Парадоксально, але порядна людина, коли йде з церкви до коханої родини, точно знає, що депутати живуть в паралельному світі. Світі дорогих машин, якісних наркотиків та пачок валюти, бо про це розказують в телевізорі. І ніколи не зауважує паралельного світу ломбардів, які чомусь відкриваються поруч із залами «національної лотереї», дивних молодих людей під «точками» біля під’їздів або графіті з рекламою наркотиків. Хоча цей другий «паралельний» світ є набагато ближчим, до нього можна дотягнутися рукою. Або, що більш вірогідно, залишитися без гаманця і телефона, бо комусь потрібно занести гроші в «лотерею» чи «на точку». А гроші можна отримати в ломбарді, а щоб здати щось в ломбард, треба в когось це «щось» вкрасти або відібрати. Все просто.
Порядна людина вважає, що це її не стосується. Бо це, мовляв, якісь міфічні «низи». Так само порядна людина думає, що її не стосуються різноманітні активісти, молодіжні рухи і субкультури. І тільки коли стається вбивство в ромському таборі, тоді на декілька днів увага громадськості пробує фокусуватися на навколишньому світі. Ненадовго і без якихось висновків.
Люди не люблять аналізувати причинно-наслідкові зв’язки, і їх можна зрозуміти: сам процес не приносить задоволення, а розуміння не додає радості. Бо сказано: знання помножує печаль. Але ці зв’язки є: якщо десь продають наркотики, отже в когось щось крадуть, щоб їх придбати. Якщо хтось «чистить» техніку невідомого походження, значить її вкрали. Якщо жебракують діти, хтось їх до цього змусив. Зрештою, якщо вигулюють собак на дитячому майданчику, можна заразитися токсокарозом, а якщо на майданчику знаходять використані шприци – то чимось набагато гіршим.
У таких випадках заведено говорити про параліч правоохоронної системи. Хоча правильніше було б сказати про її достатньо добру роботу, але з іншою метою. Система чудово забезпечує сама себе, а функції, які на неї офіційно покладені, – просто імітує. Наприклад, коли поліцію просять звернути увагу на графіті з рекламою наркотиків, то в поліції немає повноважень. Але коли на графіті написати «Хто замовив Катю Гандзюк?», тоді з’являються не лише можливості, а й фанати своєї справи в цивільному, яких потім навіть нагороджують іменною зброєю.
Із цього прикладу можна зрозуміти, що можливості для ефективної діяльності є. Було б бажання, або чітка вказівка згори. Логічно припустити, що і в інших сферах та сама ситуація: з крадіжками, незаконними ломбардами, наркопритонами, розповсюдженням наркотиків у клубах і біля навчальних закладів. Значить ситуація влаштовує, а отже – приносить прибуток. Що роблять з бізнесом, який приносить прибуток? Правильно, розширюють. Що буде з «порядним» громадянином, який раптом (переважно, коли сам стане жертвою) вирішить пошукати правди? Читайте історії про активістів на Півдні України. І не кажіть, що воно вас не стосується. Це тимчасово.
На жаль, усе це відбивається від свідомості «добропорядних громадян», як горох від стіни. Бо вони живуть (тобто хочуть вірити, що живуть) в паралельному світі велодоріжок, різдвяної благодійності та здорового харчування. Тобто копіюють уявлені західні моделі, тягнуться до прекрасного. Але в нас воно не працює. У нас немає кращих і гірших районів, звідки можна переїхати. У ліпшому випадку, можна придбати квартиру в огородженому парканом «житловому комплексі преміум-класу», схожому на тюрму, з консьєржами, охороною і відеоспостереженням, за якими той-таки реальний світ. Карго-культ з прицілом на благополучну Скандинавію нам не допоможе. Нам потрібно переймати досвід гетто «чорних» кварталів чи практику ментально близьких, показово релігійних, латиноамериканських корупціонерів.
Який сенс у розумних світлофорах і велодоріжках, якщо немає відеокамер, що фіксують порушення? Для чого створювати інклюзивні майданчики для людей з інвалідністю, якщо звідти неможливо витравити «інвалідів» з пивом чи шприцами? Навіщо запускати мобільний додаток «Моя поліція», якщо «в нас чотири машини на район, коли зможуть, тоді приїдуть»? У нас що, багата країна, що можна собі дозволити викидати гроші на вітер?
Місцеві ініціативи дедалі більше нагадують програму з каналізування непримиренної меншості. Кількість голосів «за проект громадського бюджету» вже давно важливіша за сам проект. Ідея (в принципі, дуже непогана) перетворилася на майданчик для піару найбільш голосистих. Вибачте, але є речі важливіші, ніж вундервафля типу «гойдалки на сонячних батареях», а безкоштовним вайфаєм підліткову наркоманію не зупинити. І це, до речі, ще один приклад відірваності від реальності. Бо будь-який популіст чи «міцний господарник» є більшим реалістом, і матиме більшу підтримку, ніж «блаженні» адепти побудови Копенгагена на Рясному-2. А «проповідники» з таких структур як «Твереза і зла молодь» матимуть більший вплив на підлітків, ніж священики, доки церкви зайняті як не Томосом, то гендером.
А світ, до речі, ще й трохи змінився з часів застою. Навіть якби поліція і хотіла працювати ефективніше, системно проблеми безпеки в місті не можна вирішити старими методами. Які в поліції методи? Агентурна мережа та інформатори. Як це працює в час інтернету, коли наркотики синтезують у квартирах, а пристрій для зчитування автомобільної сигналізації коштує менше ніж сто доларів і його можна замовити онлайн? Ніяк. Може, у когось ще є ілюзії про «кримінальний світ», базовані на телесеріалах? То почитайте новину про кишенькового злодія, який на колінах просив не викликати поліцію. Якщо вірити телевізору, це вершина злочинної ієрархії…
І тут ми знову повертаємося до питання, чи стосується це кожного. Теоретично, можна все застрахувати, сховати, пильнувати власних дітей і завжди перевіряти, до чого торкаєшся. Тобто жити в постійному стресі. Або ж створювати дискомфорт тим, хто на це дійсно заслуговує. Як – у продовженні статті.