Меншовартість, яку нам століттями закладали в голови, зараз проявляється тим, що ми серед своїх вишукуємо найгірших і робимо їм «максимальний репост», а серед півтори сотні мільйонів ворогів намагаємося знайти хоча б одного «нормального». Ніби він, навіть якщо і знайдеться там, якимось чином зможе нас врятувати чи нам допомогти...
Українці й українки щодня десятками шерять пости про поганих/нахабних/невдячних біженців за кордоном чи вимушених переселенців в Україні, про пихатих «западенців» без жодної емпатії, про того, хто здає сарай за $1000 на місяць і в інший спосіб намагається нажитися на війні, і про багатьох інших «поганих» своїх. Постять це, забуваючи, що це одиничні випадки, які, направду, не вартують «максимального репосту» капслоком (я пропущу те, що більшість з таких вкидів фейкові). Постять так, ніби паралельно з цим нема людей, які безкоштовно діляться своїм житлом і життям з тими, хто ще вчора був зовсім чужий і так, ніби нема за це їм вдячних. Ніби тисячі людей не воюють за нашу країну і не готові за неї померти...
Водночас, почувши з-за парєбріка найменший натяк на засудження війни... завуальований, сфабрикований, пропагандистський чи будь-який інший... українки і українці роблять йому «максимальний репост» капслоком. Постять це так, ніби це не одиничний випадок на декілька десятків (а то й сотню) тисяч, а повноцінна тенденція. Постять, ніби забувши, що ця орда прийшла нас вбивати, грабує наші будинки і нищить нашу країну. І навіть (навіть якщо якимось дивом) в цій орді знайдеться дві свідомі людини – та навіть якщо їх знайдеться дві сотні чи дві тисячі – нам це ніяк не допоможе. Вони нам нічим не допоможуть. Сподіватися на якийсь порятунок від них – це те ж, що сподіватися, що вас врятують 100 грн, які вам дала бабця вашого їб@нутого сусіда, який (вже не вперше) спалив вам хату.
Це нав'язаний нам комплекс меншовартості, через який ми думаємо, що ми недостатньо хороші, недостатньо сильні, недостатньо свідомі і т.д., а вони – «старший брат». І ми постійно намагаємося знайти цьому підтвердження, смакуючи розповіді про «своїх, за яких соромно» і намагаючись знайти порятунок серед тих, «за кого може бути не соромно там».
Припиняйте це. Вони кончені, всі. І ніякі вони не помічники нам і тим паче не рятівники, ніхто з них. Як би сильно вони не намагалися нам це нав'язати.
«Терпіть кайдани – то всесвітський сором, забуть їх, не розбивши, – гірший стид», – Леся Українка.