Із наближенням кожних наступних українських виборо-турів упродовж останніх років відкриваю для себе не нові в історії, але вперто актуалізовані тенденції розвитку політичного мислення. І справа уже не в тому, що, як правило, конкуренти стають дедалі агресивнішими, діючи так, начебто після числа «ікс» усі незакохані у пропонованого лідера зникнуть із лиця землі, і навіть не в тому, що рівень інтелекту та «духовно-патріотичних» маніпуляцій зашкалює у не найкращий бік.
Йдеться про те, що дедалі більше «улюблений», «обласканий» та «омріяний» обіцянками виборець просто інструменталізується до рівня гумусу, чи, краще сказати, його «припасовують» та провінціалізують до необхідного рівня, окресленого модною і популярною риторикою. Як же гидко то все виглядає у час реальної ворожої агресії та жорстоких і нещадних інформаційних воєн іззовні!
Число 22 якимось дивним чином вписується в новітню політичну історію України і Львова зокрема. У квітні – це вже ніяк не народження «вождя світового пролетаріату»: після 2019 р. його виразно відтіснив новий феєричний Валодя. Здавалося, найпримітивніші технології, розраховані на немислячий простір та інстинкти, уже вичерпані, і люмпен, впоєний грою на роялі та закінченням епохи бідності з її безвізами, томосами, зміцнілою армією та світовим престижем, цілком окреслився у своїй кількісній самовпевненості й зелені. Писав про це багато, аналізував риторику мейкерів, за що неодноразово ставав об’єктом стурбованості мережі Цукерберга. Сподівався, що найгірше позаду…
Але у Львові гряде ще інше 22 – тепер листопадове, та ще й 2020. І тоді, коли в логічному очікуванні позитивних змін, намагаєшся знайти громадянську модель утвердження європейської урбаністичної спільноти, відстояти на своєму рівні те, чого не повинен знищити провіщений яскраво зелено «кінець епохи», а отже – сформувати програму дій на основі здорової, європейського ж рівня, конкуренції кандидатів, раптом маєш відчуття, що піар-менеджерів у декого закупили тих самих. Ну, може, трохи продешевили, бо рівень виразно примітивніший, але про яку конкуренцію йдеться?
Щоденний газетно-інтернетний спам із чорним піаром, який і не насниться, незрозумілі ролики з дивними неюридичними звинуваченнями, запереченням очевидного, рекомендації аутсайдерів, які мають у чомусь переконати тих, хто за них самих відмовився голосувати на всіх попередніх виборах, але для яких це – єдиний шанс зберегтися у складі омріяної більшості, якісь етнофобські комплекси і дитячі зітхання, вправляння у довколамедичній та парабудівельній риториці тощо.
Оте все називають ще й «Битвою за Львів»! Битвою!!! Це – на тлі реальної негазетної битви і за спиною Президента і Гетьмана, ім’я і авторитет якого ніжно розмащено на окраєць ситуативного галицького пирога!
Сьогодні ж на вулиці отримав ще й вишеньку на тортику – підбірку газетних агітаційних колажів, де «вишукана» команда «патріотичних» агітаторів намагається утвердити пріоритети спонсорів шляхом поєднання хворобливих еротичних фантазій з образом Жінки у вишиванці! Поважаю наших жінок, шаную українську вишиванку. Проте чи гідне місце і контекст для Жінки обрали горе-піарники?!
Можливо, комусь із друзів це не сподобається, але для мене особисто неприйнятними є методи й форми т. зв. політичної культури суспільства і трактування електорату, які були засуджені Революцією Гідності та проти яких українці ведуть цивілізаційну війну уже понад століття. «Хліб голодним, землю селянам, фабрики робітникам» – все це вже було.
Я у Львові народився, виріс і живу. Якщо Львів є містом, у якому комусь також хочеться жити, то давайте формувати систему комунікацій та взаємної співдії на засадах поваги, етикету, культури. «Піррових» перемог в історії України було достатньо. Результатів від них – не дуже.