Героями, як правило, стають посмертно. Про мертвих простіше берегти добру пам’ять, їх легше прославляти і возвеличувати, не наражаючись на небезпеку, що вони встануть з могил і затьмарять якоюсь витівкою свої прижиттєві заслуги. Героям можна заднім числом приписувати неймовірні риси та цноти. Їх можна довільно ліпити, відповідно до панівної ідеологічної доктрини, або ж державного режиму – «ібо мертві сраму не імуть». Коли ж героїчна традиція починає домінувати, а пам’ять про мертвих героїв сягає рівня культу, то суспільству пора задуматися.
Якщо чесно, то мертві герої тут ні до чого і в цьому випадку варто пильніше придивитися до живих. До тих, хто глорифікує, героїзує та возвеличує. Особливу увагу потрібно звернути на те, для чого це робиться. Отже, мова у цій статті піде про інститут мертвих і особливо живих героїв та його важливу не тільки суспільну, але й політичну та соціальну функції.
Умберто Еко вважав, що в атмосфері «Ур-фашизму» (вічного фашизму) «кожного виховують так, щоб він став героєм». За ним, у всіх міфологіях герой є винятковою особистістю і тільки в рамках ідеології «Ур-фашизму» героїзм є нормою. Культ героїзму тісно пов'язаний із культом смерті. Еко писав, що «в нефашистських суспільствах світським людям кажуть, що смерть неприємна, але її треба зустріти з гідністю; віруючим кажуть, що це болісний шлях до досягнення верховного блаженства. У протилежність цьому, герой “Ур-фашизму” прагне героїчної смерті, що проголошується найвищою нагородою за героїчне життя. “Ур-фашистському” героєві не терпиться померти. У цій нетерплячці він набагато частіше посилає на смерть інших людей».
Але наперед хочу сказати, що за двадцять шість років існування незалежної України підстав для тенденцій, які можна було б кваліфікувати як елементи «Ур-фашизму», не спостерігається. Правда, трохи непокоять заходи, спрямовані на глорифікацію «національно-визвольної боротьби», хоч попри подібність із політикою плекання «культу героїв» її нівелює радянський спадок. Оскільки незалежність України стала можливою завдяки компромісу націонал-романтиків, націонал-демократів із правлячою комуністичною партноменклатурою, то й політика формування героїчного пантеону залишилася старою, радянською.
Наймасовіша із найвищих державних нагород СРСР – Герой Радянського Союзу та Герой соціалістичної праці – плавно трансформувалася в звання «Герой України». За часів президентства Леоніда Кучми звання «Герой України» було врегульоване за всіма правилами геральдики, але зміст залишився радянський. Тому 2002 року Леонід Кучма трохи «підправив» відзнаку, запроваджену 1998 року. За новим Указом відзнака ділилася на два типи: «Золота Зірка», яку присвоювали за героїчний вчинок, та «Орден Держави» – за визначні трудові досягнення. Тобто було чітко збережено радянський поділ. Указ підписав тодішній голова Адміністрації президента Віктор Медведчук.
Станом на січень 2017 року цією відзнакою було нагороджено 430 осіб, з них «Золотою Зіркою» – 171 особу і аж 259 «Орденом Держави». При чому треба пам’ятати, що найбільше нагороджень «Золотою Зіркою» припало на час президентства Петра Порошенка. До честі чинного президента треба сказати, що в умовах війни він припинив практику роздавання «трудових» «Орденів Держави», а також хибну практику часів Віктора Ющенка – нагороджувати історичних персонажів минулого. Всі нагороджені Петром Порошенком – воїни, які відзначилися у бойових діях або ж загинули під час ризикованих спецоперацій. Хоча виникали й казуси, як от з Надією Савченко, котру Порошенко нагородив Золотою зіркою Героя України. Проте дії льотчиці після звільнення з російського полону змушували президента неодноразово замислюватися над доречністю нагородження.
Натомість попередники президента Порошенка не скупилися і роздавали ці відзнаки наліво і направо. Однак в цій, здавалося б, спонтанній нагородній політиці досить чітко проглядається конкретна мета.
Леонід Кучма нагороджував не тільки доярок, шахтарів та артистів – він не забував і про генеральних директорів, із середовища яких походив сам, керівників агрохолдингів та сільськогосподарських підприємств. Розкид прізвищ вказує на те, що, можливо, майбутні орденоносці наперед «віддячувалися» впливовим особам в Адміністрації президента. Невипадково ж за часів завідування президентською кухнею Дмитром Табачником, великим фалеристом, поціновувачем антикваріату та офіцерських погонів, Києвом кружляли чутки, що «розрахуватися» за послугу можна, оплативши бенкет в одному шикарному ресторані, не з’ївши там ані крихти.
Так само Кучма загравав з ветеранами і пенсіонерами, розуміючи, що саме ця категорія найбільше впливає на результат виборів. Так, наприклад, Леонід Кучма нагородив Івана Герасімова, голову ради Організації ветеранів України. Це була одна з перших практик нагородження «Золотою Зіркою» не за військовий подвиг, а за «значний внесок у розвиток ветеранського руху в Україні». Були нагороди і заднім числом – наприклад, з формулюванням «За особисту мужність і героїзм, виявлені в боях з фашистськими загарбниками під час Великої Вітчизняної війни».
Але переважали платоспроможні кандидати та «потрібні» люди. Наприклад, Кучма нагородив відзнакою «Орден Держави» Олександра Возіанова, президента Академії медичних наук та людину, через яку всі небожителі проходили лікування у «Феофанії». Не оминула нагорода і начальника Одеського морського торговельного порту, відзначеного «за підвищення ефективності господарювання». Серед нагороджених за часів Кучми були: керівник «Ексімнафтопродукту», знана художниця Олена Яблонська («за самовіддане служіння Україні на ниві образотворчого мистецтва»), Іван Дзюба («за визначні трудові досягнення»), тодішній голова Верховної Ради Іван Плющ, колишній президент Леонід Кравчук, голова Київської міської державної адміністрації Олександр Омельченко.
Вінегрет із нагороджених продовжують лікар Козявкін, відомий розвідник часів Другої світової війни Євген Березняк, директор «Ровенькиантрациту», шахтар і доярка «за найвищі показники надоїв молока». Останнє якнайбільш радянське формулювання дає ключ до пострадянських нагороджень. Насправді важко собі уявити на практиці трудовий подвиг доярки. Адже тут діють дуже багато чинників: селекціонери, пастухи, зоотехніки, а доярці залишається лише видоїти цей «спільний» продукт. Десь читав, що найбільше молока дають корови в ізраїльських кібуцах, але ніколи не чув, щоб за це давали звання Герой Ізраїлю.
Те ж саме стосується нагороджених і в інших галузях господарства. Бо не можна порівнювати працю шахтаря на «копанці» і на модернізованій за останнім словом техніки шахті. Так само, як важко оцінити «трудовий подвиг» комбайнера. Бо невідомо, на якій машині він збирав врожай, невідомо, чи були кошти на удобрення поля і чи врожайним був рік. Те ж саме стосується ректорів. Кожен президент нагороджував «Орденом Держави» кількох ректорів, а вища освіта в Україні у цей час стаґнувала, девальвувалися дипломи. І якщо хтось із випускників досягав успіхів, то не завжди завдяки навчанню в українському університеті, а завдяки своєму таланту.
Нагородив званням героя Кучма і генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту Георгія Кірпу за «забезпечення ефективного функціонування залізничного транспорту», який потім, за офіційною версією, покінчив життя самогубством. Що ж змусило героїчного ефективного менеджера так легко попрощатися з життям? Може, нещасливе кохання?
Так само у списку нагороджених фігурує Юхим Звягільський, якому «інкримінували» «особисті заслуги перед Українською державою у розвитку вугільної промисловості». До якого після втечі до Ізраїлю їздив домовлятися інший володар «Ордена Держави» – Степан Хмара. А ще, на думку президента, «трудовий подвиг» здійснили Володимир Поляченко – президент холдингової компанії «Київміськбуд», тодішня одіозна депутатка Тетяна Засуха, міністр палива та енергетики Сергій Тулуб, теперішній лідер Опоблоку, а тоді заступник міністра палива та енергетики Юрій Бойко. Апофеозом кумівських героїчних нагороджень став тодішній голова Верховної Ради Володимир Литвин, нагородна преамбула для якого «за визначні заслуги в розвитку державного будівництва, реформування політичної системи, утвердження ідеалів громадянської єдності та злагоди в суспільстві» звучить як насмішка над здоровим глуздом або ж є виявом крайнього цинізму української влади.
Тоді як Кучма за дві каденції нагородив 132 особи, не особливо «фліртуючи» з мертвими (до числа нагороджених вкрався тільки президент Карпатської України Августин Волошин), новий революційний президент Віктор Ющенко за один період нагородив аж 114 людей. Серед нагороджених посмертно історичних героїв – Олексій Берест, Михайло Василишин, п’ятеро «чорнобильців», радянська підпільниця Тетяна Маркус, учасник звільнення концтабору Аушвіц Анатолій Шапіро.
У часи Ющенка стає помітним крен в бік героїв «національно-визвольного руху». Спочатку несміливо, а потім дедалі відвертіше Віктор Ющенко починає з нагородження сина головнокомандувача УПА Юрія Шухевича - тоді голову громадської організації «Галицький вибір» і закінчує нагородженням «Золотою Зіркою» Романа Шухевича та Степана Бандери, зрозуміло, що посмертно. Таким чином серед нагороджених Ющенком можна знайти і олігарха Валентина Ландика, і Вадима Гетьмана (посмертно), і майстриню художньої вишивки із Сімферополя, і ректорів Брюховецького та Вакарчука, і бандуриста із США Китастого, і журналіста Георгія Гонгадзе також посмертно.
Практика нагородження історичних персонажів Віктором Ющенком посмертно – це спроба утвердити своїми указами новий український героїчний наратив. Спроба «змусити» всіх українців шанувати своїх героїв. Хтозна, як далеко в минуле просунувся б Віктор Ющенко, якби його обрали на ще один термін? Можливо, зупинився б на князях часів Київської Русі. Але одне можна сказати однозначно: така нагородна історична політика розколювала українське суспільство. Наголошуючи на окремих її моментах, можна було легко протиставляти різні історичні регіони в Україні. Гібридність нагородної політики усіх, за винятком Петра Порошенка, президентів продиктована потребою маневрувати між різними регіонами та групами в суспільстві.
Але не варто забувати і про соціально-економічний вимір нагородної політики. Справа в тому, що нагородження з присвоєнням звання «Герой України» тягне за собою масу преференцій. Високим державним достойникам, які постійно ходили під Домокловим мечем корупції, такі звання служили своєрідною охоронною грамотою. Для інших – це 200 відсотків надбавки до мінімальної пенсії. Це пільги при сплаті податків, зборів, мита. Це безплатне першочергове медичне обслуговування сім’ї та дітей до 18 років. До переваг належить також безкоштовне забезпечення ліками та безкоштовне виготовлення зубних протезів. Безплатне санітарно-курортне обслуговування та проїзд раз на рік у спальному вагоні, або ж переліт літаком. Звільнення від сплати за квартплату, оплати комунальних послуг, оплати домашнього телефону та системи охорони. Це також першочергове забезпечення житлом, безкоштовний капітальний ремонт. І це навіть компенсація за 50 літрів палива в місяць. Всі витрати бере на себе Кабінет міністрів.
Такі пільги, а можливо й ще більше фінансове забезпечення, потрібно встановити сім’ям воїнів, які загинули або скалічені в АТО. Але кров закипає, коли пригадати, що такі пільги поширюються на Володимира Литвина, Юрія Бойка, Ландика, Звягільського, Тулуба та іншу злодійську нечисть.
В наступній статті мова піде про «народних», «заслужених» та «діячів науки і техніки».