Існує цікава історія про те, як християнські проповідники намагалися євангелізувати населення одного із островів Тихого океану. Всі їхні спроби навернути у свою віру хоча б одного тубільця закінчувалися невдачею, адже для місцевих мешканців такі поняття як самопожертва, прощення, допомога ближньому були незрозумілими в принципі. Адже це невигідно – допомагати комусь.
А ідея про те, що Син Божий віддав себе у жертву задля людства взагалі викликала подив і глузування. Для нас ця історія може здаватися прикладом найвищого цинізму, але чи не маємо ми дещо спільного зі згаданими дикунами?
Вартує згадати словосполучення «бідний чиновник», яке для нас давно стало жартом. В суспільній уяві людина, яка має можливість легко і швидко збагатитися, не може залишатися бідною. Подив, якщо не насмішки, викликає у широких «студентських» масах викладач, який не вимагає подяки за складання іспиту і животіє на одну зарплату. Лапки тут вжиті не випадково, адже важко назвати студентами натовпи молодих людей, які замість спокійно купити диплом, живуть і розважаються за гроші батьків п’ять років так званого навчання. Чи не уподібнюємося ми до дикунів, коли словосполучення «дуже правильний» перетворили на такий собі діагноз для невдах.
Напередодні виборів ми вимагаємо від політиків чесності, забуваючи, що вони є плоть від плоті нашого суспільства, а тому здебільшого корумповані, лицемірні, жадібні до швидких грошей. Мало того, що хочемо чесних кандидатів, вони ж, як майбутні депутати, мають вирішити за нас проблеми будинку, під’їзду, проконтролювати виплату зарплати на окремо взятому підприємстві, ліквідувати корупцію. Самим нам ніколи – треба «крутитися» і «давати собі раду». А між іншим, вони, як і ми, – частина нашої системи. Можна безконечно засуджувати кандидатів, які купують голоси, але так буде доти, доки їх продаватимуть. Хтось «там» – за продуктовий пайок, а хтось «тут» – за безкоштовну прощу до Гошева. Нікого не обурює, коли хтось із нас платить за безкоштовну медицину, торгується з інспектором, «відмотує» кіловати на лічильнику, а якщо у Вас є потрібні для таких справ знайомі – Ви шановний член суспільства і практично друг №1. Нас влаштовує корупція, коли вона корисна для нас, проте обурюють їхні зловживання владою. І навпаки. То хто ж такі вони, обранці, як не найуспішніші та найцинічніші з нас – виборців?
Вони– результат природного відбору, своєрідної негативної селекції, де успішність гарантується особистою вірністю (до певного зручного моменту, коли зрада перетворюється на далекоглядність, а поливання брудом колишнього патрона – на вияв принципової позиції), а обмежені здібності підлеглого гарантують начальнику відсутність конкуренції на хлібному місці. Відсутність критичного мислення, якихось моральних перепон чи простого виховання вітається. Вимагається участь у сумнівних схемах, які допомагають швидше стати частиною системи, при чому такою частиною, якій поза цією системою не лише сумно, але й страшно. На людину, яка не погоджується грати за такими правилами, тисне не лише суспільство, але й близьке і далеке оточення, очікуючи більш ситого життя і стимулюючи бути «як всі».
Не міфічні «політтехнологи», а саме виборці творять і обслуговують їх. Пишуть промови та інтерв’ю, замовляють і проводять ефіри, втискають шаблонні коментарі під замовленими «новинами», макетують, верстають і друкують тонни макулатури, стоять в наметах і роздають одні одним цей непотріб, махають прапорами на «мітингах» і «вічах». А ще є заступники, водії, охоронці, секретарки, стилісти, керівники напрямів і т.д. і т.п. При цьому, якщо раптом десь є люди, які роблять щось із переліченого на безоплатній основі, то це або родичі чи особисто зацікавлені, або ледь не душевнохворі. Тобто ідеалісти. У наш час це майже одне і те ж. Зовсім юних (на яких найкраще «економити» виборчі фонди дорогою від спонсора до виконавця) можна з натяжкою зарахувати до особисто зацікавлених, вони ще вірять, це їхні перші вибори. Мине.
Натомість тих, які не гребують поєднувати важку ідеологічну працю із поповненням власного бюджету, можна поділити на дві категорії. У самому низу передвиборчих пірамід перебувають ті ентузіасти віком від 18 до 65 років, які зазвичай посміхаються нам із кольорових партійних наметів або тримають милі їхньому серцю партійні стяги. Вони не пестять себе жодними ілюзіями про кандидата і його програму. І результат виборів їх, м’яко кажучи, не турбує. Є вибори, є робота. І найкращим для них закінченням передвиборчих баталій могли б стати перевибори. Сумно, зате чесно. Інакше і не могло бути, коли за тиждень перебування у наметі набігає місячна пенсія. Друга категорія – це своєрідний «середній клас» порядного штабу. Їх гріє не тільки зарплата у конверті, але й примарна надія (яка ніяк не згасне, хоча мала б, після стількох кампаній). Надія, а може і віра в те, що цей дядя їх точно не забуде після виборів, і не потрібно буде повертатися до сірої буденності.
Насправді ж більшість влаштовує такий стан суспільства. Не влаштовує, як правило, своє місце у ньому. Вибори допомагають повірити, що і це зміниться на краще, коли кандидат, чи то пак феодал, проведе своїх васалів і прислугу поближче до ситості й недоторканності. Просто раби не мріють стати вільними, вони мріють стати рабовласниками. І справа не лише у тому, що інвестовані колосальні кошти. Так простіше, адже свобода – це відповідальність, а відповідальність нікому не потрібна. Програми, партійна ідеологія, життєвий шлях, професійні і моральні риси, план дій кандидатів – речі неактуальні для виборця. Цілком обґрунтовано і логічно звучить питання: «а що він зробив для нас». Скоро нікого не дивуватиме питання: де наша гречка?
Існує ще одна цікава історія. У Львові в січні 2005 року в одній з поліклінік зникла традиційна для таких закладів скринька для добровільно-примусових пожертв за безкоштовні обстеження. Як сказала медсестра, «тепер все буде інакше». У березні ця скринька з’явилася знову.
P.S. Передбачаючи хід дискусії, хочу зазначити, що не варто знову шукати тих, хто «будуватиме Україну», поки ми будемо «дороблятися». І не треба крайніми робити загальновизнаних моральних авторитетів, які «мало закликають боротися з корупцією», «не будять народ валити режим» тощо. Моральних авторитетів мало, а нас багато. І не потрібно говорити про те, що ми робимо так, бо вони нам не залишили іншого вибору. Якщо «відкати» їдуть на Київ, хтось їх звідси відправляє.