Американський політолог Домінік Тірні (Dominic Tierney) написав статтю для Foreign Affairs. Тірні наголошує, що СРСР спокійно і з пошаною пішов з Афганістану, перетнувши «золотий міст». А потім через кілька років прорадянський режим в Афганістані впав, та й сам СРСР розвалився. Тому нині немає потреби громити російську армію, натомість треба дати Путіну якщо не «золотий міст» для почесного відступу, то бодай «позолочений». А ще вкрай важливо не принижувати російський народ, інакше в нього розвинеться «версальський синдром», а це загрожує майбутньою агресією.
«Навіть легкі поступки Путіну можуть бути важкоздійсненними з огляду на брутальність російської війни. Будівництво позолоченого мосту в Україні може не заступити емоційного задоволення від спроби розгромити російські війська, так само як і те, що дозвіл Радянському Союзу спокійно вийти з Афганістану не сподобався прихильникам жорсткої лінії в Сполучених Штатах. Але приниження Росії найімовірніше призведе до зворотного результату. Нації, які відчувають, що їх не поважають, часто обирають агресію, щоб компенсувати емоційну втрату. Наприклад, каральний Версальський договір спричинив возвеличення Адольфа Гітлера. Україна повинна уникати ганьбити російську націю, з огляду на це, наприклад, не допускати маршу російських ув’язнених перед телекамерами або спалювання російського прапора. Вона має дозволити російським військам покинути Україну в повному порядку в рамках мирної угоди. Поразку слід розглядати як провал Путіна та його системи, а не всього російського народу», - наголошується у статті.
Зрозуміло, що прямо зараз на фронті на Луганщині відбуваються дуже важкі для української армії події і це невдалий час для дискусій про «почесний відступ Путіна». Але ми розуміємо, що наступальний потенціал російської армії без мобілізації обмежений, тактичні успіхи не можуть радикально змінити тупикову для них ситуацію. А мене цей західний дискурс «не можна принижувати росіян» настільки хвилює, що я хочу його розібрати. Тим паче, що від рішення західних країн безпосередньо залежить розклад сил, адже Україні все ще дуже бракує озброєнь.
По-перше, якщо вже заговорили про Версальський мир, то згадаймо й Першу світову війну. Не можна сказати, що серед двох союзів один був білий і пухнастий, а другий – чад пекла. Спочатку скрізь хотіли побитися, у всіх країнах спостерігалося нечуване натхнення. І захопити чужі території хотіли всі, наприклад, Російська імперія марила турецькими протоками. Тому німці мали деякі підстави для образи – вони винні не більше за інших, просто Німеччина не потягла війну на два фронти.
І в цьому принципова відмінність від Другої світової, де вина нацистів безперечна. Причому ніхто не переживав: а чи не образяться німці або японці після війни? І вони не образилися, дивовижна річ! Тому що усвідомили свою провину (нехай не відразу). Тож із боку Тірні недоречно згадувати про приниження німців після ПСВ та «забути» ще більше приниження після ДСВ.
По-друге, війна в Афганістані не була єдиною причиною розвалу СРСР. І немає жодних підстав вважати, що нинішній путінський режим припинить нападати на сусідів і розвалиться сам по собі, якщо йому дозволити почесно піти «золотим мостом», коли йому набридне воювати. Іран, наприклад, багато років живе під санкціями.
По-третє, поговоримо про сучасну Росію з її сильним ресентиментом і почуттям образи на Захід. На відміну від німців після Версальського світу, Росію після розвалу СРСР ніхто не принижував, не завойовував, не накладав на неї репарації, їй, навпаки, допомагали (наприклад, Operation Provide Hope). Про свою «страшну образу» росіяни масово дізналися лише через 15 років, а точніше, після «Мюнхенської промови» Путіна у 2007 році. Отже, для образи не потрібні реальні факти, достатньо марити конспірологією («ви нам ще за Севастополь відповісте» (с) «Брат2»).
Відсутність реальних образ на адресу України не завадила Росії здійснити повномасштабне вторгнення у 2022 році. І не треба розповідати, що це тільки путінська війна: Путін особисто не бомбить міста, не ґвалтує жінок і дітей в Україні, не грабує та не вбиває. І лише мізерний відсоток росіян наважилися відкрито виступити проти. Велике питання, хто кого породив – росіяни Путіна чи Путін нинішніх росіян. І якщо всю провину покласти на Путіна, то немає жодної гарантії, що за кілька років майбутній лідер Росії не захоче знову напасти на когось із сусідів, якщо в пам'яті людей попередній напад не закінчився якимись проблемами для них особисто.
По-четверте, Домініка Тірні (як і Макрона, Шольца, Берлусконі та Кіссінджера) чомусь не турбує можливе приниження українців. Одна справа залишитись жити в російській окупації в Мелітополі, під бомбардуванням у підвалі Авдіївки чи у фільтраційному таборі під Маріуполем, а інша – страждати через те, що Соловйов по телевізору обіцяв взяти Київ за три дні, а його не захопили навіть за три місяці. То чиї приниження істотніші?
По-п'яте, пропозиції про «позолочений міст» порушують фундаментальний принцип сучасного світопорядку – незалежні країни мають повне право на самозахист, юридичний статус важливіший за «компроміс». Що таке, по суті, пропонований компроміс? Це стара формула Зеленського: беремо ваші хотілки, наші хотілки і зустрічаємося посередині. Абсурдність цього підходу була очевидною від початку. Основою стратегічного балансу є не середнє арифметичне хотілок, а міжнародне право. Компроміс заохочує агресора вимагати чимраз більше, а інакше й бути не може – вимагай більше, отримаєш більше, от і все.
По-шосте, якщо ми говоримо про прецедент «позолоченого мосту», то ця практика лише заохотить агресію інших країн, які спостерігають за ситуацією в Україні. Припустимо, той же Китай, який уважно аналізує свої перспективи захоплення Тайваню, може розсудити, мовляв, спроба не випроба, якщо що, втечемо «позолоченим мостом». І що тоді?
Висновки
1. Замість того, щоб постійно згадувати Версальський світ, західні лідери повинні згадувати «Мюнхенську змову» та її наслідки. Очевидно, що Німеччину, Францію та деякі інші країни (а також деяких прихильників Трампа у США) більше турбують власні короткострокові економічні проблеми, а не жертви України.
Безглуздо апелювати до сумління, але на рівні здорового глузду, інстинкту самозбереження та історичних паралелей дуже навіть можна. Путін уже фактично довів, що він не зупиниться ні перед чим, тому намагатися його утихомирити просто безглуздо. Вже були дві мінські угоди – не допомогло.
2. Нинішні витрати для західних країн не такі вже й великі, особливо якщо зробити остаточну ставку на демілітаризацію Росії, нехай навіть силами України. Не вмієте й боїтеся воювати – ну так дайте зброю тим, хто не боїться, це ж у ваших інтересах. Інакше – заплатите набагато більше. І не лише грошима.
3. Є певна логіка в тому, щоб дочекатися зміни поколінь російської влади без ризику ядерної війни, сподіваючись, що майбутній лідер Росії не буде носієм конспірологічних травм для літніх радянських чекістів.
Але з цього ніяк не випливає, що треба обмежувати постачання зброї Україні прямо зараз, як це роблять деякі європейські країни, які більше обіцяють і кажуть, аніж дають.
4. Не треба всім світом думати над тим, як би «зберегти Путіну обличчя». Це хибна конструкція. Гітлеру теж треба було допомогти зберегти обличчя? Нехай Путін сам думає про своє обличчя, у нього для цього є Кисельов та Соловйов. Путін бачить у цьому лише слабкість Заходу і намагається досягти своїх цілей у той момент, коли потенціал російського ВПК справді ослаб. А якщо вони зможуть відновити свій ВПК завдяки «компромісу», що тоді?
5. Ситуація зараз дуже далека від паритету. Так, «друга армія у світі» не вразила своєю якістю. Але з кількістю там все гаразд, а для досягнення паритету Україні категорично не вистачає боєприпасів та артилерії.
І, як мені здається, шановним західним мислителям треба думати про якнайшвидше досягнення паритету в озброєннях, а не про «позолочений міст», до якого ще треба дожити.