Новиною цього тижня є російські вибори. Вони ставлять у глухий кут будь-якого експерта. Попри те, що їхній результат був відомий давно наперед, ніхто не може передбачити їхніх наслідків – як для самої Росії, так і всього світу. Я не вважаю себе експертом від політики чи Росії. Те, що пропоную далі, я поглядом історика. Історія має ту перевагу над політологією чи політехнологією, що допомагає дивитися на речі іншими очима.
Почну здалеку. Існує цілий жанр історичної літератури про те, як греки придумали демократію, християни - історію, ірландці спасли цивілізацію, англійці створили націоналізм, а євреї стали символом модерного світу. Ці книжки можна сприймати більш чи менш серйозно. Але не варто нехтувати їхню головну тезу: те, що ми нерідко приймаємо як загальні явища та універсальні цінності, насправді виникло у дуже вузькому колі. А тому ніколи не ясно, як ці вони будуть діяти в інших умовах - коли їх, як екзотичну рослину, пересадити в чужий ґрунт. Картопля, як відомо, вижила і плодоносить майже всюди. Цього не скажеш, однак, про виноград. Подібно, американський МакДональдс поширився майже по всьому світі, а демократія, як набагато вибагливіший продукт, не прищеплюється в мусульманських країнах.
У сучасному світі існує проста формула успіху: хочеш жити заможно і довго - збудуй собі ринок і демократію. Ці формула стала «Вірую» для мільйонів людей у всьому світі. Зокрема, у Східній Європі, коли там розпадався комунізм. Більшість росіян, білорусів, українців та ін. вибирали демократію не тому, що начиталися Токвіля, а тому, що їх «дістали» черги і дефіцит. Люди вірили, що разом з демократією до них прийде Споживацький Рай. Не так сталося, як гадалося. Сумно, але факт: більшості країн - дарма чи у посткомуністичній Східній Європі, чи у постколоніальній Африці -- не вдалося поєднати ринок з демократією, а демократію - з ринком. Багато мають більш чи менш вільний ринок, менше мають демократію, і лише деякі - ринок ТА демократію.
Виглядає, ця формула тому і не спрацьовує тому, що не є універсальноюю Вона є виразно англосакською й обмежується до Англії та Америки. Цим двом країнам не треба було спеціально будувати ринок чи демократію, тому що останні двісті років, через збіг історичних обставин, вони мали й одне і друге. Навіть у Західній (континентальній) Європі ця формула після довгої черги спроб і невдач прийнялася порівняно недавно, аж після Другої світової війни -- і то або під диктат «союзників» (як-от у повоєнній Німеччині), або через конечну потребу витримати економічну конкуренцію з Америкою (як це було з утворенням Європейського Союзу, котрому пізніше, «заднім числом», приписали інші й набагато благородніші цілі).
Більшість європейських урядів переймали англосакську формулу ще й тому, що для них вона була синонімом мілітарного успіху: від часу Славетної революції (1688 р.) Англія та Америка не програли жодної війни з континентальною Європою. Після ганебної поразки у Кримській війні Росія мусила включитися у ці перегони. Російську владу не цікавив добробут її підданих. Головним був воєнний мотив: щоб більше не програвати, їй потрібні були модерні військові технології. А заради цього вона радо жертвувала політичними свободами і соціальними програмами. Щоб напустити ідеологічного диму, це виправдовувалося патріотичними лозунгами («ми в обложеній фортеці, навколо нас вороги») і називалося «особливим» шляхом. У цьому була частка правди: російський приклад таки був «особливим». Поза Англією та США, конфлікт між економічною й політичною модернізацією спостерігався всюди. Але тільки в Росії він набрав такої особливо гострої форми - що, серед іншого, допровадило до такого глибокого системного краху у 1917 та 1991 рр.
На теперішні вибори у Росії варто дивитися як на ще одну спробу побудувати в одній окремо взятій країні економічне щастя без демократії. Чи вдасться росіянам тим разом - не знаю. Історики погані пророки. Можу лише думати «на два боки»: з одного боку, усі попередні подібні спроби таки провалилися, і то не тільки в Росії (останніми були крах Третього Райху та кінець bubble economy в Японії); з іншого - ми бачимо ознаки того, як англосакська формула пробуксовує. І то не лише в Україні (маємо демократію, котра «не мажеться на хліб»), але навіть у своїй «історичній батьківщині», США.
У кожному разі, ми є свідками цікавого акту, котрий або стане продовженням старої історичної драми, або перепише історію світу по-новому. На жаль, ми не можемо дозволити собі щасливу позу обивателя, котрий, розвалившись з пивом на дивані, спостерігає за цікавим телевізійним шоу. Україна надто близько від Росії, і її успіх чи невдача обовязково дасться нам взнаки.Але ніхто не змушує нас сліпо повірити у керовану демократію як рецепт економічного благоденства. Навіть російські економісти ставлять під сумнів як економічні досягнення Путіна, так перспективність програми Медвєдєва (див.: https://www.ng.ru/economics/2008-02-28/6_academi.html).
Звісно, можна сперечатися, чим є демократія і як оцінювати економічний розвиток. Але є одна річ, котра не підлягає суперечці: всі ми рано чи пізно помремо. Краще, звичайно, пізніше, аніж раніше. Найвідчутнішим наслідком модернізації у глобальному масштабі є радикальне пересунення межі між смертю і життям від «раніше» до «пізніше». Від Ісуса Христа до Наполеона середня тривалість життя у світі не мінялася і становила бл. 20 років. За які сто років вона подвоїлася, а зараз сягнула за 60 років. Доки Росія за цим показником займає останнє місце в Європі й відстає не те що від Польщі та Естонії, а навіть від України (див.: https://en.wikipedia.org/wiki/List_of_countries_by_life_expectancy) - усякі розмови про «керовану демократію» як вдалий російський винахід є передчасними