Після виступу епатажного гурту «Хамерман знищує віруси» міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків «доручив» освятити палац Потоцьких, а поліція навіть відкрила кримінальне провадження. Щоправда, у керівництві Національної поліції складу злочину у діях артистів не розгледіли і провадження пообіцяли закрити.
Через декілька днів з радикальною «духовною» ініціативою виступив депутат Тернопільської міськради Володимир Гринда. Якщо пана Марцінківа обурило фрікувате шоу, то пан Гринда пішов значно далі, закликавши заборонити торгівлю спідньою білизною на релігійні свята.
Приблизно в ті ж дні завідувачка дитсадка на Рівненщині звільнила виховательку за фотографії у соцмережах, на яких та позувала у купальнику – це, мовляв, не сумісно з високим званням педагога.
З найекстравагантнішою ініціативою виступив нардеп Олег Барна, зареєструвавши законопроект, який забороняє публічні вияви будь-якої сексуальної орієнтації. На думку нардепа, до таких заходів спонукає «моральний занепад суспільства».
Такі випадки могли б лишитись курйозними непорозуміннями, якби не були частиною тенденції. Випадків, коли представники влади намагаються регулювати суспільну мораль, більше, ніж достатньо. Причому це не тільки місцеві ексцеси: ще недавно в Україні діяла ціла «моральна» національна комісія, котра виписувала заборони, керуючись вельми специфічними уявленнями про моральність. І такі явища (незалежно від їхнього масштабу) мають тривожити, притому не лише громадян, але й духовенство.
Звідки в українських державних мужів потяг до «захисту моралі», здогадатись не так вже й важко. Від синдрому консьєржки вакцин немає навіть у пані Супрун. Тому навіть мізерний обсяг влади може викликати нестримний потяг вершити долі, рятувати душі – словом, наводити порядок в усіх вимірах людського буття.
Свою роль нерідко відіграють і політичні інстинкти, котрі змушують наших політиків та посадовців боротись за увагу виборців, навіть коли до виборів залишається ще половина каденції. Та й що можна закидати мерам чи місцевим депутатам, коли навіть у Києві твориться таке, чого не утнуть жодні «Хамермани»? На тлі безсоромного і нестримного популізму претендентів на булаву, навіть заборони трусів видаються сущою дрібничкою. А якщо серйозно: інвазії посадовців та чиновників в царину «духовності» – це кондовий «совок». Будучи тоталітарною державою, СРСР не визнавав ціннісного плюралізму і усіляко намагався «виховувати» населення, причому керування суспільною мораллю було прерогативою чиновників, а конкретно – партійних структур. І розпрощатись з цим привілеєм українським посадовцям важче, ніж з пам’ятниками Леніну – навіть у цілковито і щиро декомунізованій Галичині.
І першими, хто має напружуватись через цю тенденцію, є якраз таки духовенство. Коли міський голова «доручає» освятити якесь приміщення, це не що інше, як зазіхання на автономію та ієрархію Церкви, такий собі містечковий цезаропапізм.
Можливо, наше духовенство в масі своїй тільки раде «симфонії» з владою, але це дуже небезпечний самообман. Як неодноразово свідчила історія, короткострокові вигоди від симбіозу з владою завжди виходять Церкві боком. Найсвіжіший приклад подає Росія, де «батюшкі» перетворилися на «духовний ескорт» для бюрократів. У Кремлі вирішили захопити Крим – і ось вже РПЦ белькоче якісь теологічні виправдання. У Кремлі вирішили підняти пенсійний вік – і ось вже «батюшкі» переконують паству, що вона це заслужила. Саме такою є плата за «симфонію» з державою. А головне, що Церква втрачає свою моральну автономію в очах власної пастви, яка бачить все менше принципових відмінностей між «начальством» світським та «начальством» духовним.
Наступними, кого має тривожити «духовна» стурбованість посадовців, це самі громадяни. По-перше, неважко зауважити, що всі державники, яких тривожить стан суспільної моралі, є справжніми генераторами заборон. Достатньо поглянути на ту ж таки Росію, аби побачити, що свавілля під соусом «захисту моралі» залишається свавіллям. Скидається на те, що захисники «духовності» – що наші, що російські – виходять з того, що ввірений їм народ є стадом розумово та морально неповноцінних істот, котрих до Царства Божого треба тягти на налигачі. Ну а що, може тернополяни справді масово впадають в гріх, заледве побачивши ятку зі спідньою білизною? Чи може у Івано-Франківську після концерту «Хамерманів» стався сплеск аморальності та злочинності? А вже скільки душ врятувала національна комісія із захисту моралі, можна лише здогадуватись, бо що може відвернути українця від перегляду порнографії, окрім чиновницьких заборон?..
Такий спосіб мислення є цілковито антидемократичним, по суті – навіть тоталітарним, оскільки його носії не залишають за громадянами права на самостійний моральний вибір. А це, до речі, відгонить єрессю, оскільки свобода вибору була залишена навіть Адамові та Єві.
У суспільстві чимало тих, хто вважає, що посадовці такого ґатунку допомагають зберігати традиційні цінності – за це їм можна пробачити і окремі «перегини на місцях». Але тут ситуація, радше, якраз зворотна. Бо саме такі перегини дають вигідний пас тим, хто прагне традиційні цінності демонтувати. Статистична більшість громадян не надто переймаються ціннісними питаннями і у вирішальний момент зазвичай пристають до тієї сторони, котра видається їм більш привабливою чи, принаймні, безпечною. І ніщо так не псує імідж традиціоналістів, як насильство – і фізичне, і чиновницьке.
Навіть якщо такі дії дають результат, вони залишають не більше, ніж недоречною демонстрацією сили. Недоречною, бо в сучасному суспільстві цінності не можна накинути, а звички і смаки людей – скоригувати чиновницькими приписами та розпорядженнями. Вже сам факт нав’язування викликає спротив навіть у тих, хто досі дотримувався нейтральної позиції. А тому найкоротший шлях покінчити з традиційними цінностями в Україні – це відкривати кримінальні провадження проти артистів, забороняти торгувати трусами і товкти пики всім, хто має відмінну точку зору.