День незалежності – це насамперед свято колишніх колоній. Класичні імперії таких свят не мають. Росіяни могли стати винятком, запровадивши День незалежності до національного календаря. Проте за нового вождя святкувати «найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття» вже якось ніби не випадає.
Українці святкують цей день по-різному: у публічному просторі – досить гамірно, у приватному – майже непомітно. Патетичні статті та промови в мас-медіях перемішуються зі скептичними коментарями та роздратoваними репліками. Надто різним було розуміння української незалежності ще на початку і надто різним виявився сьогодні для різних людей її результат.
Рік тому Олександр Ірванець, чи не найдотепніший український пародист, опублікував кічувату «оду», присвячену Дню незалежності, під характерною назвою «Наша звитяга». Обидва слова у заголовку – значущі, обидва – зазнають деконструкції за допомогою характерного для поета прийому очуднення. Він, себто його герой-оповідач, грає дурника – такого собі вольтерівського Кандіда, котрий простодушно складає оду на честь незалежності, нагромаджуючи відповідні для цього жанру націоналістичні та соцреалістичні кліше і, головне, вставляючи в «героїчний» текст прізвища сьогоднішніх українських політиків, котрі ту незалежність буцімто виборювали:
Підтвердять всі керівники теперішні,
Що провидіння зовсім не сліпе.
Згадаймо ж, як у дев’яносто першім
Вони боролися з ҐКЧП! (...)
«Ми как одін умрьом в борьбє за ето!» -
Лунала пісня, й ставши ланцюжком,
Ішли вперед Азаров і Ахметов,
Колєсніков, Лук’янов і Цушко.
Щоб перетнути шлях катам московським,
Без суперечностей і протиріч
Ще юний Шуфрич з юним Хорошковським
За Україну стали пліч о пліч.
Свій кожен крок надійно прораховуючи,
Плануючи майбутній хід подій,
Сам особисто Віктор Янукович
Свою автоколону вів у бій!
У тій борні й зродились Регіони!
В підпіллі дочекавши до пори,
Вивішував Донбас на терикони
Жовто-блакитні рідні прапори!
Як відступила пріч орда московська,
Змінивши плач на переможний сміх,
Богатирьова, Герман й Богословська
Вітали славних лицарів своїх. (...)
Кожен хоч трохи обізнаний з українським політикумом читач миттєво відчує глибокий сарказм Ірванцевого вірша, бо ж знає, що жоден із названих і неназваних вище «керівників теперішніх» ніколи в житті ні за яку «вільну Україну» не боровся, ніколи, власне, про подібну єресь навіть не думав, а часом і навпаки – сам був частиною колоніального режиму, який тримав «хохлов», «свидомистов» та «бандер» у належній покорі. Гірка іронія української ситуації в тому й полягає, що саме ті люди, котрі завжди глибоко зневажали Україну і українців, стали головними бенефеціантами здобутої незалежності, головним власниками вміло сприватизованої території під назвою УССР та кількох десятків мільйонів недонищених і недоасимільованих туземців із кумедним «телячьим языком».
«Звитяга» таким чином виявилась «їхньою», а не «нашою», а отже, слід розуміти, не зовсім «звитягою», – послідовна деконструкція одного слова неминуче потягла за собою деконструкцію другого.
Ліна Костенко опублікувала тим часом до цьогорічного Дня незалежності фейлетон, де також саркастично поставила подібне питання про суть «звитяги» і, головне, «звитяжців». На її думку, у Києві, замість традиційного військового параду, варто було б провести карнавальну ходу українських «державотворців» – «функціонерів і корупціонерів», суддів і прокурорів, депутатів і олігархів, ґанґстерів і міліціянтів – усіх, хто впродовж двадцяти років грабував, розтлівав і компрометував країну. А приймати цей парад мусили б усі четверо президентів України, почепивши на шиях таблички з написами «хто що здав за ці 20 років»: «Хто флот і ядерну зброю, хто промисловість і стратегічні об’єкти, хто помаранчеву революцію, хто взагалі Україну».
«Дзеркало тижня»відзначило ювілей кількома статтями із характерними назвами – «Двадцять років самотності», «Двадцять років невдоволення», а також сухим переліком фактів, запозичених із міжнародних рейтинґів та статистичних звітів, які не потребують особливих коментарів. Україна, за цими даними, посідає перше місце на світі за рівнем дитячого алкоголізму, перше місце в Європі за поширенням ВІЛ серед дорослого населення, друге місце у світі за величиною боргу перед МВФ, четверте серед країн із найгіршою економікою за версією Forbes, п’яте - серед країн із найбільшою кількістю емігрантів (6,6 млн українців покинули батьківщину за роки незалежності – майже 15% населення). A ще Україна може похвалитися п’ятим місцем на світі за кількістю споживаного алкоголю на душу населення, сьомим за рівнем комп’ютерного піратства, десятим за кількістю ув’язнених (334) на 100 тис. населення, 69-м (зі 169 країн) за рівнем людського розвитку, 73-м (між Намібією і Ботсваною) у загальносвітовому рейтинґу якості життя, 110-м (зі 177 країн) за заможністю, 131-м за рівнем свободи слова, 134-м (зі 180 країн) за протидією корупції, 164-м (зі 179 країн) за рівнем економічних свобод, i 181-м (серед 183 країн) за простотою сплати податків. Ну, а «за кількістю податків та зборів до бюджету (135) Україна встановила абсолютний рекорд і тому опинилася на останньому місці. У середньому на податкову звітність і сплату податків українські підприємці витрачають 657 годин на рік». Якщо врахувати, що за півтора року врядування Віктора Януковича практично всі міжнародні показники та рейтинґи України суттєво погіршилися, опубліковані газетою дані можна вважати злостивим коментарем до вміщеної поруч, зокрема «Дзеркала тижня» статті за підписом самого президента під патетичною назвою «Двадцять років України: Наш шлях лише починається». Зі статті ми довідуємося, зокрема, що минуле двадцятиліття «булo непростим»: «Жорстка реальність зруйнувала надії на швидке покращення життя, побудову в стислі терміни вільного заможного суспільства та правової демократичної держави». Про те, хто насправді був (і є нині) головним творцем тої міфічно імперсоніфікованої «реальності», – президент, зрозуміло, не згадує. І тим більше не згадує, що та загадкова «реальність» руйнувала надії його співгромадян досить вибірково: ані сам Віктор Федорович, ані всі його кореші, які послідовно прибрали за 20 років до рук Україну, чомусь аніскілечки від тої капосної «реальності» не постраждали, скоріш навпаки – усі їхні «надії на швидке покращення життя» збулися завдяки «нєзалєжнасті» щонайповнішою мірою.
Довідуємося ми з президентової статті і про те, що наше суспільство «вже не перше десятиріччя важко долає радянську спадщину». Про власну роль у доланні тієї «спадщини» президент знову ж таки скромно промовчує, не згадуючи ані власного підпису під доленосним указом про повернення червоних прапорів до офіційного вжитку, ані про послідовну ресовєтизацію шкільних підручників міністром-українофобом, ані про фактичну ре-каґебізацію так званої «службы бєзпєкі Украіны», ані про розмаїті топоніми, вулиці та пам’ятники більшовицьким упирям, яких за Януковичевого правління не лише не поменшало, а й цілком навпаки – до незліченних Лєнінів додалося ще й кілька Сталінів та подібних вурдалаків.
Якщо Віктор Янукович підписує тексти своїх спічрайтерів, не читаючи, – це, звісно, погано. Але якщо він їх читає і все одно підписує, то це ще гірше. Бо в цьому разі він або нічого не розуміє, живучи собі у якійсь паралельній «межигірській» реальності, або ж просто вважає гіпотетичних читачів цих текстів за лохів, котрі мають покірно ковтнути усю цю локшину про «шлях реформ», «подолання корупції» та «європейський вибір», який став «основою зовнішньополітичної ідентичності України», і «європейські цінності» як «основу нашого розвитку». Українці, на щастя, живуть не у Північній Кореї, і тому здатні поки що відрізнити «подолання корупції» від порахунків із політичними опонентами, «шлях реформ» від покращення життя вже сьогодні приятелям-олігархам коштом решти населення, а «європейські цінності» – від тих, що їх денно і особливо нощно сповідує сам президент та його команда.
Схоже, лише іноземці висловлюють певний стриманий оптимізм щодо розвитку України у своїх ювілейних статтях та коментарях. Проте роблять це зовсім не через те, що беруть на віру запевнення Віктора Януковича та його штатних пропаґандистів з АП, МЗС та підцензурних телеканалів, а тому лише, що ніколи всерйоз не вважали Україну «Європою» і не застосовували до неї тих самих стандартів, що до Польщі, Угорщини чи країн Балтії. Україна для них – це імлиста «Євразія», де слова мають інше значення і де відсутність масових політичних убивств, газових камер та ритауального канібалізму є вже цілком достатньою підставою, щоб вітати місцевих князьків із національними святами і навіть зворушливо потискати їм руку, мимохіть перетнувшися з ними на міжнародних форумах. На тлі Казахстану, Туркменістану чи навіть Росії із Білоруссю Україна виглядає (поки що) цілком непогано, тож добросерді чужинці завжди знайдуть за що похвалити місцевий не надто людожерний режим і сказати принагідно його підопічним щось підбадьорливе.
Стівен Пайфер, колишній посол США в Україні, вважає, наприклад, появу національної ідентичності, яка охоплює всю країну, головним українським здобутком минулого двадцятиліття. «На сході України вона може бути не такою інттенсивною, як на заході, проте більшість українців, гадаю, вважають Україну незалежною державою і, хоч би з якими проблемами вони стикалися, прагнуть вирішувати їх саме в межах цієї держави».
Метью Рожанський, директор російської та євразійської (sic) програми Фонду Карнеґі, погоджується, згідно з тим самим джерелом, що найістотнішою зміною у постсовєтських республіках було формування й утвердження нових, незалежних [національних] ідентичностей, які включають зокрема прагнення відрізнитися від Росії навіть у тих випадках, коли населення сильно русифіковане, а економіка – глибоко совєтизована. Україна, на його думку, вигідно вирізняється серед більшості постсовєтських країн тим, що там формується вже покоління нових лідерів, які «вірять у демократію і воліють опиратися на волю власних виборців, а не на панібратські стосунки з Москвою». Під цим оглядом він вважає кольорові революції у Грузії, Україні та Киргизстані важливим кроком у слушному напрямку, «знаком ослаблення, внаслідок зміни поколінь, совєтської соціополітичної спадщини».
Професор політології з Ратґерсу Олександр Мотиль, який у своєму реґулярному блозів журналі «World Affairs» не жалкує уїдливих слів для регіоналів та їхнього боса, малюючи їх як зграю захланних і некомпетентних кримінальників, що обманом, підкупом та шантажем захопили державу, в останній статті несподівано робить цілком оптимістичний прогноз щодо майбутнього України. Регіонали, вважає він, будуть змушені модернізувати/європеїзувати країну всупереч власній волі, тобто всупереч усім своїм поглядам, звичаям та підставовим інстинктам. Бо головний інстинкт – самозбереження – мусить підказати їм, що іншого виходу вони просто не мають: «На превелике лихо для сьогоднішньої української мафії, їхній хрещений батько на півночі значно за них сильніший... Апетити путінської Росії щодо України безмежні... Даси їм палець – відхоплюють руку. Даси руку – вгризаються в горло. Блін, що бідним українським пацанам робити? Відповідь проста: тільки вперед! Поскидати ланцюги і шкірянки, відмовитися від звичних сиґар і ще звичнішого мату, обрізати нігті і розчесати патли, купити гарний будинок і підстригти газон, почати леґальний бізнес і вступити в поважний клуб, бажано у Брюселі».
«Aга, і ще одне, – додає Мотиль саркастично. – Не забудьте проголосити Путіна з його кишеньковим Медвєдєвим Героями України. Вони цього заслуговують. Їхня бандитська захланність, здається, зробить-таки Україну цілком незалежною».
«Оптимісти», які говорять про майбутнє України, схоже, мають не меншу рацію, ніж «песимісти», котрі говорять про її сьогодення. Сьогоднішні українські можновладці, безумовно, не є жодними симпатиками Європи й тамтешніх цінностей – верховенства права, свободи слова й зібрань, вільних виборів і чесної економічної конкуренції. Авторитаризм у російському стилі чи диктатура по-білоруськи є найоптимальнішим і найзрозумілішим для них політичним устроєм. Але для першого їм бракує ресурсів, для другого – відваги. Щоб підкупити українське суспільство, знадобилося б куди більше нафтодоларів, ніж має Путін. А щоб розчавити його репресіями, треба заздалегідь позакривати свої рахунки у західних банках і приготуватися до тривалих і різноманітних міжнародних санкцій, які вже відчула на собі і білоруська верхівка, і чимало російських посадовців, причетних до справи Маґніцького.
Тож парадоксальне перетворення українських мафіозі у добропорядних підприємців, авторитаристів – у демократів, і русофілів – у атлантистів, прогнозоване Мотилем, не виглядає цілком утопійно. Декотрі, зрештою, вже навчилися підстригати нігті й газони, спонсорувати університети й картинні галереї, лишилася суща «дрібниця» – призвичаїтись грати за європейськими правилами, а не євразійськими понятіями – і в політиці, і в економіці.
Під цим оглядом у згаданій Януковичевій статті справді цікавими є не ритуальні і загалом порожні камлання на тему «реформ», «подолання корупції» та «європейських цінностей», а значно стриманіші, проте показові вияви невдоволення політикою Москви: «Роки незалежності неспростовно довели, що такі [дружні] відносини можливі лише на основі чіткого дотримання двостороннього балансу національних інтересів та взаємної поваги. Держава та її керівництво зроблять усе, від них залежне, для побудови такого балансу». Якщо перекласти цю досить обтічну фразу з дипломатичної мови на світську, означає вона, що ані балансу національних інтересів, ані взаємoповаги в українсько-російських відносинах поки що не спостерігається, і що відповідальність за це лежить аж ніяк не на українському керівництві, котре, на відміну від росіян, робить у цьому напрямі все від нього залежне.
Від слова до діла, від наміру до його втілення лежить, безумовно, велика і часто неподоланна віддаль. Навіть якщо українська «мафія» під тиском обставин, міжнародних і внутрішніх, вимушено послухає Мотилевих порад і таки спробує позбутися кепських звичок та почати, за прикладом Корлеоне-молодшого, чесний бізнес, трансформація може виявитися занадто складною – як той же «Хрещений батько» наочно це ілюструє заключними розділами. Сторонній арбітр, якому всі сторони більш-менш довіряють, міг би відіграти в такій ситуації вирішальну роль. Європейський Союз відіграв цю роль на Балканах, проте навряд чи захоче вплутуватися в українські «розбірки». Росія, ймовірно, захоче, проте користь від цього сумнівна.
Україну, скоріш за все, чекає ще «двадцять років самотності», ще «двадцять років невдоволення», ходіння по колу, блукання між трьох сосен і наступання на ті самі граблі. Аж поки суспільство саме не навчиться бути арбітром щодо обраної ним влади, а заразом і щодо самого себе. Воно вже навчилося не святкувати «їхніх» звитяг, але ще не навчилося здобувати і святкувати звитяги власні.