Про падіння літака, радість і печаль

Авіакатастрофа є символом того, що Росія – зовсім не наддержава

20:27, 27 грудня 2016

У Росії впав військовий літак, тому росіяни образилися на українців за те, що ми надто радіємо цьому буденному – як на нинішню Росію – факту. Деякі українці також поспішили відзначитися засудженням надмірної, як на їхню думку, радості, вважаючи це дегуманізацією суспільства: «ми перетворюємося на таких же нелюдів, як наші вороги» (хоча ця цитата якраз є зразком дегуманізації).


Отже, що ми побачили в цій ситуації?

Перше. Ми (українське суспільство) не знаємо, як ставитися до Росії. Звісно, якщо сидіти у Фейсбуці в оточенні патріотично налаштованих френдів, то здається, що на фронті б’ються наші героїчні воїни, а в тилу мало не 90% населення за них молиться. Насправді ситуація далеко не така. Брат бійця зі Світлодарської дуги цілком може будувати хатинку якомусь функціонеру «Единой России» під Москвою – і родина цілком нормально це сприйматиме: а шо, Місько на заробітки поїхав, дочці до школи у вересні, хата без ремонту, все таке. Порівняння з Другою Світовою, які так люблять використовувати в інтернет-дискусіях до цієї війни, вперто не пасує. Так, солдати гинуть, так, біженці, так, катівні. Але при цьому контрабанда йде крізь лінію фронту, і хабарі беруть з обох боків цієї лінії. У таких умовах для більшості українців значно важливішу роль грають особисті стосунки з громадянами РФ, ніж новини з фронту. Тому радість українців у Фейсбуці – це радість українців у Фейсбуці, а не більшості українців загалом.

Друге. Наша держава не проводить зрозумілої інформаційної політики і не формує адекватну реакцію суспільства на те, що відбувається з Росією взагалі та з її армією зокрема. Ми то ведемо з Росією переговори, то запрошуємо її як посередника, то називаємо «країною-агресором». Так, це гібридна війна – але ж треба розуміти, що не всі громадяни України усвідомлюють, як їм в умовах цієї війни поводитися. Насправді доносити правильні месиджі до власного населення в умовах гібридної війни – це не менш важливе завдання, ніж вчасно завозити снаряди на передову. Зокрема – підтримувати баланс між ненавистю до окупанта та гуманістичними цінностями демократичного суспільства. Неможливо виграти війну з толерантним ставленням до озброєних солдатів, що вторглися до твоєї держави, так само неможливо це зробити, перетворившись на маленьку копію Росії з її печерною ксенофобією, маразматичними псевдотрадиційними цінностями, фейковою типу «героїчною» історією і ворожістю до цінностей вільного світу. І єдиний, хто може дати орієнтир суспільству в нашій ситуації, – це держава, а вона в нас уперто уникає цієї ролі.

Третє і, як на мене, найголовніше. Ми більше радіємо невдачам Росії, ніж власним здобуткам. І йдеться тут не лише про військовий аспект: згадати хоча б нещодавню історію з масовим отруєнням спиртовмісткою речовиною для ванн. Так, я розумію: Росія отримала мультимільярдні надприбутки від експорту нафти й газу – а її міста і села виглядають не краще за наші, тільки що зарплати та ціни у них вищі. Але не варто забувати: на мапі світу є не лише ми і Росія, є набагато успішніші держави. І пишатися тим, що ми з росіянами живемо в приблизно одному болоті – не велика втіха. Власне, приємно, коли російські «ватники» відволікають себе від навколишньої безнадії сумнозвісним «чё там у хохлов», але зовсім інакше – коли щось подібне робимо ми. Це відверто печально. Найгірше – що, коли перетинаєш кордон Росії з Україною, нічого не змінюється, принаймні на краще: розбиті дороги, безробіття, злидні, сірі шиферні дахи над збудованими ще до Незалежності хатами. Падіння російського військового літака (так, швидше за все через несправність) засвідчує, що Росія – це зовсім не наддержава, якою хотіла б стати.

Але давайте замість зловтішань попрацюємо над тим, щоб стати тією Європою, якої так довго прагнемо. Звісно, зловтішатися простіше, ніж контролювати владу, або навіть працювати з виборцями і приходити до влади. Простіше, ніж видавлювати зі себе совка. Простіше, ніж позбавлятися чорно-білого погляду на історію і сучасність своєї країни та її місце у світі. Взагалі, бездіяльність в очікуванні того, що світле європейське майбутнє саме впаде нам під ноги, як стигле яблуко або уламок ворожого винищувача, – це дуже просто і привабливо, а тому контрпродуктивно. Сподіваюся, дискусії про те, чому в нас буксує реформа поліції, будуть більш бурхливі, аніж суперечки про радість з нагоди падіння російського літака.