Дуже хотілося б, щоб в Росії прорвалася інформаційна блокада. Нехай тоді новини приходять до нас через російські джерела, але щоб вони були різними. Щоб я не повірила, що факт запалювання націоналістами фаєрів – основна подія мітингу на Болотній площі.
І, може, тоді політичні телепередачі будуть чимось відрізнятися від кулінарних шоу. Ще хотілося б, щоб ми не нили, мовляв, у нас теж була Помаранчева революція, і нас підставили. І не хочеться, щоб хтось злорадно потирав руки, якщо в них нічого не вийде. Хочеться вірити, що в них вийде.
Дуже хочеться, щоб хтось в Красному Лучі, Рубіжному чи Перевальську дивився інший російський канал. Раптом щось переклинить, і цей виборчий бюлетень стане чимось більшим, ніж папірець, кинутий в урну? І ще щоб з телевізорів пропав Кушанашвілі і Сосєдов. Тільки я ще не знаю, хто може появитися взамін. Хто напише так, як Акунін? Хто зірве мережу так, як Ахеджакова? Хто перефразує Висоцького і Пастернака так, як це зробили Биков і Єфремов? Хто заживо «поховає» Говорухіна? І навіть якщо знайдеться хтось, готовий вилити в інформаційний простір наші розчарування, чи залишився той, в кому ми можемо розчаруватися?
Хочеться, щоб в Україні появився нормальний репортаж і журналісти, які виконують свою роботу. Щоб ті, хто не звик до Інтернету, дізналися про відчуття і мотивацію людей, які насмілилися прийти на мітинг в країні, де поліція роками звикла змітати всіх підряд. Хочеться, щоб ми тих людей поважали, навіть якщо серед них є націоналісти і анархісти. Мені вже не цікаво, в якому московському кафе сидить Віталій Портніков, на якому каналі п’є шампанське Мустафа Наєм і скільки хвилин тримали на прикордонному переході Андрія Парубія. Це просто спам. Я, може, хочу бути патріотом і брати інформацію з джерел у своїй країні.
І найбільше не хочеться щоб ті, в кому розчаровується Росія, приїхали до нас.