Виставка «50 історій Львівського скансену» для мене виявилась головоломкою. Роїлися питання – нащо було показувати експонати фондів Шевченківського Гаю поза Гаєм?! Поза природнім для тарелів, ікон, кахлів і скринь середовищем? Та ж є купа хаток, у яких можна їх побачити! Та ще й милуючись краєвидами! Та й де? Ну ще б на Рясному, Сихові, чи Левандівці – бо далеко, і не кожен вибереться до Гаю?
Тиждень не могла знайти відповідь, аж поки не прийшла вдруге, і спокійно, без збудження, властивого усім відкриттям виставок, знову побула з мисками, килимами і дивними скульптурами, перечитавши історії музею і людей які спричинилися до його виникнення.
І врешті переконалася, що ідея з інтервенцією у «неприродній» простір є геніальною і обґрунтованою. Бо «неприродність» виявилась якраз саме природністю, місцем з якого колись совдепія витиснула народне мистецтво – з нашого щоденного життя. Ці твори нарешті повернулись до тих, для кого створювались – до людей.
Виявляється, присвячені народному мистецтву музеї, які існують зараз, за винятком двох-трьох, були створені за радянської влади (у випадку Шевченківського гаю ідеї Андрея Шептицького, Драгана і Свенціцького були просто перемелені до невпізнання радянською ідеологією).
Совдепія дуже добре розуміла вагу і роль культури у дегуманізації і денаціоналізації і сповна використовувала її як інструмент для обезличення людини, до витіснення з її життя і пам’яті усього, що могло б нагадувати про те, хто вона, де її коріння. Пам’ятаємо, що для «созданія совєтского чєловека» без роду і племені вона не гребувала ані нищенням матеріальних пам’яток, ані розстрілами української еліти. Але для довгострокових планів і результатів радикальні заходи чергували з не менш підступними і гібридними. Закладала системи функціонування культурних інституцій – невидимі міни. Логіка цих систем втілювалась у створенні таких умов існування і трактувань старожитностей, щоб якнайсильніше збаналізувати їхню цінність і відбити живий інтерес з боку глядачів. Музейні і виставкові експозиції будувалися так, аби на тлі «прогресивних соціалістичних здобутків» твори наших предків виглядали архаїчним пережитком, не вартим ані особливої уваги, ані бажання пізнавати їх, ані розвивати ремесла. Енергія творів народного мистецтва мала бути контрольована і циркулювати по чітко заданій траекторії совдепівських установок побудови соціалістичного суспільства – виключно в музеях-резерваціях, в яких формувалася дистанція між людиною і народним мистецтвом настільки, щоб вона не відчувала емоційного зв’язку з давнім творами, а з часом втрачала і рештки такого зв’язку, який ще міг жевріти у ній.
Така політика давала плоди – люди починали соромитися своєї причетності до цієї законсервованої і відсталої культури.
Хіба результатів радянської системи ми не бачимо нині?!
Святе місце порожнім не буває, тому знищивши автентичність запропонували – шароварщину. Словом, спростити, знецінити, ошароварити, вихолостити дух, і віддалити від людини – базові засади, за якими працювали музеї за радянської влади, і боюся, несвідомо, але за інерцією продовжують працювати і нині. Вишиванці і писанці вдалося вирватись з-під тотального контролю і продовжити своє справжнє життя, а не муміфіковане експонування тільки тому, що були легкодоступними людям, не вимагали великих спеціальних затрат.
Система, закладена у існування музею колись, як невидимий чиряк, що загноює музейну справу і тепер. І далі задає настрій і формує культуру сприйняття народного мистецтва.
Здається, все – маємо і музей, і багату спадщину, а воно не працює. Всі прагнення та ідеї вдихнути життя в музей, пробудити живий інтерес у людей до народного мистецтва перетворюються у видовища і феєрверки, гучні і яскраві, але в результаті порожні, безсилі змінити споживацько-глядацьке ставлення сучасної людини до народного мистецтва.
І якщо цим легковажити, не усвідомити наскільки це серйозна загроза і не переосмислити ідейну конструкцію музею, то намагання відновити повноцінне існування і розвиток народного мистецтва, його цінність та інтерес до нього молоді, будуть марними. Ба більше, музей може стати перепоною для таких цілей.
Благо з’являються окремі майстри, без свідомої і системної підтримки держави відроджують ремесла – керамічні, килимарські, металообробні, столярні, навіть бортництво. Прекрасно презентують свої вироби на міжнародних виставках, по-справжньому змінюють ставлення українців до народного мистецтва. Але чи здатні долучатися до цього процесу музеї?
Друге, на що звернули увагу мисочки, скрині, дерев’яні і металеві хрести на виставці – це наше якесь декларативне пострадянське ставлення і сприйняття давнього народного мистецтва.
От що перше вам приходить на думку при згадці про народне мистецтво? То є своє, наше, рідне, його нищили, але ми таки його вберегли, без нього ми манкурти. Історико-культурну спадщину треба цінувати, берегти, вона відіграє важливу роль у формуванні історичної пам’яті і національної свідомості народу...
І все це правда. Так воно є і це не підлягає сумніву. Думаєте, це переконає дітей і молодь? Ні. Бо мало говорити і вкотре долучатися до тієї ж баналізації мистецтва, яку запрограмувала політика партії. Такі заклинання і вихолощені фрази, не торкають і не викликають резонансу з нашими знаннями і досвідом. Ми можемо повторювати ці слова до хрипоти, але в щоденному житті будемо руйнувати розписи Сосенка, заносити на стрих чи спалювати ікони своїх бабусь, дерти на митки глинянські килими, соромитись свого походження з села.
Знову чуємо кальку з минулого про виключну цінність народного мистетва у його культурно-просвітницькій, освітній ролі для підвищенні національної свідомості українців. Знову відгороджуємося і зрікаємося естетичної природи народного мистецтва, його творчого заряду.
А які перші почуття виникають, оглядаючи твори старожитності? Добре якщо гордість і зацікавлення, особливо якщо виникає почуття втамованої спраги. Але дуже часто музейні експозиції (мова не про ШГ) чи виставкові простори будуються так, що крім утилітарного застосування для підвищення національної свідомості українців культивують почуття гніву (справедливого) проти радянської тоталітарної системи і болю за тим, що знищено.
Очевидно, що ми не маємо права це забути. Але також маємо розуміти, у яку пастку ми потрапимо якщо будемо зосереджувати увагу виключно на цьому питанні. Цей гнів і біль зрештою знов відгородять нас стіною страхів іпочуттив меншовартості від вдумливого, глибокого і життєдайного зв'язку з давнім народним мистецтвом, естетичною насолодою ним, і новими науковими і популярними дослідженнями його. Хто любить творчість Дахабраха, Курбаси, Наталку Половинку чи бачив нещодавно «Ковчег-Україна» і оперу-міф «Ukraine – Terra Incognita», відвідує виставки сучасних українських художників (наприклад, у Львівському муніципальному центрі чи Картинній Галереї), слухає концерти INSO-Львів чи відвідує Львівський органний зал, читає класні книги, дивиться якісні фільми – знають один фактор, який об’єднує усі перелічені явища: висока якість виконання, радість і насиченість післясмаку, бажання прийняти пережите і поділитися. Повернутися до цього знов і знов. Зріле ставлення до автентики, поля до розвитку сучасного без культивування комплексу меншовартості, поведінки жертви, деструктивного ресентименту. Без містечкової самозакоханності і самовідчуження від глобального світу.
Отак сірими стінами, жовтими облямівками, композиційними групами творів зазвучало і народне мистецтво у Пороховій Вежі. Без ресентименту, без патетики – гідно, якісно і повноцінно.
Куратори і організатори цієї виставки, і задля справедливості варто згадати організаторів виставки «Росте древо» – народне мистецтво великої України у Національному музеї ім. Андрея Шептицького, авторка Любава Собуцька, пробили бетонну стіну страхів, комплексів і подали сигнал, що так як було вже не може бути, і вони налаштовані відкрити доступ до джерела, до активної дії творів народного мистецтва у нашому житті, до віднайдення унікальності, із здоровою критикою стосовно нас і нашого минулого.
22 тисячі зразків народного мистецтва, які совдепія свідомо тримала за сімома замками у фондах Шевченківського Гаю таки мають вийти до своїх нащадків – але не вкотре мовчазними слухачами наших палких виступів, а активними дієвцями сучасної культурної екосистеми. І за це відповідальні і політики, і ми – в підтримці створення нових виставкових залів, якісних приміщень для зберігання, фінансової підтримки сучасних наукових досліджень і платні працівникам не за залишковим принципом.
Насамкінець, важливе! Саме через цю виставку, перекопавши літературу, я побачили ще одну міну закладену за Радянського Союзу, яка теж діє дотепер і теж недооцінена, опущений з кола зору її руйнівний запал. Саме за радянської тоталітарної культурної політики був введений штучний конфлікт між народним і сучасним мистецтвом. Так звана фолькльоризація культури (утвердження вибіркових «нешкідливих» фолькльорних традицій) використовувала народність як інструмент для відмежування від західних впливів. Створювали культуру національну за формою і соціалістичну за змістом. І в ході цього створення інтенсивно протиставляли «давнє», «своє» (народне) і «нове», «чуже» (західне); дехто і більшість; традиційне і модернізм; простота, зрозумілість і елітарність, буржуазність; ідеальне і реальне; здорове, природнє і хворобливе, занепадницьке…
Скажете, що ми на 30-му році Незалежності вирвались з-під дії совдепівської системи координат? Шквал агресивного коментування скульптури Франца Ксавера Моцарта Себастіана Швайкерта відбувався абсолютно у стилі совдепівської культурної політики.
Не існує справжнього конфлікту між давнім і сучасним. Але штучний конфлікт живе і квітне. Жоден художник, який працює в сучасному мистецтві, не заперечуватиме, що давнє мистецтво основа, яка свого часу була сучасною і цінною. Навіть Казимир Малевич, один з основоположників супрематизму, базував своє мистецтво на фолькльорних джерелах, а свій «Чорний квадрат» описував як «живописний реалізм селянки у двох вимірах», і вивішував на покутті.
Тому не варто применшувати ролі сучасного мистецтва і протиставляти його давньому народному. У їхньому повноцінному співіснуванні є набагато більше можливостей для розвитку і повноцінного життя українців і України.
Знаєте, я навмисне пішла в Гай після Порохової Вежі. Переконатись чи іншими очима буду бачити глечики, вишиванки, п’єци?! Воно працює. Таки інакше заграли килими, покутські миски і гуцульські кахлі в традиційних хатках. Викликали живий інтерес!
Але роботи ще – непочатий край! Дерзаймо!