Кілька тижнів тому наша група – соціологи та історики зі Львівського та Мічіґанського університетів Ярослав Грицак, Оксана Маланчук, Віктор Сусак, Наталя Черниш – завершила одне з чергових опитувань, які ми регулярно проводимо від 1994 р. під час кожних президентських виборів в Україні. Головний наголос у цих опитуваннях кладеться на реґіоналізм, а головними пунктами порівняння є Львів і Донецьк – два міста, які уособлюють два протилежні полюси українського політичного ландшафту. У цьому році до цих двох міст додалися ще три: столичний Київ – який значною мірою уособлює географічний і політичний центр – а також Житомир і Херсон, населення яких коливаються у своїх політичних уподобаннях (т.зв. swinging cities).
Як і 1994, так і тепер, 2010 р., міські опитування супроводжувалися загальнонаціональним. Так сталося, що дані цьогорічного загальнонаціонального опитування нам вдалося одержати й опрацювати раніше, аніж міських – а тому з дозволу й згоди своїх колеґ сьогодні хочу представити їх зараз, відклавши міські на пізніший час.
Опитування стосувалося трьох питань: 1) ким себе уважають опитувані? 2) з якою вони групою відчувають найбільше спільності і 3) як вони бачать політичне майбутнє своєї країни щодо Росії?
Перш ніж перейти до даних, коротко скажу про методику. Опитування проводили за репрезентативною вибіркою із 2000 осіб старших 18 років, гранична помилка вибірки +2,19%. Ця вибірка, як і її розподіл на реґіони, на загал нагадує зразки найбільш відомих загальнонаціональних опитувань (див. табл.1).
Таблиця 1.
На загал більшість опитувань в Україні проводять, якщо можна так сказати, у жорсткому режимі: опитуваних ставлять перед вибором «так/ні», і якщо їх питають про тожсамість, то дають вибір одного, найчастіше національного ряду: українець, росіянин і т.д. Нам пощастило, бо від нашого першого опитування (1994 р.) ми мали у своїй групі соціального психолога – др. Оксану Маланчук. Вона пояснила і навчила, наскільки некоректною є така методологія – адже кожен з нас є багатовимірною особою, а тому число можливих варіантів відповідей треба якомога більше диверсифікувати. Тому до питання про спільність з різними групами подано 14 варіантів відповідей, а у питанні про власну тожсамість - 28 можливих відповідей, які покривають різні способи ідентифікації (національну, вікову, ґендерну, соціальну і т.д.) (див. таблицю 2 і 3)
Таблиця 2.
Таблиця 3.
У питанні ж про політичне майбутнє України ми просили людей визначити, де вони бачать себе на шкалі від 1 до 7, де 1 означає «Україна і Росія мають бути повністю відокремленними», а 7 – «Україна і Росія мають бути однією країною» (див. таблиця 4).
Таблиця 4.
Почнемо з результатів щодо третього питання. Вони представлені на кольоровій карті, де найінтенсивніший червоний позначає «1», а найінтенсивніший зелений – «7», а решту відтінків показує різні відповіді між цими двома крайніми позначками.
На перший погляд, карта відображає звичний поділ України на «Захід» і «Схід». Цікавими є, однак, винятки, які відступають від цього поділу. По-перше, «західне» Закарпаття за своїми поставами ближче до Чернігівської, Черкаської, Полтавської та Херсонської областей, аніж до сусідніх Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської та Чернівецької. З іншого боку, Полтавська і Запорізька області ближчі до Чернівецької чи Хмельницької, аніж до Дніпропетровської чи Донецької (див. детальніше таблицю 5).
Таблиця 5.
У кожному разі, на Сході є кілька областей зі «західною» поставою, натомість на Заході нема жодної зі «східною» - тому у загальному балансі переважає число тих, хто хоче бачити Україну і Росію різними державами. Якщо говорити у часовому вимірі, то з 1994 р. до 2010 р. середній показник змінився з 4,11. до 3,82 – що є у дуже статистично значущою різницею.
Зрозуміти краще характер регіональних поділів помагають відповіді на питання: з якою групою мешканці України почувають найбільше чи найменш спільного. На Заході і у Центрі опитувані найчастіше ототожнювали себе з українцями), на Сході і Півдні – з робітниками і пенсіонерами) (див. таблицю 6).
Таблиця 6.
Ця різниця ще більш відчутна щодо тих, з ким опитувані почувають найменше спільного: на Заході і у Центрі ними є «комуністи», на Сході і Півдні – «українські націоналісти» (див. таблицю 7)
Таблиця 7
Одержані дані підривають той спосіб мислення, з яким часто можна зустрітися у Галичині, а особливо у Львові – а власне, що Україна «за Дніпром» є російською Україною. Насправді російська ідентичність є одною з найменш популярних навіть на Півдні і Сході. Її мала популярність стає ще більш виразною, коли поставити питання про самототожність, давши до вибору 28 ідентичностей (див. таблицю 8 ): тоді вона навіть не попадає у число десяти найпопулярніших ані по всій Україні, ані у кожному окремому реґіоні.
Таблиця 8
Поділи в Україні є радше виявом різних уявлень, чим є і якою має бути Україна, а не тим, чи Україна є чи не є Україна Росією, а українці – росіянами. Якщо вдатися до літературного образу, то можна сказати, що українські суперечки нагадують боротьбу між Монтеккі і Капулетті - які, однак, є громадянами одного міста, Верони, і, як виглядає, з інших опитувань, навіть горді з факту свого громадянства (див. https://tsn.ua/ukrayina/v-ukrayini-zrostaye-riven-patriotizmu.html та http:comments.com.ua/?art=1272556509).
Порівняння опитувань 2010 і 1994 року показує, що ідентифікація з Україною за той час виразно укріпилася -- і так направду як тоді, так і тепер, українській ідентичності (як у варіанті «українець», так і у варіанті «громадянин України») немає жодної серйозної альтернативи. Ми, однак, не спішили би з цього робити надто оптимістичні висновки. Справа полягає у тому, що дуже часто конфлікти набирають найгострішого характеру власне тоді, коли конфліктуючі сторони свідомі своєї взаємної близькості й живуть на одній території, котру обидві сторони вважають своєю. Ілюстрацією тут може послужити не тільки Шекспірівська драма про Ромео і Джульєту, але й простий і банальний факт, що серед різних форм злочинності внутрішньо сімейна часто пожинає найбільші жертви.
На цьому хотів би закінчити коротку оповідь про дані загальнонаціонального опитування, залишаючи Вам, читачам, поле для дискусій та інтерпретацій. Саме опитування виконала соціологічна група “Рейтинг”, а профінансувала його Програма дослідження історії сучасної Україні імені Петра Яцика. Матеріал презентації – таблиці та карту – підготував Віктор Сусак.