Так уже склалося, що оперувати загальниками про високе – це правильно і патріотично. Витати в емпіреях, не заглядаючи на грішну землю, – ще краще і патріотичніше. І за всією цією «правильністю» якось дивним чином затрачається розуміння того, заради чого люди живуть, борються і на що сподіваються. Безумовно, найвищою цінністю української нації є існування незалежної, соборної української держави. Це поза сумнівом. Але при цьому всьому губиться найістотніше – а для чого людям держава?
Коротко кажучи, оминаючи купу розлогих пояснень, держава потрібна як рамкова правова угода для досягнення спільними зусиллями високого рівня добробуту громадян. Зауважте, не перманентної боротьби, руху до омріяної (майже сакральної) цілі, а структури, яка забезпечить верховенство права, надасть соціальні гарантії і забезпечить, вибачайте, можливості для творчого розвитку особистості.
Чи сумісні добробут громадян і патріотизм?
В Україні чомусь утвердився підхід, що коли говорити про насущне: зарплати, соціальні гарантії, тарифи і взагалі про економіку, – то це не патріотично. А вимагати якогось поліпшення прирівнювалося ледве не до злочину проти держави. Людей переконували, що якщо вимагати від держави навіть мінімальних соціальних гарантій, то це може її знищити. Тобто держава для одних перетворилася на крихкий фетиш, а для інших – на бездонний резервуар для особистого збагачення. Це, до речі, повелося ще з 90-х років минулого століття. Тогочасні націонал-демократи більше цікавилися національно-культурними питаннями і вже зовсім нудною їм видавалася економічна проблематика. Для них стало пріоритетом існування української держави, байдуже, що корумпованої, несправедливої, а згодом кланово-олігархічної, головне – української.
Воно якось уже й забулося, але в той час, коли тотальна більшість громадян ледве зводила кінці з кінцями, виїжджала правдами і неправдами за кордон на заробітки, не тільки «червоні директори» на Сході і Півдні масово приватизували промислові підприємства, але й патріоти-націоналісти на Заході успішно наділяли себе комунальною і державною власністю. Причому «західняки» робили це під акомпанемент клятв вірності національним героям та традиціям національно-визвольної боротьби. Для прикладу, поцікавтеся, яким майном і якими статками від його продажу володіють тепер колишні керівники фондів державного та комунального майна в західноукраїнських патріотичних областях? І вам усе стане зрозуміло, що патріотичні гасла та вишиванки хтось завжди вміло конвертував у дзвінку монету.
Те саме зараз відбувається під час різних виборчих кампаній. Коли палку національно-патріотичну риторику політики у вишиванках намагаються перекувати в особисту владу. А влада – означає збагачення. Так творився заможний клас успішних людей. З тих, що у владі і при владі. І саме цей успішний клас реалізованих людей завжди голосує за чинну владу. Саме він є авангардом боротьби «правильних» громадян проти «неправильних». «Неправильні» ж не сміють навіть пхатися до істеблішменту зі своїми утилітарними питаннями.
А те, що значна частина громадян могла покластися тільки на себе і сама шукати шляхів до виживання, національну еліту хвилювало мало. Найпоширенішим стало заробітчанство за кордоном. Парадокс, люди їхали зі своєї країни, бралися за найважчу працю, заробляли, а «прикоритні» їм тепер кажуть ще й дякувати дорогому президенту за безвіз. Так, безвіз додав українським громадянам гідності через свободу пересування. Але якщо ширше глянути на проблему, то ті сотні тисяч громадян, що їдуть на заробітки, і далі вистоюють черги, щоб отримати так звані робочі візи. І знову сором’язливо замовчується питання, а чому ці мільйони людей змушені їхати за кордон на заробітки? Чи не тому, що в рідній країні ніхто навіть не думав створювати гідних умов праці? Так, влада Петра Порошенка нічого не зробила для гідного працевлаштування українців вдома. І тому цим явищем вона не те що не може гордитися, а мала б згоріти від сорому.
Останні президентські вибори нарешті чітко показали, що люди живуть не тільки гуманітарною політикою. Карта електоральних симпатій чітко вказує на те, що в українців є не лише національно-політичні та гуманітарні проблеми. Що громадяни втомилися слухати обіцянки та спостерігати за перекладанням відповідальності за негаразди на «неправильних» співгромадян і зовнішнього ворога.
Національні інтелектуали, «творча» інтелігенція, а особливо їхні палкі шанувальники знову спробували провести народ старою звичною стежкою, тавруючи усіх, хто посмів заїкнутися про справи насущні: бидлом, малоросами, хахлами, покручами та бездуховними люмпенами. Вони вихоплювали кожен соціальний або економічний постулат у програмі не їхнього кандидата і відразу перетворювали його на кпини.
Мовляв, ці примітиви голосують за нього, бо він їм обіцяє знизити тарифи. Що бидло наївно сподівається, що новий президент підніме їм зарплати. А як зловтішалися, коли десь проскочила обіцянка підняти зарплати вчителям! А як тішилися патріоти, коли представник команди Володимира Зеленського зробив ремарку, що президент за тарифи не відповідає. Отакі малі «радості» в українського успішного класу.
Радості українських патріотів просто немає меж від очікування, що в новобраного президента нічого не вийде і що вже за місяць-два його виборці зненавидять. Що тут можна сказати? Громадяни, які втішаються тим, що в їхній державі покращення неможливе, що соціальна сфера і надалі залишиться на печерному рівні, а зарплата без шансів зрости – хіба не є її патріотами?
Забрати корупційну складову
А тепер про цілком серйозне і без завивань і злорадства. Так, президент за своїми повноваженнями не має прямого стосунку до формування тарифів та соціально-економічної політики. Але він відповідає за створення рамкових правових умов для боротьби з корупцією та утвердження верховенства права. Якщо президент вирішить забрати корупційну складову з формування тарифів на газ, електроенергію і теплову енергію, то це відчутно здешевить усю продукцію.
Як він може це зробити, не покидаючи українського правового поля? Передусім розібратися з роботою порошенківського Антимонопольного комітету. Діяльність, якого, окрім як злочинною, назвати не можна. Уже тепер стало відомо, що найбільш одіозний олігарх Рінат Ахметов монопольно володіє 80% підприємств, що генерують теплову енергію. Днями той самий Антимонопольний комітет дозволив Ахметову приватизувати ще два обленерго – Київське та Одеське. У підсумку антиукраїнський олігарх, який причетний до розв’язування війни на Донбасі, контролюватиме 35% українського ринку електроенергії.
Оце і є справжня загроза національним інтересам України! Нереформовані суди, незадіяний Антикорупційний суд, бездіяльність та вимушена неефективність НАБУ і САП, «феодальна» залежність Генпрокуратури від сюзерена в президентському кріслі – ось екзистенційні питання української державності. Без справедливого і незалежного судочинства іноземні інвестори в Україну не підуть. Туди, де не можна захистити свої вкладення в законному порядку, серйозні гравці не прийдуть.
А це означає, що українська економіка не запрацює. Бо купівельна спроможність українських громадян забезпечується не національним економічним ростом, а переказами заробітчан та завдяки існуванню тіньової економіки. Економіка в тіні – це несплата податків, а отже «мінус» у державному бюджеті і відсутність соціальних гарантій найманим робітникам. І це також корупційна складова в українському ціноутворенні.
Серйозною загрозою став і ще один антиукраїнський олігарх, який за час правління Порошенка зумів не те, що відродитися, але й потужно, як ніж в масло, зайти в Україну, це – Віктор Медведчук. Який став ледве не монополістом у постачанні дизельного палива в Україну і контролює ринок скрапленого газу в державі. А це все стратегічні ресурси країни. Він же заволодів серйозним інформаційним ресурсом, який постійно оступачує громадян України шляхом пересмикувань та відвертої брехні з питань соціально-економічної сфери. У той час, як «національні» канали невпинно торочать про мову і віру, Медведчук з екрана телевізора бреше про зменшення тарифів, яке він нібито майже узгодив з Путіним. А його партія «За життя» уже хизується електоральною підтримкою в межах 15%.
За цими виборчими вивертами та прославлянням або паплюженням Петра Порошенка українським ЗМІ просто ніколи пояснити своїм громадянам, яка частка в тих тарифах та цінах припадає на корупційну складову. Який шалений зиск з монопольних оборудок мають наближені олігархи та владоможці. Замість цього національно-патріотичний сегмент української політики пускає виборцям порох в очі, знову сподіваючись на гуманітарних гаслах прорватися до парламенту. Але, судячи з результатів останньої президентської виборчої кампанії, політичні сили, які не матимуть у програмі соціально-економічного блоку, – просто без шансів.
Прикладом нерозуміння нового загальноукраїнського тренду можуть послужити Львів і Львівська область, які проголосували за президента з національними гаслами та правильними намірами. У подальшому такі регіони будуть приречені на маргіналізацію та гетоїзацію. Якщо такі партії, як «Самопоміч», ВО «Свобода», Українська галицька партія та якийсь модифікований вид політичної сили Петра Порошенка не розширять свої програми блоком соціально-економічних питань, то вони капсулізуються й обречуть себе на взаємне поборювання в межах трьох галицьких областей. Тоді є загроза втратити вплив на цілу Україну.
Тобто, йдучи на парламентські вибори, вони мусять пропонувати план конкретних дій усім українцям: від Ужгорода до Дніпра. Час паразитування на регіональному протиставленні, на щастя, минає. Люди хочуть краще жити вже і тепер. Їх дедалі важче буде підманути обіцянками про національний рай у наступному житті, або ж зомбувати тим, що їхні негаразди через те, що вони годують «паразитів» з інших областей.
Безумовно, нам важливо мати Україну зі всіма національними атрибутами. Але ситуація є такою серйозною, коли варто пам’ятати: зі стятою головою за волоссям не плачуть.