20 квітня учасники Клубу шанувальників Галичини почали готуватись до Великодня, поповнюючи знання про традицію писання красних яєць. Розповідала Віра Манько – видатна майстриня у світі писанкарів, автор і співавтор кількох книг про писанкарство та святкові звичаї українців.
Розпочавши працю у видавництві «Свічадо», Віра Манько ініціювала публікацію книги про писанкарство. Але через те, що наукових досліджень цієї тематики ніхто не вів, довелось усе готувати від початку до кінця. Розвідка за розвідкою, і врешті у 2000 році світ побачила 50-сторінкова книжка із 465 зразками писанок, поясненням, що ж таке писанка, описом традицій святкування Великодня із писанками, символіки і процесу розпису.
Згодом з’ясувалось, що серйозні дослідження українських писанок усе ж проводились, але датуються вони ще кінцем ХІХ - початком ХХ століть. Одним із перших, хто заговорив про писанку, був український антрополог Хведір Вовк, який у 1874 році на ІІІ Археологічному конгресі в Києві наголосив на важливості писанкових взорів для вивчення українського орнаменту. Після цього чимало представників української інтелігенції – істориків, археологів, мистецтвознавців – почали шукати і колекціонувати писанки. Олена Пчілка після подорожей Новоград-Волинським повітом видала у 1876 році книжечку «Український народний орнамент» із 23 кольоровими замальовками знайдених писанок. Пелагея Литвинова назбирала 24 взори писанок у Глухівському повіті Чернігівської області, що підсумувала у виданні 1878 року «Южно-Русский орнамент». У 1881 році харківський професор Микола Сумцов видав монографію «Писанки». Описані ним екземпляри досі зберігаються у художньому музеї Харкова. Але найбільш масштабним дослідженням українських писанок на території царської Росії стала праця Сергія Кульжинського – упорядника колекції старожитностей громадської і культурної діячки, меценатки Катерини Скаржинської у Лубнах: під однією обкладинкою було вміщено понад дві тисячі зразків писанок, у тому числі - 400 кольорових, кожен із яких супроводжувався назвою та інформацією про автора, місце походження, рік. Як не дивно, але до сьогодні більшого видання про писанки не було.
У Західній Україні під владою Австро-Угорщини писанки теж досліджували. Покутські – поляк Оскар Кольберґ, галицькі – чеський професор Францішек Крчек, автор монографії «Писанки в Галіції» (1898). До когорти дослідників належали українські етнографи Володимир Шухевич («Гуцульщина», 1904), Мирон Кордуба («Писанки на Галицькій Волині», 1899), Михайло Скорик («Бойківські писанки», 1933), Ірина Ґурґула («Писанки Східної Галичини і Буковини у збірці Національного музею у Львові», 1929).
Водночас створювались великі колекції писанок. Найбільша у Львові – графів Дзєдушицьких: близько 13 000 одиниць, успадковані Музеєм етнографії та художнього промислу. На заклик Митрополита Андрея сформувати експозицію Національного музею відгукнулось чимало священиків, тож в 1905-1910рр. звезли у Львів возами понад 7 000 писанок. До цієї збірки долучились і чимало приватних колекціонерів, серед них - Олена Кульчицька, Володимир Шухевич та інші. У Музеї писанки в Коломиї теж велика колекція, але там майже немає старих взірців - більшість експонатів датуються 1960-ми роками і до сьогодення, є лиш невелика кількість із 1930-х років. На Східній Україні практично всі колекції були знищені.
В роки СРСР частина львівської інтелігенції їздила на Покуття і Гуцульщину, де традиція писанкарства продовжувала розвиватись, започатковувались приватні колекції. Так у першій книжці Віри Манько було вміщено взірці писанок не лише авторки, а й майстрів Марини Верхової, Тараса Городецького, Зоряни Грегорійчук, Марії Янко.
Сьогодні у Львові, на жаль, немає можливості оглянути старі колекції писанок. Зал народного мистецтва Музею етнографії на ремонті, коли справа буде доведена до кінця – невідомо. Національний музей на вулиці Драгоманова теж сховав колекції у фонди.
Дуже цікавою є історія подільських писанок, які стали об’єктом наступного дослідження пані Віри. Розповіла її майстриня Марина Верхова із Вінниці. У 1920-х роках на Поділлі мешкала польська пані Гелена Грохольська, по чоловікові – Беліна-Бжозовська, належала до родини освічених, заможних і щедрих меценатів, була власницею чималої мистецької збірки. Зацікавившись народною культурою, вона попросила жінок зі свого села Попелюхи принести їй кілька писанок. Зрештою, зібрала 187 писанок, які замалювала в альбом і латинкою підписала їхні народні назви. На початку 1920-х років родина переїхала у Краків, альбом пані Гелена забрала з собою. Через два роки її племінниця попросила цей альбом, щоб перемалювати. І дуже вчасно, бо згодом він згорів, залишилась лише копія. У 1980-х роках Беліни-Бжозовські приїжджали до Вінниці і привезли з собою фотографії альбому, які залишили у місцевому музеї. Також родина своїм коштом у 2012 році видала в Польщі книжку “Podolskie pisanki”, у якій відтворено взори і розказано історію походження збірки польською, українською та англійською мовами. І ще дуже цікава деталь. У книжці Любові Волошин про Олексу Новаківського, яка вийшла друком майже водночас із дослідженням подільських писанок Віри Манько, розповідається, що батько художника був підлісним Гелени Грохольської, а хист ще зовсім юного Олекси зауважив її брат Тадеуш. Якраз пані Гелена призначила Новаківському стипендію, завдяки якій хлопець провчився перші два роки у Краківській академії образотворчих мистецтв, потім опіку над ним перейняв Митрополит Андрей. Тож маємо дві вагомі підстави, щоб віддячити Гелені Грохольській доброю і довгою пам’яттю.
Але що ж таке, власне, писанка? Згідно уявлення загалу усі барвисто і гарно розмальовані яйця є писанками. Але писанка – настільки давній людський витвір, що навіть не можемо з певністю сказати, звідки вона узялась та скільки часу існує у культурах багатьох народів світу. Археологи поки-що не знайшли на території України писанки у похованнях, але їх знаходили у Польщі, найдавніші ж – у нубійських похованнях в Африці. Яйця розписують у багатьох країнах, проте символіка, значення якої тягнеться ще у дохристиянські часи, збереглась і розвинулась лише в Україні.
Є два види яєць, які використовували у весняних святкуваннях – писанки і крашанки. Писанка – це завжди було сире яйце, на ньому писали знаки і ніколи не вживали у їжу, натомість використовували для освячення і обдаровування, а крашанка – то було варене яйце, зафарбоване в один колір, його споживали в їжу і ним бавилися. Скільки років людина живе на Землі, стільки радіє приходу весні, коли природа оживає, можна сіяти і чекати нового врожаю. «Живе родить мертве, мертве родить живе», - так казали про пташку і яйце. Годі собі уявити кращого символу відродження, який би супроводжував зустріч весни. Знаки, писані на яйцях, були молитвою про добро, гідність, добробут, багатство, здоров’я. Саме тому майстрині не мали права порушити канону і взори передались аж до нашого часу. Ті ж давні символи збережені у народній вишивці, ткацтві, гончарних та інших мистецьких виробах.
Хоч у своїй суті символіка писанок є язичницькою, християнство не змогло викоренити цю народну традицію. А через те, що Воскресіння Ісуса Христа також символізує і відродження, церква прийняла звичай святкувати Великдень з писанками.
Розписували яйця у різних куточках України по-своєму: хтось – впродовж усього Великого посту, хтось – у Страсний тиждень, хтось – лиш у Великодній четвер, хтось – аж до Вознесіння. Звичаю розписувати писанки гуртом не існувало, натомість були потрібними зосередження, спокій і світлі думки. Чужим людям писанки старались не показувати, тому сідали до роботи пізно, вигрібали після вечері з-під печі жар, ставили в мисочку з воском і починали писати. Діти у тому процесі не брали участі, писали жінки, бабусі, дівчата. Сировину для писанкових фарб жінки заготовляли впродовж усього року: збирали кору, квіти, різноманітні рослини. В роботі використовували чистий бджолиний віск, який спершу розігрівали у невеличкій ємкості, зачерпували і наносили писачком, що в різних місцевостях мав розмаїті назви – кистка, мігулка, дєдик. Згодом набули поширення свічки і гасові лампи, відтоді віск невеличкими шматочками накладали у писачок, гріли над вогнем і одразу наносили на яйце. Спершу усі яйця розписували по білому, фарбували разом у жовту барву, розписували по жовтому, закладали у зелену, потім – у червону, вишневу і чорну. У Польщі та на Лемківщині є ще традиція розпису шпилькою чи цвяшком, якими наносять віск штрихами на яйце. Також своєрідним різновидом великодніх яєць є шкробанки – яйця, зафарбовані в один колір, візерунок на якому вишкрябується гострим вістрям. Коли паски були спечені, писанки складали у спеціальний горщик, ставили у ще гарячу піч, і після того, як віск розтоплювався, легенько обтирали шматкою. Якщо писанка розбивалась, її не викидали, а закопували.
Кожна писанка мала своє призначення: були такі, які несли на могили рідних, були - на подарунки близьким, друзям, хлопцям, сусідам і в церкву, були такі, які несли на господарство - до пасіки і до стайні, закопували в ріллю, обкидали хату, щоб захистити її від вогню. Якщо навесні розпочинали будівництво, то писанки вмуровували в стіни, а якщо хтось умирав – вкладали у труну: дитині – у вузлик, щоб мала чим бавитись на тому світі, молодій дівчині – викладали віночком довкола голови.
Після освячення писанок люди дарували їх один одному, христосувались. Якщо дівчина дарувала хлопцеві писанку, то хотіла висловити йому так свою симпатію і ніжні почуття. Відмовити хлопець не міг, тому інколи парубки втікали, щоб не приймати подарунку, який зобов’язував до взаємності.
З писанками пов’язано дуже багато традицій. У Обливаний або Волочебний понеділок діти ішли до хресних батьків, розказували величальні великодні вірші, обмінювались писанками і отримували дрібні гроші чи солодощі. Також у цей день хлопці ходили до дівчат. Батьки наймали музику для гостя, хлопець міг зайти подивитись, в яких умовах живе дівчина, оглянути господарство. Пара танцювала, а насамкінець дівчина дарувала гостеві писанку. На Яворівщині був ще звичай ходити уночі ватагами хлопців зі скрипками до жінок, які щойно вийшли заміж, і співати під вікнами пісень-«риндзівок», просячи частунку. Жінки дарували волочебникам багато писанок, пригощали смачними наїдками і давали дрібні гроші.
Ще є чимало цікавого про українську писанку, і багато з цього можна довідатись із книжок Віри Манько. Пані Віра - невтомний дослідник, тож світ побачило уже кілька серйозних видань: «Українська народна писанка» (зроблено переклади англійською, німецькою, французькою і польською мовами, «Свічадо», 2005), «Світ у писанках Тараса Городецького» («Свічадо», 2009), «Летіть, соловейки, на рідні земельки. Народні звичаї зустрічі весни» («Колесо», 2012). Обов’язково тут варто згадати і книжку Ольги Вербенець та Віри Манько «Великодній кошик. Обряди і страви Великодніх свят» (видавництво «Свічадо», 2010). У близькому часі пані Віра планує видати іще два альбоми із понад 2,5тис. ніде поки-що не публікованих взорів писанок. А якщо ж маєте інтерес роздивитись сучасні писанки або придбати їх у досвідчених майстринь, то у селі Заболотів Снятинського району Івано-Франківської області щороку у п’ятницю перед Вербною неділею відбувається великий писанковий ярмарок.
Пізнавайте і любіть українське!