У кожній нормальній країні свідомі громадяни, які діляться на цинічних і наївних, підтримують, відповідно, владу і опозицію. Системну опозицію, звісно, яка зовсім не зацікавлена в тому, щоб систему зруйнувати, а тільки – «покращити».
Зазвичай під таким «покращенням» розуміється заміна місцями між владою і опозицією. Саме для цього політична опозиція час до часу приходить до народу і каже: «Вставай!».
Практика будити Україну з глибокого сну має давні традиції. Спочатку приходить хтось і каже: вставай. Україна вставати не хоче, бо любить бачити себе вільною і заможною уві сні. Зрештою, вона вже не раз вставала, і завжди виявлялося, як казав один будитель з досвідом, що збудили її вже «окраденую». Тож, помурмотівши, як то буває з просоння, знову ображено засинає. І так уже 20 років (дехто каже – 100, інші кажуть – 400, ще інші – 1000).
А що ж у цей час роблять політично наївні громадяни? Те, що вони вміють робити найкраще – пишаються і сподіваються (це їм заміняє потребу думати і трудитися). Сподіванням політично наївних громадян немає кінця-краю, та й вирішення їм немає – не реалістичні бо сподівання.
Ну, наприклад, сподівання, що погана злодійська влада колись насититься і стане нормальною. І це головна помилка, бо сила влади, власне, й базується на відчутті ненаситності. Це принцип вовчої зграї – коли вовки втамують перший голод, їх тягне розмножуватись, в результаті з`являються вовченята, які теж є голодними, і т.д. До того ж, треба пам’ятати, що вовки можуть атакувати не лише з голоду, але й через свій мисливський інстинкт. Сказати б, задля своєрідної «вовчої забави». Громадяни незалежної України вже мають досвід таких нападів. Таким є неперервний кругообіг Природи і його перервати можна тільки силою, а не сподіваннями.
Наступне сподівання – що під нестерпним тиском влади народ обов’язково повстане. Не обов’язково. А як і повстане, то, може, невчасно. А навіть якщо й у відповідний час, то що з того? Це добре описав польський філософ Лєшек Колаковський. Прискіпливо обсервуючи польське суспільство в період недорозвиненого соціалізму, тобто від кінця Другої світової війни до перемоги руху «Солідарність», він прийшов до ось якого висновку: «Політичний і поліційний тиск, хай і найжорстокіший, ніколи сам по собі не спричинив революційних вибухів. Їх не спричиняє і сама по собі злиденність населення. Повсюдна бідність може часом, навпаки, дієво берегти владу тирана від падіння, якщо цій владі вдасться змусити більшість населення до того, щоб воно не могло думати ні про що інше, як про те, щоб здобути кусень хліба». І поки що ніхто цього не заперечив.
Наступне марне сподівання на те, що хтось – Бандера чи Сталін – прийде, порядок наведе (більш відоме в Україні, як влада «твердої руки»). Бо навіть якщо цей хтось і «наведе порядок», то не заради політично наївних громадян, а заради себе, тобто – влади. Адже порядок – це і є влада. А про це вже писав іспанець Хосе Ортега-і-Гасет, який у часи лихоліття досліджував «бунт мас». Його слова можуть сильно розчарувати прихильників «твердої руки»:
Прихильник «порядку» наївно вірить, що ці «органи громадського порядку», які для порядку були створені, задовольняться удержувати той порядок, якого він собі бажає. Неодмінно дійде до того, що вони самі будуть визначати й вирішувати, який порядок вони заведуть, і це, звичайно, буде той порядок, що їм до смаку.
Тож, порядок, як це не прикро, потрібно наводити самим, а не чекати, що його наведе хтось.
Та найбільш поширеним, мабуть, сподіванням є очікування, що погана влада хоч би з прагматичних міркувань не знищуватиме бездумно ввірений їй людський ресурс. Це сподівання є, може, найбільш підступним, бо змахує на раціональне. Влада справді не буде бездумно знищувати людський ресурс, але це не означає, що не робитиме цього цілком продумано. В умовах необмеженої влади над безпорадними і беззахисними підвладними людський ресурс є практично безцінним. Його ж можна заради власного збагачення безжально експлуатувати і брати з нього гроші за неіснуючі товари та послуги. Якщо ж він стане неплатоспроможним, то його можна продати в рабство – трудове чи сексуальне. Якщо й для цього не годиться, то завжди знадобиться для медично-фармацевтичних експериментів чи як донор органів. Ні, такого ресурсу просто не можна недооцінювати. Навпаки – його треба плекати. Плекати, звісно, як «ресурс», а не як унікального індивідуума, створеного Господом «за власними образом і подобою». Замість людської гідності прищепити йому поняття «національної гідності». Замість порядності запропонувати цінність «успішності». Замість того, щоб заохочувати його проектувати майбутнє, привчити реконструювати минувшину.
Але все ж першочерговим завданням у цій справі є подбати про його політичну наївність.