Із закриттям пропагандистських каналів, які чомусь називають «проросійськими», а не російськими, закономірно розпочався «плач» за свободою слова та вільною конкуренцією. І оскільки ще є люди, які ведуться на подібні маніпуляції, вартує розставити деякі акценти. Зокрема щодо «ринку» засобів масової інформації.
Отже, що нам пропонують взяти за основу? Нам пропонують тезу про те, що телеканали мають право конкурувати і боротися за глядача, а вже сам глядач має вибирати між запропонованими продуктами. Як і в кожній маніпуляції, в основі цієї лежить правильна ідея – про «ринок» та «конкуренцію». Але «борці за свободу слова» забувають при цьому сказати, що ніякого ринку насправді нема і що конкуренція апріорі нечесна.
У нас хіба існують самоокупні національні телеканали? Ті, які живуть за рахунок рекламного ринку і передплати? Майже ні. За невеликими винятками їх усіх субсидіюють власники, які налагодили систему «телевізор – влада – бюджет – телевізор». У кого більший фінансовий ресурс, у того й «конкурентніший» телеканал. І на цьому так званому «ринку» нам пропонують «конкурувати» з російськими медіа? Чудова ідея – тягатися з нафтовою імперією, в кого більше грошей на пропаганду.
Цей прийом використовують росіяни вже не перше десятиліття, і насправді дивно, що про нього вкотре треба писати на 30-му році незалежності. Було вже багато подібних прикладів, але українці й далі вперто лізуть на кактус.
Ви ж демократи, говорять нам представники царства Путіна, давайте конкурувати на виборах. Україна ж демократична країна, нехай народ сам вирішує, чи голосувати йому за сепаратиста-рецидивіста. Голосування покаже. При цьому уявити таку свободу вибору в Росії нікому й на думку не спадає.
У вас же свобода совісті, тому наші попи мають право називатися «Українська православна церква», а не РПЦ в Україні. Нехай віряни самі вирішують, куди ходити. Тоді як ситуація з релігійними свободами в самій Росії навіть не згадується.
В Україні свобода слова, тому представники російських пропагандистських структур мають конкурувати з українськими блогерами. А те, що грошей в пропагандистів завжди більше, і нічого їх не стримує – вибачайте, «ринок диктує».
Українцям вже пропонували конкурувати з російською музикою, з російським книговидавництвом і з російським кінематографом. Поки наші рахують кожну копійку, російські «учасники ринку» просто користуються необмеженими ресурсами для просування своєї політики у сфері, яку самі вони назвали «поза політикою».
А до цього були банки, накачані газпромівськими капіталами. Була скупка готелів для відмивання брудних грошей. І приватизація промислових підприємств для їхнього подальшого банкрутства.
І з усім цим спрутом нам пропонують конкурувати на засадах прозорості, чесності і законності. Уявіть, що російським біатлоністам можна не тільки бити інших учасників змагань, але й користуватися транспортом та автоматичною зброєю. Цікавий фейр-плей виходить. І, до речі, з вищесказаного ніяк не випливає, що «ми так не будемо робити, бо ми ж не росіяни». Це взагалі максимально примітивна маніпуляція, на рівні «ти ж мужик, ти що, не зможеш це все випити?». Це ніби злочинець напав з ножем, отримав битою по голові і завиває, що так нечесно, що справжні чоловіки мають захищатися голими руками.
Я свідомо пишу «у вас», хоча російські пропагандисти говорять «у нас в Україні». Це також потрібно розрізняти, щоб не виникало дурних думок про «внутрішньоукраїнський конфлікт».
А от якщо про «нас», то тут теж непочатий край роботи. Ринок і капіталізм – це, звісно, чудово. Але коли дружина митника торгує імпортним одягом, який «виходить» дешевшим, ніж у конкурентів – це не ринок. Коли теща великого начальника стає успішним забудовником після виходу на пенсію – це не ринок. Якщо родичі суддів, високопоставлених поліцейських, депутатів та ін. несподівано відкривають в собі підприємницькі таланти – це не конкуренція.
Наостанок хотілося б згадати про ще одну маніпуляцію (або просто помилку), на яку чомусь люблять вестися українці. Що «треба бути цинічним, ставити в пріоритет тільки власні інтереси». Нема потреби виправдовуватися інтересами, тим самим ставлячи під сумнів справедливість своєї справи. Це не той випадок.