Про освіту в Україні пишуть багато. Відомі мені засоби масової інформації, як правило, викривають вади системи освіти, констатують її невідповідність новочасним завданням, у багатьох текстах знайдемо звинувачення у корумпованості та хабарництві. Не маю наміру щось заперечувати.
Справді, система освіти потребує нових імпульсів для розвитку та суттєвого оновлення. Але чи та критика, яка є сьогодні, може наблизити українську освіту до сучасних стандартів? Зрештою, де ці стандарти шукати? Чи справді західноєвропейська та північноамериканська освітня модель, на яку люблять посилатися як на взірцеву, є принципово кращою, і українці повинні її копіювати? Останні події в Лондоні, коли підлітки вдалися до масових багатоденних погромів і пограбувань цілих кварталів міста, змушують щонайменше засумніватися в ефективності, скажімо, британської освітньо-виховної системи.
У цьому дописі, у переддень нового навчального року, критикуватиму критиків. Маю на увазі не когось персонально (бо траплялося, що й сам до них належав), а уявне середовище всіх невдоволених справами в освітній галузі України — від батьків та коментаторів на Інтернет-форумах до відомих інтелектуалів. Як не дивно, але всі вони говорять приблизно однаково, змагаючись хіба що у дошкульності епітетів. Не маю наміру ставити під сумнів потребу в критиці як такій. Бажання інше — показати безперспективність такої критики, яку маємо зараз, виявити її слабкі місця, наголосити на спільній відповідальності. Можливо, це дасть змогу пояснити, чому одні й ті самі проблеми залишаються актуальними упродовж десятиліть, а на критику ніхто не звертає уваги. Може, проблема в якості самої критики? Бо якщо поганою може бути освіта, то так само поганою, припускаю, може бути критика цієї освіти.
У сучасному українському суспільстві мати вдумливу критику є великим успіхом. Освіті, на жаль, з такою критикою не щастить. Мені доводиться читати багато текстів (від розлогих, наукоподібних до дрібних коментарів на Інтернет-форумах, написаних зазвичай абияк, з численними граматичними та стилістичними помилками), в яких обговорюють проблеми освіти. Щоразу зауважую, що багатьма їхніми авторами керує якась дивна, нераціональна образа на все, що пов’язане з навчанням. І що показово, все це — на тлі повної мовчанки про себе як учня чи студента. (Сумніваюся, що всі оці теперішні такі завзяті критики були свого часу найкращими учнями). Головні вади сучасного освітнього дискурсу полягають у тому, що критики: по-перше, уникають визначення власної ролі у бажаних змінах, до яких гаряче і натхненно закликають; по-друге, занадто тісно ув’язують проблеми освітньої галузі з проблемами наукової сфери, ніби всі випускники університетів автоматично мають бути науковцями; по-третє, дивляться на освітню галузь переважно у знаннєвому контексті, забуваючи, що знання самі по собі ще не означають фахового успіху; по-четверте, не пропонують конструктивних дій, натомість закликають освітян руйнувати «до основ» свою ж галузь.
Добре відомо, що замір сформулювати всеосяжну істину є різновидом втечі від реальності. Тому критика, думаю, має сенс тільки у тих межах і в тій площині, у якій сам критик може щось змінити. Якщо критик вказує на вади, то це мало би означати, що він зможе (принаймні бачить можливості) своєю працею причинитися до їх виправлення. На жаль, доволі часто натрапляємо на випадки, коли висловлене щодо якості освіти невдоволення аж ніяк не поєднується ні з можливостями, ні навіть з бажанням працювати. Чомусь для багатьох таких критиків із завищеними претензіями робота в навчальному закладі чи, якщо йдеться про батьків, нагляд за навчанням власної дитини сприймається як приниження гідності, опускання на дно. У такому випадку критик освіти уподібнюється до футбольного вболівальника, який висловлює невдоволення діями гравців на полі, а сам при тому зручно сидить на домашньому дивані з гальбою пива в руці. Вчительська праця передбачає альтруїзм, вона за своєю природою не може базуватися на егоїзмі.
Кажуть, головним винуватцем є «система», тому треба її демонтувати, от тоді, мовляв, усе зміниться на краще, і ми, нинішні критики, прийдемо (можливо, бо ще подумаємо!) працювати в навчальні заклади. Але де гарантія, що нова система буде кращою? Хто її створюватиме? У шкільному класі чи в університетській аудиторії працює все-таки не система, а конкретний вчитель, викладач, на підготовку якого потрібні роки й навіть десятиліття. Гарячі голови пропонують встановити якнайжорсткіші вимоги до вчителів і викладачів, за невиконання яких відразу звільняти з роботи. А де впевненість, що нові вчителі й викладачі будуть кращими від попередніх? Не маючи позитивної відповіді на жодне з цих запитань, роблю дуже простий висновок: аби щось по-справжньому змінити, треба кожному сумлінно і чесно (критики не мали би бути винятком) працювати на своєму місці. І я знаю багатьох таких учителів і викладачів. А щодо системи, то це питання політичного курсу, влади. Його можна вирішити, тільки голосуючи на виборах, і ніяк інакше.
У парі з невдоволенням системою освіти, як правило, йде критика наукової сфери. Логіка тут проста — погана наука є результатом поганої освіти. Я ж сумніваюся, що залежність між освітньою та науковою сферами є аж такою самоочевидною і прямою. Зрештою, в Західній Європі та Північній Америці, на досвід яких хочемо рівнятися, загальноосвітній рівень населення не вищий українського, але це не перешкоджає розвитку сучасних напрямів науки. Скажу так, за будь-якої освітньої системи знайдуться талановиті люди. Рівень науки залежить не від загального рівня освіти, а передусім від фінансування та державних пріоритетів. Наука не буває дешевою. Тому ситуацію з наукою в сучасній Україні годі драматизувати. Треба визнати, що тільки у небагатьох галузях українські науковці зможуть в осяжному майбутньому бути конкурентноздатними. Ці галузі, вочевидь, і треба розвивати. Але наука, так само як освіта, має ще соціальний вимір. І тут може бути дискусія: розвивати, скажімо, космічну галузь чи медицину?
Критики бачать освіту чомусь тільки у розрізі знань, без урахування широкого спектру особистісних виявів — емоційних, моральних, світоглядних. Помилково вважають, що чим вищим є рівень знань школяра чи студента, тим сформованішою буде його особистість, тим продуктивнішим і успішнішим він буде в сучасному світі. Насправді основою формування людини є не навчання, не виховання і навіть не їх синтез, а співвідношення навчання і виховання з реальним життям. І це реальне життя дуже часто вимагає не всеосяжних знань, а звичайних людських характеристик — спілкування, вміння об’єднувати довкола себе людей, бути відповідальним, не шкодувати часу для інших. І всього цього теж доводиться вчити і в школі, і в університеті. Учитель і викладач в Україні нерідко мусить виконувати функції батьків. Зосередження школи, навіть вищої, на інтелектуалізмі — прагненні до інтенсивного розвитку інтелекту — не дасть бажаних результатів, якщо не брати до уваги широкий спектр учнівських/студентських інтересів, здібностей, почуттів. На осяжне майбутнє українська школа не зможе знехтувати завданням піднесення загального освітнього рівня суспільства. І тільки на цьому тлі можна вирізнити найталановитіших.
І останнє моє застереження до критиків. Будь-яка справжня критика не може вичерпуватися стереотипним набором звинувачень. Констатуючи недоліки, треба пропонувати способи їх подолання. Пропозиції мають бути реалістичні та спрямовані за правильними адресами, бо компетенції та відповідальність, скажімо, доцента кафедри та міністра освіти дуже різні. На жаль, не маємо ні того, ні іншого. Суть пропозицій зазвичай зводиться до вимог деконструювати чинну освітню систему, причому зробити це пропонується самим учителям і викладачам у межах протестів проти надмірного навантаження, неефективної системи адміністрування тощо. При тому всі вони мають покаятися за корумпованість і хабарництво. Чи можна собі уявити, що космонавт руйнуватиме корабель через невдоволення роботою якоїсь сонячної батареї чи протестуючи проти бездарного працівника центру управління польотами. Що залишиться після такого руйнування? Де в одну мить взяти найкращих учителів і викладачів, сумлінніших школярів і студентів, відповідальніших батьків? Хто взагалі після цього буде вчити дітей? Ці та інші запитання критиків чомусь не турбують.
Навіть якщо погодитися з думкою, що руйнування є найкращим способом щось змінити, то система освіти в Україні мала би стати останньою в довгому переліку того, що треба руйнувати. Проблеми, які характеризують сучасний стан освіти, не мають негайних і легких розв’язків. Попри усі вади, освітня галузь у межах країни залишається чи не єдиною проукраїнською структурою. Вона теж є важливим засобом соціальної стабільності: не відчужує покоління, бо таки змушує батьків цікавитися (не)успіхами своїх дітей, згладжує соціальні нерівності, бо відкриває доступ до вищої освіти майже всім охочим, не пропагує культу індивідуального чи колективного бунту. Хтось скаже, що це призводить до засилля сірості й посередності. Але чи всі повинні бути однакові, чи всі абітурієнти приходять до університету, щоби стати професорами, чи всі мають однакові здібності та життєві пріоритети? Очевидно, що ні. Однак це не може означати, що вчити треба тільки майбутніх геніїв. Тому реформування української освіти навряд чи може бути успішним, якщо спиратиметься тільки на критичні поштовхи ззовні та ставитиме під тиском стереотипної критики нереальні завдання. Значно продуктивнішою вважаю тактику дрібних кроків зсередини. Своїх реформаторів система освіти має виховати сама.