У призначенні нового прем’єр-міністра, як у казці, є дві новини. Одна добра – він львів’янин, інша не дуже – працював у компанії ДТЕК Ріната Ахметова. З одного боку, Денис Шмигаль – технократ, а з іншого – дуже навіть навпаки.
Перш ніж заявляти про «Зеленський домовився з Ахметовим», варто подивитися на це ширше і задати самим собі питання: а в нас, в Україні, є якісь інші топменеджери? Ті, які не працювали чи не працюють на олігархів. У країні, де більшість економіки так чи інакше контролює кілька кланів уже не одне десятиліття. Може, за попередні роки, коли ми впевнено йшли до перемоги, у нас запрацювали відомі західні корпорації і виростили свої кадри? Так отож. Можна просто згадати, як «ІКЕА» йшла, йшла, а на український ринок не зайшла. Отже, засадничо є два варіанти, коли обираєш прем’єр-міністра: або «чувак на самокаті», або хтось, хто працював на когось. Це тільки в «досвідчених політиків» є свої, перевірені кадри. Які, до речі, потрібно за щось утримувати в орбіті впливу, навіть перебуваючи в опозиції.
Зрештою, зміна прем’єра і більшості міністрів – це тільки частина картини. І картина ця не вселяє оптимізму. Наприклад, президент у своєму виступі згадав про «суб’єктність», про захмарні зарплати іноземців – членів наглядових рад, скупо дякував західним партнерам за підтримку, але згадував і про гідність, справедливість тощо.
Цю так звану суб’єктність було продемонстровано, зокрема, висловленням недовіри генпрокурору Руслану Рябошапці, хоча посли країн-союзників більш ніж прозоро натякали, що цього робити не варто. Тут не стільки важливо, чи Зеленський це зробив сам, чи під тиском, скільки те, що в результаті він став вразливішим. А значить, податливішим до забаганок тих, хто залишається «в колі друзів». Отож, продемонструвавши сьогодні, що може не зважати на думку іноземних послів, домігся того, що завтра зважатиме на думку олігархів.
Це збіглося в часі з марафоном маразму під назвою «тхне Соросом» на одному з телеканалів Медведчука. Парадоксально, але путінські агенти в Україні теж говорять про «суверенітет», на який зазіхає Захід, зокрема хитрий Сорос. Про це кричать і ура-патріоти, захищаючи «українську землю від світового капіталу».
Логічно, кожен на місці Зеленського озирнувся б назад, в історію, і побачив би там монументальну постать Леоніда Кучми – батька олігархічної системи. У нього вийшло балансувати між групами впливу, чому б не спробувати? Кучма контролював розподіл пострадянської промисловості, зараз можна було б провернути той самий фокус із землею чи з ігровим бізнесом. Якби не Арсен Аваков. Цей чоловік, контролюючи силовий блок (ми ж не сприйматимемо Івана Баканова як противагу), по суті й виконує функцію Кучми. Він є арбітром та гарантією більш-менш цивілізованого співжиття олігархів і спокою в лавах «плебсу».
Дії і вислови парламентської опозиції, яка не залишає президентові шляхів до відступу, ще більше підштовхують Володимира Зеленського в обійми Авакова / олігархів / Медведчука / Москви (не те, щоб я його захищав, просто розумію, що країна і я разом з нею підуть причепом). При цьому, будьмо реалістами, шансів повернутися у владу в опозиції нема, рівень недовіри стабільно захмарний, країна в черговий раз очікує народження нового чуда. А олігархи, як би не розповідали про свій патріотизм чи інстинкт виживання, тяжіють до Москви, де можна не дотримуватися осоружних правил пристойності, скільки завгодно грабувати власних холопів і порушувати всі норми, головне пам’ятати про субординацію.
Поки що президент, судячи з вояжів регіонами і «перетрахіванія» чиновників, вибрав модель поведінки Аляксандра Лукашенка. Можливо, в надії «пропетляти». Але, при міністрі Авакові, це все дуже швидко перетвориться на посміховисько.
Єдиний оптимістичний варіант – що серед усієї цієї обслуги і пристосуванців мали б, суто теоретично, траплятися люди амбітні і честолюбні. Щоб розхитувати систему зсередини, граючи на суперечностях головних «бєняфіциарів». Принаймні в історії були непоодинокі такі випадки. І повертаючись до питання нового прем’єра. Ми не знаємо, який чинник зараз зіграє: знайомство з різними групами впливу і робота в ДТЕК – з одного боку, чи освіта закордоном і здорові амбіції – з іншого. Залишається сподіватися на другий варіант.
Ну і на колективного «Сороса». Не лише тому, що росіяни «проти», а й тому, що внутрішніх резервів банально нема.
У наступній частині – про майбутні місцеві вибори з цієї ж перспективи, перспективи олігархічної монополії.