у студії, зазначу тільки, що газетярі не поглибили підхід до запропонованої у програмі проблеми, а ще більше спростили, спрофанували його (хоча, здавалося б, куди вже далі).
Ігор Лосєв на шпальтах «Дня» (число від 7-8 жовтня 2011 року) побудував свою репліку довкола «інтонації» (а фактично - етнічності) ведучого. Мовляв, складалося враження, що Савік Шустер «виступає представником народу-прокурора, що звинувачує народ, що перебуває в становищі підсудного». Далі маємо очікувані пасажі про те, що спочатку нехай вибачаються перед нами («Якщо вже говорити про вибачення, то хто вибачився перед українцями за Голодомор, за масові вбивства, жертвами яких вони стали в ХХ столітті?») та заспокійливі, фактично «зрівнялівські» формули про те, що «були серед українців негідники, які вбивали євреїв, і були серед євреїв негідники, які вбивали українців».
У газеті «2000» (від 14 жовтня 2011 року) читацький лист А. Г. Богуславського з Ірпеня під назвою «Почему Украина должна извиняться перед Израилем?» оздоблений зворушливою інформацією, що його публікація «схвалена громадською редколегією». Підхід Богуславського (і «громадської редколегії») відрізняється від підходу Лосєва хіба що тим, що принципово відрізняє українців від «предателей, оуновцев, бандеровцев», які і розстрілювали євреїв (сам факт не заперечується). Наголошується натомість, що «многие украинцы во время войны, рискуя собственной жизнью, спасали еврейские семьи от уничтожения». Загалом ксенофобська риторика «2000» відвертіша й агресивніша за ксенофобію «Дня». На думку Богуславського, Шустер не більше й не менше як «превознес еврейскую нацию как особую, требующую мирового сочувствия к себе за то, что наибольше пострадала в годы войны». Саму постановку проблеми вибачення автор відкидає, у праведному гніві запитуючи: «За какие же грехи Украина должна просить прощения? За то, что была оккупирована фашистской Германией? За превращенные немцами в руины украинские города и села?...». І додає: «Или за то, что в 1967 г. Израиль развязал войну против арабских стран; что он выступает против создания Палестинского государства?».
В обох текстах вражає повне незнання (і небажання знати) європейського контексту дискурсу про Голокост, яке виглядає особливо разючим поряд із самовпевненими промовляннями Лосєва від імені «цивілізованого світу». Автори не знають про публічні вибачення президента Бразаускаса і литовської церкви від імені литовців і Литовської держави за співучасть у винищенні євреїв; про розлогу політичну та інтелектуальну дискусію в Польщі навколо Єдвабного – містечка, в якому на початку війни польські мешканці спалили живцем своїх єврейських сусідів; про створену за дорученням президента Ілієску міжнародну комісію із вивчення Голокосту в Румунії. Уже не кажучи про весь комплекс німецьких проблем «порахунків із минулим». Стилістичне мракобісся обох текстів, до всього іншого, перетворює на карикатуру спроби критичних висловлювань щодо політики Ізраїля чи інструменталізації теми Голокосту – а це дуже важливі теми, до речі, обговорювані і в ізраїльському, і в американському, і в європейському публічному просторі.
Але найбільше вражає автоматичне і цілком натуральне ототожнення обома авторами самого питання про вибачення із слабкістю чи другорядністю. Здатність говорити про власні провини, а не лише про провини інших по відношенню до нас обома дописувачами розглядається як мало не зрада Батьківщини! Гадаю, що зрозуміти природу соціопсихологічних комплексів, що стоять за такою позицією, може допомогти зауваження Віталія Нахмановича: «Якби стосовно України дотепер не стояло питання про те, чи існуватиме вона як держава чи ні, думаю, націоналістичний запал був би істотно слабший». Але цим справа не вичерпується.
Читаючи згадані вище та численні інші українські тексти мимоволі виникає відчуття дежавю, згадка про розмаїті дискусії щодо «важких питань» чи «подолання минулого» в Естонії, Росії чи Угорщині: абсолютна впевненість у власній невинуватості; схильність власні негідні вчинки пояснювати обставинами, а негіді вчинки інших – їхньою вдачею (зокрема національною); невміння хоча б спробувати зрозуміти «іншого» й, водночас, пристрасне бажання, аби зрозуміли, почули та втішили нас; утеча від відповідальности, прикрита розмірковуваннями про те, що «не ми почали» або що «ми були слабшою стороною, змушеною до самозахисту» тощо.
В українських розважаннях про співучасть у Голокості зазвичай акцентується саме те, що поневолена нація без власної держави не може нести відповідальність за політику, ініційовану окупантами на її території. До того ж, прямі вияви насильства щодо євреїв (наприклад, погроми на початку німецько-радянської війни в Східній Галичині) часто пояснюють суто раціональними міркуваннями: євреї ототожнювалися з радянською владою, погроми були формою помсти за відкриті після відходу совєтів жертви масових розстрілів в’язнів по тюрмах.
Аргументи «ми – слабка сторона», «не ми почали» посилюються розмірковуваннями про те, що «брали участь не тільки ми». Подеколи можна почути й екстремальні вислови, мовляв, «нехай спочатку самі євреї покаються за юденрати», цинічність яких не випадає списувати на саме невігластво. Зрештою, і про юденрати, і про зондеркомандо в таборах смерті існує багата література, практично не перекладена українською мовою.
У самовиправдальному контексті особливого несмаку набувають згадки про тих, хто рятував євреїв. Легкість ототожнення себе і своєї групи із загальновизнаною постфактум правильною та моральною позицією часто затуляє від нас засадниче явище винятковості подвигу. Із сучасних згадок про порятунок може скластися враження, що геройство було масовим і мало не всі українці чинили так, як митрополит Шептицький. Останнє прізвище у цьому контексті емблематичне, адже «Яд Вашем» дотепер не надав владиці звання «Праведника народів світу» попри задокументовані свідчення про порятунок ним понад сотні євреїв. Із критикою позиції «Яд Вашем» послідовно виступає ізраїльський історик Шимон Редліх, знаний в Україні за книжкою «Разом і наріжно в Бережанах». Приклад Шептицького, як й інші неоднозначні рішення «Яд Вашем», безумовно, мають бути предметом окремої відповідальної розмови. Але в контексті нашої теми важливо пам’ятати і розуміти, що слідувати прикладові митрополита Андрея незрівнянно легше на словах у 2011 році, ніж на практиці в році 1941-му.
Останнім часом дедалі популярнішою стає позиція, яку можна назвати «покаянням з умовами» або, точніше, умовним покаянням. Ця позиція зазвичай формулюється так: «А нехай вони визнають Голодомор». Донедавна офіційний Київ переконував усі країни визнати Голодомор «геноцидом українського народу», але сам не поспішав визнавати геноцид вірменів в Османській імперії. Не бажаючи псувати стосунки із стратегічно важливим південним сусідом, Україна відмовлялася розуміти аналогічну («стратегічну») логіку інших країн, що не поспішали офіційно визнавати Голодомор.
На особливу увагу заслуговує логіка, яку можна описати так: «Частково покаятися, аби ще більше пишатися». Із цієї логіки випливає, що після визнання помилковості чи навіть злочинності антипольскої акції УПА на Волині чи наявності елементів антисемітизму в ідеології та практиках ОУН, можна буде спокійно пишатися визвольною боротьбою підпілля. Такий підхід далекий від «критичного патріотизму» (хоч і воліє так самоокреслюватися) чи «деміфологізації історії» хоча б тому, що використовує болісну рефлексію про вину для самоутвердження чи зміцнення почуття гордості.
Ще цікавішою у цьому сенсі видається модна формула «Прощаємо і просимо вибачення». Прийняття такої формули (у тих самих польсько-українських взаєминах), якщо поставитися до неї серйозно, а не лише як до дипломатичного ритуалу, передбачає вирівнювання гріхів. «Прощаємо і просимо вибачення», усупереч позірній толерантності й відкритості, – лише переформулювання старого як світ «око за око». Закладене в ньому ледь не математичне анулювання взаємних претензій сприяє зняттю відповідальності так само, як і розважання про те, що «не ми почали»: всі винні, всі покаялися, всі свободні (це не мовна помилка, а алюзія до назви добре відомої політичної сили).
Дозволю собі припущення, що за популярністю паритетних формул пробачення сховалося уже згадуване вище уявлення, що визнання власної провини чи помилки (тим більше, «в односторонньому порядку») – це вияв слабкості. А ознайомлення із «захисними» стратегіями в українській, російській чи будь-якій іншій дискусії про колективну вину та відповідальність підказує нам, наскільки ці стратегії не національні й не локальні, але властиві людській природі як такій. І це ще один доказ настільки ж очевидного, як і тяжкого для сприйняття факту, що немає «поганих» і «добрих» націй.
Осібна складна проблема: як і чому ми маємо відчувати сором чи гордість за вчинки наших предків? Кого ми вважаємо предками? Що у нас спільного з ними та їхнім вибором у напрочуд складних ситуаціях? І чи в принципі можливе колективне покаяння? Адже почуття й переживання такої глибини за визначенням індивідуальні. Серґєй Авєрінцев свого часу писав про сумнівну ефективність уникання майбутніх соціальних збурень за допомогою «занадто стандартних добромисних формул». Але чи можливі інакші способи проникнення до масової свідомості? І що потрібне для такого проникнення? Як ці думки можуть і мають бути висловлені? Кожне із цих питань відкриває широкий простір для роздумів. Тепер я би звернув увагу, насамперед, на вміння висловлювати важкі й гіркі тези. Й на принципову передумову сприйняття цих тез: віру в те, що мовець відчуває глибоку солідарність з тими, до кого він чи вона звертається. Зрештою, чи не в цьому феномен Махатми Ганді чи Нельсона Мандели?
1976 року в статті «Чого мене навчила історія?» Лев Копєлєв, який пройшов через радянські табори за «прояв буржуазного гуманізму» щодо німецького населення Східної Пруссії, написав: «Немає винних націй, але є винні держави, натовпи, колективи і, головне, особи. Визначати міру чужої провини має право лише той, чия совість чиста, хто здатен безсторонньо судити. Але до самого себе треба бути найвимогливішим, не сміти виправдовуватися ані примусом обставин, ані малою вагомістю, ані ідеалістичною безкорисливістю своєї участі в поганих вчинках».
Зрештою, розмірковування над проблемами провини на індивідуальному рівні починається із почуття власної відповідальності за кожне слово і кожен вчинок. Першим кроком до відповідальної позиції та виходу за межі зачарованого кола взаємних рахунків для виправдання насильства може стати відхід від мови агресії та різних модифікацій захисної логіки. Відповідальна і відкрита позиція не чекає на ініціативи інших і не боїться першого кроку. А універсальний сенс уроку Голокосту можна відчути щодня: у нашому ставленні до людей іншого кольору шкіри, іншої конфесії, іншої сексуальної орієнтації, інших політичних поглядів.