Маловідомий поза вузькими колами співак щось не те сказав про міждержавні стосунки – і вся стрічка у Фейсбуці кипить з цього приводу. Натомість високий поліційний керівник каже, що не варто ламати й забувати старе – і обурення чомусь не чути. Хоча нібито всі розуміють, що старе у випадку поліції – це і Врадіївка, і вбивство Небесної Сотні, і зрада Донбасу.
Чому так? Невже якийсь співак важливіший за керівництво поліції? Зрозуміло ж, що ніхто так не вважає. Як тут не згадати статтю «Чому деякі конфлікти іґноруються» («Why Some Conflicts Are Ignored»), в якій розглядається підвищена увага міжнародного суспільства до одних проблем – і повне іґнорування інших. Скажімо, війна між Ізраїлем та арабськими бойовиками завжди актуальна, хоча кількість убитих там облічується сотнями, тоді як тисячі загиблих під час війни на Шрі-Ланці нікому не цікаві. У першому випадку конфлікт добре лягає на ґрунт ідеологій, зачіпає і ісламістів, і антиімперіалістів, і антисемітів, і лівацтво. У другому випадку ніхто особливо не розуміє, про що йдеться, точніше – і не хоче в цьому розбиратися.
Гадаю, якби пан поліційний керівник сказав щось нехороше про Бандеру чи щось хороше про Сталіна – реакція була б інакшою, бо він зачіпив би конкретну ідеологію. А так – лише похвалив «старе» загалом. І тут ми підходимо до найголовнішого: активна частина суспільства – та, що здатна обурюватися і своїм обуренням змушувати владу йти на поступки, не сприймає «старе» за ворога.
Пересічний український патріот-активіст цілком непогано почувався в Україні часів Ющенка. Держава офіційно вшановувала УПА і жертв Голодомору, теоретично декларувала євроантлантичний вектор розвитку і не менш теоретично засуджувала більшовицьке минуле. В політиці крутилися такі-сякі гроші, роботу в політичних партіях та навколополітичних проектах – особливо перед виборами – знайти було простіше за просте. Вишколи, походи, протести – чого душа забажає. Можна було боротися проти одного з численних пам’ятників Леніну і навіть його перемогти. Можна було балотуватися у місцеві депутати і навіть випередити кандидата від КПУ чи ПР. А що армія нереформована і слабка, в міліції засіли садисти та вбивці, податкове законодавство спрямоване на обдирання, а не розвиток підприємництва – то це так, дрібниці.
Власне і зараз, коли кількість пам’ятиків Леніну прямує до нуля, багато хто інстинктивно хапається за боротьбу проти звичних символьно-ідеологічних подразників, замість викорчовувати рештки звичного кучмівсько-ющенківського «старого», на якому виріс Янукович з його корупційною недодиктатурою. Сказати, що суспільство, точніше його відносно активна частина, знову наступає на ті самі граблі – значить нічого не сказати.
Ми всі мусимо усвідомити: головний ворог України – не сепарський бойовик, не «Хутін-Пуйло» і, звісно ж, не маловідомий у широких народних масах співак. Головний ворог – це український політик, службовець, журналіст або в ширшому розумінні – громадянин, який чіпляється за «старе». Хай не вводить вас у оману милий провінційний суржик або навпаки – добре поставлена літературна державна, сльози, демонстративно пролиті біля пам’ятника жертвам Голодомору чи, тим більше, сумнозвісна «повага земляків». Більшість суспільства справді не хоче змін і готова не звертати уваги на таких персонажів, сприймаючи їх як щось звично-буденне.
Але саме від того, наскільки швидко нам вдасться їх позбутися, залежить те, чи переможемо ми згаданих вище сепарських бойовиків зокрема і «воріженьків» узагалі. Корупція – це не стан, корупція – це процес. З кожним наступним днем, в який прихильники «старого» сидітимуть на впливових посадах – Україна ставатиме слабшою, хай хоч скільки ресурсів вливатимуть у неї євроатлантичні партнери.
Зараз «старе» святкує реванш – і можна лише сподіватися, що він тимчасовий, а словосполучення «Революція Гідності» років за десять можна буде сміливо писати без лапок. Звісно, для цього доведеться багато від чого відмовитися – і передусім від толерантності до «старого», а також тих, хто це «старе» з усіх сил намагається представити «меншим злом», а то й «добром».
Суспільство має повною мірою усвідомити, що в історії незалежної України не було жодного «золотого віку», навіть коли долар був по 5. І реакція на нібито невинне запитання «навіщо руйнувати старе» буде різкою та однозначною.