Гаслом останнього львівського Книжкового форуму стали слова з вірша Григорія Чубая «пошук причетного». Цікава тема з можливими надзвичайно різними тлумаченнями. Пошук причетного може бути пошуком однодумців, спільної мови і навіть точок дотику з тими, хто стоїть по інший бік політичних барикад. Але може бути й пошуком винуватців, тобто співучасників якогось лихого діла. Ще ширшим може бути тлумачення самого поняття причетності. Наприклад, як небайдужості. Все це, умовно кажучи, прояви поведінки справжніх громадян, на яких все тримається.
Але облишмо високі альтруїстичні матерії і спустімося на грішну землю. А чому б не подивитися на це з утилітарного боку? І задатися питанням, чи є в цій високій громадянській позиції якісь вигодонабувачі? Якщо поставитися до пошуку причетних як до мобілізації прихильників під свої знамена, то можемо отримати цікаву картину. Це може бути національна мобілізація, що в епоху формування націй є вкрай важливою. Це може бути згуртування політичних однодумців навколо конкретної партії або лідера. В обох випадках набувачами вигоди є політичні лідери й активісти, які завдяки своїм діям отримують реальну владу.
Головне завдання для активістів – витворити у низових членів ілюзію причетності. Переконати, що без їхнього вагомого слова ніщо не почне рухатися в країні. Хоча насправді йдеться тільки про голос на виборах. А у випадку, коли вибори програні, мати привід постійно шарпати своїх однодумців на різноманітні акції протесту. Знову ж таки, щоб нагадувати про своє політичне існування і намагатися силою маси вплинути на ухвалення вигідних рішень. В українському випадку, щоб розганяти «зраду» або роздувати «перемогу».
Є ще й інший вимір. Вимір громадянського суспільства. Тут процеси є подібними, але в ролі головних гравців виступають публічні інтелектуали та моральні авторитети. Однак суспільство дослухається до цих гуру тільки в тому разі, якщо публічні інтелектуали є відважними нонконформістами, а не обслугою конкретних політичних кланів та лідерів. Коли їхні прогнози і поради допомагають громадянам зорієнтуватися в заплутаній ситуації і взагалі, якщо вони збуваються. Провал публічних інтелектуалів разом з крахом політичного проекту, який вони обслуговували, – означає, що вони були інтелектуалами з розрахунку.
Те саме стосується моральних авторитетів. Але якщо ті, кого суспільство вважало моральними орієнтирами, відверто продемонстрували свою партійну заангажованість, то цим вони показали себе людьми з попередніми заслугами, які вирішили їх капіталізувати.
Ще однією невід’ємною ознакою причетності в рамках громадянського суспільства є активізм. Інститут громадських активістів та волонтерів відіграє особливу роль тоді, коли в суспільстві немає довіри до державних інституцій та людей при посадах. Ця недовіра і відчуття відповідальності за велику справу породжують створення паралельних до державних інститутів громадських структур. Громадські активісти, якщо їх не рекрутували в нову владу, намагаючись зберегти свій вплив, об’єднуються в різноманітні формалізовані групи. При цьому надаючи собі «право» впливати там, де за законом їх і близько не мало б бути.
Ці активісти присвоїли собі право люстраторів, кадрових менеджерів, землевпорядників, не гребують навіть фізичним тиском на місцеві органи влади. Намагаються формувати порядок денний місцевих рад. Нерідко, пояснюючи свої дії корумпованістю судової системи в Україні, чинять тиск на суд, вимагаючи суб’єктивного рішення. І все це, повторюся, починалося з небайдужості і відчуття причетності.
Третім виміром причетності може бути радянська спадщина. Суть радянської дійсності полягала в тому, що в людей створювалося і плекалося відчуття причетності до управління країною. Починалося воно зі слів лідера більшовиків Леніна про те, що в радянській державі «кожна кухарка» може вирости до рівня державної діячки. І хоча країною правила партноменклатура, цілі покоління людей виростали з переконанням, що від них в країні залежить усе. Не допомогли ні нові професії менеджерів, ні кваліфікаційні конкурси. У багатьох на низовому рівні збереглося переконання – я б інакше покерував. Таке переконання відкриває цілу епоху дилетантів. Ніби напалмом випалює професіоналізм, особливо у сфері управління.
Хоча, заради справедливості, треба визнати, що без відчуття причетності вже, можливо, не було б незалежної України. Саме завдяки громадянському суспільству українцям вдалося відстояти незалежність у 2014 році. Але це «посполите зрушення» залишило в суспільній свідомості також певний свій негативний відбиток. З відчуттям причетності до великого в кожного «маленького» українця виникло переконання, що саме його бачення має лягти в основу стратегії державного розвитку. І тут байдуже на освіту, кваліфікації, компетенцію і досвід. І тут знічев’я кинуті Володимиром Зеленським слова «Всі ми – президенти» впали на здобрений ґрунт.
За таких обставин дуже важко задовольнити очікування всіх. Особливо, коли скрізь і поруч чигають політичні конкуренти, що прагнуть реваншу. Саме ці конкуренти, що природно, використовують два чинники. Страх, що нова влада зрадить державні інтереси. І те, що новій владі неважливим є ваше відчуття причетності. Що вона отримала підтримку 73% активних громадян країни і тепер їй начхати на переживання меншості.
Якщо йдеться про розбіжності в баченні внутрішньої політики, то тут опозиція має цілковиту рацію. Тільки прозорість і транспарентність дій влади. Якщо ж ідеться про питання завершення війни, реінтеграцію Донбасу і повернення Криму, то тут транспарентність дорівнює здачі всіх планів противникові. Прикладом чому може послужити істерика навколо погодження так званої формули Штайнмаєра.
Зрозуміло, що опозиція в особі експрезидента Порошенка в цій ситуації зіграла на двох згадуваних чинниках: страхові зради і відкиданні причетності через непрозорість дій влади.
Тут можна критикувати владу за відсутність злагодженої комунікації зі суспільством, що є правдою. Але причина все ж в іншому. Нагнітання напруги з боку опозиції навколо того, що формула Штайнмаєра є капітуляцією – це справа нечесна і нечиста. По-перше, тому, що саме лідер теперішньої опозиції поставив Україну в позицію пату. Тому не йому робити закиди новій владі. По-друге, нагнітання істерики аж до протестних акцій у центрі Києва в цій грі нервів посилює позиції Росії і зв’язує руки новій українській владі.
Крики з вимогами детально прозвітувати перед українським суспільством про кожен крок програми дій влади в питанні Донбасу є абсурдними. Тому що в такому разі ми йдемо з відкритими картами грати з дуже досвідченим противником, який, до всього, знатиме наперед про кожен наш крок. І заради чого? Тільки через те, щоб трохи зменшити страх і побоювання, що українська влада «здасть» Україну? Погодьтеся, а чи не завелика це ціна за власні фобії та заради задоволення роздутого власного еґо?
Так що причетність буває різною. Від вболівання за спільну справу до капіталізації та використання задля реваншу.