У призначенні нового прем’єр-міністра, як у казці, є дві новини. Одна добра – він львів’янин, інша не дуже – працював у компанії ДТЕК Ріната Ахметова. З одного боку, Денис Шмигаль – технократ, а з іншого – дуже навіть навпаки.
Перш ніж заявляти про «Зеленський домовився з Ахметовим», варто подивитися на це ширше і задати самим собі питання: а в нас, в Україні, є якісь інші топменеджери? Ті, які не працювали чи не працюють на олігархів. У країні, де більшість економіки так чи інакше контролює кілька кланів уже не одне десятиліття. Може, за попередні роки, коли ми впевнено йшли до перемоги, у нас запрацювали відомі західні корпорації і виростили свої кадри? Так отож. Можна просто згадати, як «ІКЕА» йшла, йшла, а на український ринок не зайшла. Отже, засадничо є два варіанти, коли обираєш прем’єр-міністра: або «чувак на самокаті», або хтось, хто працював на когось. Це тільки в «досвідчених політиків» є свої, перевірені кадри. Які, до речі, потрібно за щось утримувати в орбіті впливу, навіть перебуваючи в опозиції.
Зрештою, зміна прем’єра і більшості міністрів – це тільки частина картини. І картина ця не вселяє оптимізму. Наприклад, президент у своєму виступі згадав про «суб’єктність», про захмарні зарплати іноземців – членів наглядових рад, скупо дякував західним партнерам за підтримку, але згадував і про гідність, справедливість тощо.
Цю так звану суб’єктність було продемонстровано, зокрема, висловленням недовіри генпрокурору Руслану Рябошапці, хоча посли країн-союзників більш ніж прозоро натякали, що цього робити не варто. Тут не стільки важливо, чи Зеленський це зробив сам, чи під тиском, скільки те, що в результаті він став вразливішим. А значить, податливішим до забаганок тих, хто залишається «в колі друзів». Отож, продемонструвавши сьогодні, що може не зважати на думку іноземних послів, домігся того, що завтра зважатиме на думку олігархів.
Не пропустіть найважливіше Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleЦе збіглося в часі з марафоном маразму під назвою «тхне Соросом» на одному з телеканалів Медведчука. Парадоксально, але путінські агенти в Україні теж говорять про «суверенітет», на який зазіхає Захід, зокрема хитрий Сорос. Про це кричать і ура-патріоти, захищаючи «українську землю від світового капіталу».
Логічно, кожен на місці Зеленського озирнувся б назад, в історію, і побачив би там монументальну постать Леоніда Кучми – батька олігархічної системи. У нього вийшло балансувати між групами впливу, чому б не спробувати? Кучма контролював розподіл пострадянської промисловості, зараз можна було б провернути той самий фокус із землею чи з ігровим бізнесом. Якби не Арсен Аваков. Цей чоловік, контролюючи силовий блок (ми ж не сприйматимемо Івана Баканова як противагу), по суті й виконує функцію Кучми. Він є арбітром та гарантією більш-менш цивілізованого співжиття олігархів і спокою в лавах «плебсу».
Дії і вислови парламентської опозиції, яка не залишає президентові шляхів до відступу, ще більше підштовхують Володимира Зеленського в обійми Авакова / олігархів / Медведчука / Москви (не те, щоб я його захищав, просто розумію, що країна і я разом з нею підуть причепом). При цьому, будьмо реалістами, шансів повернутися у владу в опозиції нема, рівень недовіри стабільно захмарний, країна в черговий раз очікує народження нового чуда. А олігархи, як би не розповідали про свій патріотизм чи інстинкт виживання, тяжіють до Москви, де можна не дотримуватися осоружних правил пристойності, скільки завгодно грабувати власних холопів і порушувати всі норми, головне пам’ятати про субординацію.
Поки що президент, судячи з вояжів регіонами і «перетрахіванія» чиновників, вибрав модель поведінки Аляксандра Лукашенка. Можливо, в надії «пропетляти». Але, при міністрі Авакові, це все дуже швидко перетвориться на посміховисько.
Єдиний оптимістичний варіант – що серед усієї цієї обслуги і пристосуванців мали б, суто теоретично, траплятися люди амбітні і честолюбні. Щоб розхитувати систему зсередини, граючи на суперечностях головних «бєняфіциарів». Принаймні в історії були непоодинокі такі випадки. І повертаючись до питання нового прем’єра. Ми не знаємо, який чинник зараз зіграє: знайомство з різними групами впливу і робота в ДТЕК – з одного боку, чи освіта закордоном і здорові амбіції – з іншого. Залишається сподіватися на другий варіант.
Ну і на колективного «Сороса». Не лише тому, що росіяни «проти», а й тому, що внутрішніх резервів банально нема.
У наступній частині – про майбутні місцеві вибори з цієї ж перспективи, перспективи олігархічної монополії.