Робити вибір завжди непросто, цей процес вимагає світлої голови, часу на роздуми, достатньої інформації. Цим часто користуються різного калібру негідники, які створюють своїм жертвам умови, в яких зробити раціональний вибір практично неможливо. Хто з нас не стикався з пропозицією вигідного капіталовкладення, щоправда, з одним нюансом – договір читати довго, а гроші треба давати вже? Розумні люди (з досвідом із 90-х років минулого століття) говорять, що мудрість полягає не так у вмінні зробити правильний вибір, як у вмінні не потрапляти в ситуації, коли треба вибирати між «або-або». Це в побуті, а в політиці – ще веселіше. Українські реалії щоразу нагадують нам про буремні часи становлення дикого капіталізму, коли електорат впирають лицем перед двома поганенькими варіантами світлого майбутнього, ніби поза ними світу не існує. А проплачені «зазивали» підганяють жертву до фінішної прямої, на якій вона розпрощається з кровно заробленими. До цього спричинилася низка чинників: тоталітарне минуле, коли вибір робила партія, а також бідність, неякісна освіта й одвічна тяга до халяви в стилі «пан або пропав». Плюс «шустеризація» всієї країни, коли важливішою є ефектність, ніж зміст.
Прикладів, коли існують нелогічні по суті, але добре апробовані на практиці пари для вибору «або-або» є безліч. Для втілення своєї політики в Україні російські стратеги давно використовують «двійки»: «за «русский мир» чи за «фашизм» (забуваючи, що «русский мир» якраз і є сучасним втіленням фашизму), «за Росію чи за Америку» (грозило теля вовка з’їсти), «що вам дала Європа і чим вона тоді краща від Росії» (мабуть, запланували помірятися гумконвоями). В Україні роками мусують питання «хто кого годує», «що важливіше: Галичина чи Донбас», «прогрес чи етно-шароварщина», «соціальні стандарти чи національна ідея», «соборність чи одна державна мова», «сильна держава чи федеральний устрій». Про це говорять так часто і так безапеляційно, що й думки про те, що саме формулювання питання в принципі є недолугим, не виникає. На додаток в нових реаліях з’явилися нові «дилеми»: «здати Донбас чи випалити все напалмом», «критикувати Ярему чи дати Порошенку шанс». У громадській дискусії панує категоричність, яка не може бути прийнятна у нетоталітарному суспільстві. І що довше тривають дискусії, то категоричнішими стають заяви, ефектнішими пости у соцмережах і нереальними пропозиції.
Іншим виявом того, наскільки несистемно ми намагаємося розв’язати складні питання, є простота і легкість, з якою в нас приживаються нові стереотипи. Як, до прикладу, ставитися до біженців? Чому у Львові кримські татари – брати і «няшки», а східняки – «пияки-ледарі-дезертири»? Чи в захваті самі кримчаки від того, що їх маркують як ще один елемент нашого «мультикультурного Львова», асоціюючи з національними костюмами, екзотичними традиціями і східною кухнею? Що Львів пропонує тим, хто прагне реальної інтеграції, а не місця під випічку і продаж чебуреків?
Чи всі мирні жителі «ДНР-ЛНР» заслуговують однакового ставлення? Там ж є нащадки тих, хто пережив Голодомор, і тих, хто його організовував або скористався його результатами. Навесні, поки одні чекали, коли «там нагорі вирішать», інші, які й створили картинку для російського телебачення під назвою «черга до скриньок на референдумі», думали, що вибирають. Часу було мало, «хунта» наступала, російські пенсії були практично в кишені. Інше питання: чи можна зараз говорити про те, що «населення починає виганяти окупантів» (про що бадьоро рапортує речник РНБО пан Лисенко), на підставі відео, де жіночка, яка голосувала за ДНР, звертається до Захарченка із закликом нагодувати її дитину російською гуманітарною допомогою?
Може, не варто називати всіх без винятку людей, які воюють проти «армії Новоросії» і російських військових і водночас не визнають над собою зверхності ЗСУ, «бандами, непідконтрольними бойовикам»? Можна ж налагодити з ними для початку неформальний діалог, обмін розвідданими, підтримати зброєю, яку вони, вірогідно, спрямують проти спільного ворога? Хтось в РНБО чув вираз «поділяй і володарюй»?
У цьому контексті варто ще раз «свіжим оком» поглянути на проблему, яка давно стала улюбленим «коником» тих, кому нема більше що сказати: про «Схід і Захід разом». До розкручення цього питання свідомо чи ні долучилися, зокрема, недолугі «шоу» на зразок «Покажи їм», програми обміну a la «Великдень у Львові» і подібні заходи, які, «за задумом» організаторів, мали б стирати регіональні відмінності чи стереотипи про них. Але насправді акцентували на них увагу, при чому, як би висловився феєричний Михайло Маркович Добкін, робили це трошки по-дебільному: «То нічого, що ви не такі як ми. Ми ж все одно брати».
Головний акцент у цій «міжрегіональній дискусії» робили на мову. Знову ж таки, малюючи весь «Схід» (термін, до речі, також доволі розмитий) таким собі монолітним російськомовним проросійським заповідником. Прихильники «толерантного співіснування» двох мов (мається на увазі перш за все професор Ярослав Грицак) акцентують увагу на тому, що відмінності між росіянами й українцями полягають не в мові, а в історичній пам’яті та політичній традиції. Разом із тим українців єднають спільні цінності, серед яких, на його думку, під час теперішньої війни ключовою стала безпека. Особливо це стосується регіонів, які пережили Голодомор 1933 року. Це гарно звучить, але з таким самим успіхом потреба в безпеці може завести українців не лише у світле майбутнє під назвою Соборна Україна, але і в союз із Росією. А там населення настільки цінує безпеку, що вже не перше десятиліття підтримує тирана-самодержця як захисника всього «ісконного» від ворогів-супостатів.
Бо за такою логікою, якщо населення Поволжя так само пережило голод, то й цінності мусило б мати такі самі, як і в населення Донбасу та решти підрадянської України. Отже, чи схожість цінностей мала б бути визначальною передумовою для об’єднання? В реальності зближення Львова і Донецька не відбулося, хоч багатьом цього й хотілося. Бо «хочу» і «хочеться» – це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Про надання російській мові статусу «мови міжнаціонального спілкування», до чого закликав Олександр Косвінцев, говорити в час російсько-української війни якось не на часі. Тим більше, що схожа практика побутувала в СРСР і нічим, крім русифікації, закінчитися не могла. Інший бік у мовній дискусії представляють ті, хто переживає з приводу «легітимізації російськомовних через участь в Революції Гідності» та пропонує «закрити питання» раз і на завжди, «розрубати вузол». Такі ефектні заяви добре пасують до виборчих перегонів, натомість для реального вирішення проблем (якщо ми плануємо організовувати демократичне суспільство) не підходять.
Дивлячись на українську мовну політику, складається враження, що мова йде не про мільйони громадян, які в побуті звикли послуговуватися російською, а про групу людей з особливими потребами в умовах концтабору. Як та стара підсліпувата бабця заповнить бланк незнайомою мовою? Їй не дадуть пенсії і вона помре з голоду? Справа в тому, що тон в дискусії задають такі, як Ірина Фаріон з одного боку і героїня відеоролика про «русскоязычную челюсть» – з іншого. І знову ми опиняємося перед вибором: «або насильницька українізація, або повзуча русифікація».
Модним є покликатися на досвід Ірландії чи Швейцарії, при цьому до нього апелюють усі диспутанти. Мовляв, мова як частина ідентичності працює або не працює, залежно від ситуації. Натомість мало говорять про досвід Ізраїлю. Тут варто ще раз згадати тезу Ярослава Грицака про різні ідентичності, але спільні цінності. Так-от, іврит не був частиною ідентичності, бо ним взагалі не розмовляли, але він був цінністю – як мова Святого письма. Попри те, що асиміляція з боку арабів ізраїльтянам точно не загрожувала, суспільство вирішило відродити свою мову як цінність. При цьому акцентую увагу на терміні «відродити», а не перевести державні установи на іврит, просто прийнявши закон. При такій постановці питання дурнуваті вимоги «говорити правильно і красиво» тут і зараз залишаться ознакою маргіналів, поки решта суспільства готуватиме умови для втілення нормальної мовної політики в країні, яка протистоїть потужному, «братньому по мові» агресору.
Україна потребує дерадянізації, вестернізації та дерусифікації (у широкому значенні цього слова, що значною мірою стосується і Західної України). Це тривалий процес, і прийняттям «вікопомних актів» справа не обмежиться. Ухваленням «комплексної державної бла-бла-бла програми» справу теж не вирішити, бо в кожному разі для кожної групи населення має бути специфічна політика. Є ті, хто захоче українізуватися. Є ті, котрі погодяться створити для цього умови своїм дітям. Є такі, які не проти, якщо персонально їх це не зачіпатиме. Є й ті, хто просто прагне «безпеки». Для них все дуже просто: не хочете жити в Сибіру – переходьте на українську, бо приїдуть буряти з осетинами захищати вас від «хунти». Власники виключно російськомовних щелеп такими ж і залишаться. Головне, всі повинні розуміти, що мовна політика – це політика, спрямована на молодих людей і дітей, це реформи в освіті, а не ЖКГ, тому питання заповнення 70-літнім дідом бланку в ЖЕКу не стоїть на порядку денному в принципі. І йдеться не тільки про мову як просто засіб спілкування, і навіть не як про елемент ідентичності, а у випадку України – як про цінність. Такий самий символ, як прапор і гімн. Тому що російсько-українська війна – це війна цінностей.