Є таке поняття – «прокляття нафтою». Мовляв, існують суспільства, які замість розвиватися паразитують на дорогих копалинах і чимраз більше відстають від розвинених, але бідних на ресурси конкурентів. Підтвердженням цього є Росія, Венесуела, Нігерія та інші держави з багатими чиновниками і бідним населенням. Але приклади Норвегії чи Саудівської Аравії свідчать про те, що наявність ресурсів не є вироком. А іноді навіть навпаки – стартовим майданчиком для якісного прориву.
Цей приклад пригадався мені в контексті заяв деяких російських діячів про те, що падіння цін на енергоресурси для Москви – зовсім не вирок. Що люди стануть тією новою «нафтою», завдяки якій імперія та бюрократи продовжать своє існування. Так виглядає, що й тут росіяни вкрали у нас «первородство». Принаймні існувати за рахунок визискування посполитих наш чиновник почав уже давно, ще з 90-х (тобто продовжив, кадри ж не змінилися).
Довідки, під’єднання до електромереж, плата за послуги, техогляд автомобілів, ліцензування – це ж не механізми регулювання, а інструменти доїння. Час на місці не стоїть, техогляд скасували, плату за транспортування газу – ввели. Зрештою, якщо є бажання зануритися в тему, можна вивчити історію сходження одного з найуспішніших селф-мейдів України – Антона Яценка, і все стане ясно. Людина будує системи, але не пошукові, як Гугл, а для безпосереднього обілечування громадян. І не потрібно ніяких вишок, трубопроводів та іншої інфраструктури. Все ще простіше – придумав довідку, зобов’язав її замовляти, зареєстрував фірму-монополіста і вперед. Далі уже нікуди, далі – работоргівці Чорної Африки, усі ці «імператори», які продавали білим комерсантам живий товар в обмін на престижні аксесуари та вогнепальну зброю.
Що цікаво, весь цей час ми невпинно проводимо ліберальні реформи. І навіть перекладаємо розумні книжки про економіку та капіталізм. Є, наприклад, можливість почитати українською мовою Ернандо де Сото. І тут я безпосередньо підходжу до ситуації, про яку хочу розповісти.
Існує така категорія житла – «дачний будинок». Усе почалося відтоді, коли робітникам різних радянських підприємств почали видавати по «6 соток» (які, як співали Гадюкіни, «спасут козацький род»). Туди радянська людина їхала на вихідних «відпочити»: покопати, посапати, скласти різний брухт для «най буде». Таких дачних кооперативів у Львові і навколо нього є доволі багато. Місцями вони перетворилися на престижні котеджні містечка, а переважно це звичайне заміське житло. Ні про яке кооперативне садівництво давно не йдеться. Натомість кооперація «дачників» полягає в тому, що потрібно якось розрівняти дорогу, влаштувати вуличне освітлення тощо.
Якщо вірити ліберальним реформаторам (або Ернандо де Сото, бо нема пророків у своїй вітчизні), у такому випадку потрібно внормувати наявний стан речей. Тобто перестати трактувати ці ділянки як «кооперативи для вирощування городини і фруктів». А визначити їх як житло та присадибні ділянки.
По-перше, це потрібно людям (вони ж громадяни, вони ж – платники податків). Це впливає і на вартість землі, і на можливість «прописатися» (так-так, цей рудимент з минулого живе і процвітає), це доступ до шкіл, поліклінік та інших державних послуг. Зрештою, комусь просто хочеться жити в будинку, а не в «садовому будиночку». По-друге, у цьому мала б бути зацікавлена і місцева влада, яка отримує надходження від «прописаних».
Проти мали б бути, очевидно, всілякі любителі «порядку», для яких закон і правила – запорука відсутності «бардаку». І дарма, що в цьому «порядку» на місці особнячка можна збудувати «будинок клубного типу», а в чистому полі – гуртівню чи автосалон, дотримуючись при цьому всіх процедур. Це, як говорять любителі «порядку», прикрі винятки, інакше було б ще гірше.
Але тут ми підходимо до першого каменя спотикання. Місцева влада – це одне, а ті, хто цю владу втілює, виявляється, – зовсім інше. Існує процедура «зміни цільового призначення». Це цікавий процес, і полягає він у такому. Люди звертаються до місцевої ради, яка голосує (або не голосує) за таку зміну. Потім «дачники» скидаються грошима і замовляють проєктно-кошторисну документацію. Їм її затверджують (теоретично безкоштовно). Потім потрібно, також за гроші, виготовити документи кожному на свою ділянку. Звичайно, представники влади можуть це погодити, а можуть і не погодити. Тобто всі «при ділі» – і місцеві депутати, і різноманітні геодезисти з ліцензіями. Навіщо заглядати в далеке майбутнє і рахувати, скільки податків до місцевого бюджету надійде, якщо люди масово «оселяться» там, де вони і так живуть? Якщо ось вони – живі гроші тут і зараз. У підсумку – якщо ми говоримо про об’єкти фізичного світу, не змінюється нічого. Лише документи, за «помірну плату».
Можна, звісно, заперечити, що змінювати цільове призначення не обов’язково. Що існують легальні механізми і в школу потрапити, і в поліклініку записатися. Є, треба постаратися, і все буде. Ми ж українці, ми звикли до маразму і схематозів. І до того, що очільники-патріоти поводяться як конкістадори, для яких місцеве тубільне населення просто ресурс. «Країна гарна, а з людьми не пощастило», одне слово.
Але є безліч інших цікавих нюансів. Наприклад, нормативна оцінка. Якщо «дача» стає потрібною для чогось суспільно важливого (наприклад, дороги), то її викуповують. За ціною, яка нормативно закріплена для «садового будиночка». Тобто недорого. Або інший приклад – вартість під’єднання до електромереж. Чомусь електрифікувати дачу втричі дорожче. І замість приблизно 1000 доларів за 10 кВт потрібно орієнтовно 3000 доларів.
Мене не дивує, що «матьорим» політикам ця тема нецікава. Навіть навпаки – це прекрасний спосіб винагороджувати лояльних партійців «на місцях», дозволяючи їм стригти купони з кріпаків на рівному місці. Мене дивує абсолютна байдужість з боку «нових облич», «альтернатив» і подібної публіки. Як ви взагалі збираєтеся конкурувати за місце під сонцем (політичним), якщо не пропонуєте нічого нового (крім себе, коханих)?
От такі пироги. Нема в Україні «нафтового прокляття». Є інше, і воно, мабуть, ще страшніше. Причому сильно відгонить «русским миром»…