У соцмережах регулярно з’являються тексти про теорію «розбитого вікна». Ця теорія говорить нам, що коли розбити вікно або ще якусь пакість зробити й оперативно не усунути проблему, то наслідки не забаряться. Будуть бити вікна, смітити, малювати гидкі графіті і так далі – тому що можна, тому що «тут так прийнято». При цьому ілюструють нам цю теорію досвідом нью-йоркського метро, бо навіщо щось писати, якщо можна творчо перекласти першоджерела. Хоча таких ілюстрацій можна назбирати і на рідних теренах.
Візьмімо, наприклад, підземний паркінг будь-якого торгового центру. У таких місцях, переважно ближче до периферії, любить збиратися молодь шкільного віку. Митецькі розмови, прослуховування музики, куріння, легкі вечірні коктейлі – усе як годиться в таких ситуаціях. Відвідувачі торгового центру, відповідно, паркуються ближче до входу. Зберігається певний паритет, коли ніхто нікому не заважає. І тут в дію вступає та сама теорія «розбитого вікна» – молоді люди пробують розширити межі дозволеного, компанії пересуваються ближче до входів, з усіма атрибутами, зокрема з гучною музикою і пасивним курінням при вході до ескалатора. Якщо охоронці (а це, як правило, пенсіонери) мляво роблять якісь зауваження, на які ніхто не реагує, то паритет порушується. Навіщо залишати машину там, де її можуть подряпати чи залишити пусту тару на капоті? Ліпше відвідати інший торговий центр, куди можна потрапити не через живий коридор веселих старшокласників. Охоронців у цій ситуації теж можна зрозуміти: зарплата невелика, і ризикувати через неї бажання мало. Адже можна запросто стати героєм відеоролика, у якому «неадекватний чоловік в формі» булить чиєсь дитятко, спричиняючи йому психологічну травму в такому ніжному віці. Охоронці також дивляться новини, в яких періодично розповідають про «неадекватних вчителів» у школах. І ці ролики, зняті, як правило, не педагогами, починаються акурат в момент неадекватності вчителя, на кульмінації, опускаючи всі передумови і розвиток подій.
Тут можна згадати ще одну історію, тепер уже з національного парку Крюгер у Південній Африці. Там вирішили заселити частину території молодими слонами, але цей експеримент виявився невдалим. Слоники зробилися дуже агресивними, їхнім життям керував тестостерон, а не старші зануди, і вони просто калічили один одного. Ситуацію врятувало підселення на це «свято молодості» декількох старших особин. Повертаючись до аналогії з паркінгом, молоді особини перестали розмальовувати вітрини і курити біля ескалатора, життя нормалізувалося. Причому спрацювала не груба фізична сила, а щось на кшталт авторитету. Тому що в дикій природі ще діє правило, за яким, якщо хтось зумів вижити впродовж довгих років, то його варто слухатися, брати з нього приклад.
У людських спільнотах все складніше. Просто фізично вижити – давно не показник. Питання в «успішності» цього життя, у статусі, досягненнях, якихось зовнішніх атрибутах. Не секрет, що «успіху» легше досягнути зухвалістю, нахрапом, вмінням обійти правила і творчо підійти до питання моралі. На пострадянських теренах хрестоматійним прикладом є успішний бізнесмен-трійочник, на якого працюють його однокласники, невдахи-відмінники. Тут абсолютно не працюють поради від Біла Ґейтса, зокрема «підтримуйте хороші стосунки з “ботанами”, ймовірно, вам доведеться на них працювати».
Суспільні трансформації, що відбуваються в цілому світі, коли молодість та зміни стали цінністю самі собою, в Україні накладаються на наші специфічні умови, умови «вічного переходу і невпинних реформ». А це, погодьтеся, не дуже сприяє утвердженню авторитету старших. На виході маємо покоління, виховане «Бандитським Петербургом», яке нарікає на покоління, яке на наших очах виховується російськими реперами. Цікава ситуація, загалом.
Закінчити хочу цитатою новообраного мера Чернігова, мовою оригіналу: «Ровно я шел по жизни, и мне одинаково с кем говорить. Если позиция ровная, ты можешь говорить и с президентом, и с вором. Мне есть что предъявить — предъявите вы мне что-то». І хотілося б сказати, що молодь уже не та, і що це покоління не таке, але ні.