Дедалі більше переконуюся в істинності твердження, що стан справ у державі значною мірою залежить від того, ХТО нею керує. Давно минув час, коли якість життя народу визначалася географічним розташуванням країни, наявністю корисних копалин та інших природних багатств. У нинішньому глобалізованому і взаємопов'язаному світі добробут тієї чи іншої спільноти визначають зовсім інші чинники, серед яких ключова роль належить якості управління державою. Відповідальні державники можуть вивести у передові природно "бідну" країну, а безвідповідальні керманичі — довести до занепаду природно «багату».
Переконливе підтвердження зазначеної істини знайшов у книжці «Лі Куан Ю. Роздуми великого лідера про майбутнє Китаю, США та світу», придбаній на недавньому Львівському форумі видавців. Автор азійського дива, засновник Сінгапуру, який перетворив крихітне місто-державу в квітучий і впливовий у світі мегаполіс, вважає, що прогресивний розвиток країни безпосередньо пов'язаний із тим, хто її очолює. Ось що пише Лі Куан Ю про роль керівників держави у її розвитку:
«Найбільш визначний слід в історії держави, який очільник може залишити по собі, має полягати не в тому, наскільки міцно він тримався за свою посаду, а в тому, як він ділився своїми повноваженнями. Ми здійснюємо владу як довірені особи народу і маємо відповідально виконувати цей обов'язок… Коли люди, які перебувають біля керма, розглядають владу як наданий їм особистий привілей, вони неминуче починають займатися самозбагаченням, просуванням кар'єрними сходами своїх родичів і наданням послуг своїм друзям. Основоположні засади сучасної держави руйнуються, ніби підточені термітами балки дерев'яного будинку. У такому разі народ ще довго і дорогою ціною розплачується за гріхи та злочини своїх керівників».
Хіба ці слова видатного історичного діяча не «накладаються» на нинішню ситуацію в нашій державі, не пояснюють, чому впродовж уже майже трьох десятиліть Україна не може зробити якісного ривка вперед? Мені неодноразово доводилося говорити, що головною проблемою і головною небезпекою для України є її влада. Не Путін, не сепаратисти, не війна, а вітчизняна влада. Ті, хто дорветься до її керма, завжди дивилися й дивляться на владу як на засіб задоволення приватних інтересів і діють за принципом «для своїх — усе, ворогам — закон».
Хіба не дивно, що за сміття у Львові відповідальність покладають на мера, а за трагедію в дитячому таборі в Одесі, яка забрала життя трьох дівчаток, — на виховательку? Усім зрозуміло, що істотне послаблення боєздатності держави під час війни внаслідок знищення одного з найбільших військових арсеналів (біля Вінниці) — це сфера відповідальності керівництва Генштабу і Міноборони. Особливо з урахуванням того, що таке нищення військових арсеналів за нинішнього керівництва Збройних сил України стало вже системним. Тим часом усім очевидно, що ні начальник Генштабу, ні міністр оборони жодної відповідальності не нестимуть — бо вони «свої». Як і за решту військових провалів (у т.ч. Іловайську трагедію, знищення великих військових складів у 2014—2017 рр.), винними будуть призначені «стрілочники» з найнижчих військових чинів. А це означає, що все залишиться так, як є, а отже «вибухонебезпечна» ситуація і у військовій сфері, і в державі загалом зберігатиметься й надалі. Чи, може, саме така ситуація й потрібна керівництву держави, аби залишатися при владі?
На мій погляд, сьогодні на пострадянському просторі прикладом справжнього відданого служіння своїй країні і своєму народу є президент Литви Даля Грибаускайте. Поряд із наполегливим і мужнім відстоюванням національних інтересів своєї країни, ця жінка-президент вважає за необхідне послідовно й непохитно обстоювати інтереси України на міжнародному рівні, демонструвати рішучу підтримку нашій державі. Інколи навіть складається враження, що президент Литви переймається проблемами незалежності й суверенітету України, добробуту українського народу більше, ніж керівництво України. Бо вона як державний діяч розуміє, що незалежність Литви безпосередньо пов'язана з незалежністю України. Напад Росії на країни Балтії після України як один із можливих сценаріїв розвитку ситуації описав колишній заступник головнокомандувача НАТО у Європі Ричард Ширрефф у своїй книжці «2017: Війна з Росією».
Останні кілька років українців «годують» різноманітними реформами, які проводяться з великою помпою, а соціально-економічна ситуація чомусь істотно не покращується. Того, що пропіарені владою «реформи» не ведуть до покращення життя, не дають істотного поштовху розвиткові країни, — не бачать хіба що самі «реформатори».
За останніми соціологічними дослідженнями (проведені в липні ц.р. Інститутом соціології НАН України), три чверті (74,3%) українців у погіршенні ситуації звинувачують владу. Причинами такого погіршення вони вважають дії президента, уряду і парламенту. Лише 16,4% опитаних пов'язують погіршення ситуації в Україні з діями сепаратистів (а отже, й діями російських окупантів).
Висновок простий і очевидний: для кардинальної зміни ситуації в країні потрібно кардинально змінювати владу.
«Сінгапурське диво» сталося тоді, коли малесеньку і маловідому в світі державу Сінгапур (що, фактично, складалася з одного міста) очолив мудрий і відповідальний державний діяч Лі Куан Ю, який зібрав навколо себе найблискучіші уми, трансформував у систему управління найсуворіші стандарти і керував державою на основі загальносуспільного інтересу.
«Українське диво» може статися лише тоді, коли кермо України візьме до рук «український Лі Куан Ю». Але це справді буде диво, бо ті, хто звик експлуатувати владу у своїх особистих інтересах, дуже глибоко "вросли" в її систему. І так просто владу не віддадуть. І Лі Куан Ю в Україні їм не потрібен. Але він потрібен Україні, — без нього в неї немає шансу.