Лисиця має репутацію дуже хитрої і розумної тварини. Вона вміє по снігу ступати у слід мисливця, вона має по кілька виходів зі своєї нори. У неї добре розвинуті нюх, інтуїція та інші характеристики, що допомагають максимально вберегтися від пастки. Але ця мудра тварина, навіть попавшись у мисливську пастку, потрафить відгризти собі лапу, щоб звільнитися.
Мавпу ловлять на банан. Вирізають у дерев’яній пастці дірку, куди ледь влазить випростана лапа, але вже затиснута в кулак з бананом не вилазить. Мавпа банана не відпускає. І стає здобиччю мисливців.
Україна з Кримом явно потрапила у пастку. Насправді Крим для України весь період її незалежності був валізою без ручки, яку важко нести, а шкода кинути. Прийшов час приймати непрості рішення. Напевно, що немає сенсу тягнути за собою в нову державу, яку ми зараз намагаємося збудувати, стару валізу, з котрої можуть повилазити різні молі, миші, щурі та інша гидота.
Відмовлятись офіційно від Криму, звісно ж, не варто – нехай він залишається відкритою раною України, яка мала б колоти очі Росії і Заходові. Тобто нехай відгризена лапа лежить собі біля закривавленої пастки. Правда, для зменшення болю потрібно забрати звідти всіх лояльних до України мешканців, які добровільно захочуть виїхати з Криму і яким там загрожують переслідування.
Натомість потрібно облаштувати стосунки України з владою «нового» Криму за всіма правилами «закордоння». І скористатися цим шансом для тотального реформування материкової частини держави, що з нелояльним кримським населенням і нелояльними місцевими елітами було б неможливим. Адже зелені солдатики Путіна – це тільки гній, який вийшов нарешті з 23-річного нариву. За цей час українська держава не зробила нічого особливо доброго для Криму, тому давати зараз обіцянки на майбутнє – просто безглуздо.
З огляду на це незрозуміло і навіть загрозливо звучать запевнення Міністерства соціальної політики про те, що Україна буде й надалі забезпечувати соціальні виплати мешканцям Криму з держбюджету, пенсійного фонду і фондів соцстрахування. Ще можна зрозуміти, коли б ішлося про тих, хто залишатиметься свідомо громадянином України, але «мешканцям Криму»?
Тут виникає питання – кому? Тим мешканцям, які проголосували за незалежність, чи й тим новим, які там з`являться внаслідок цієї незалежності?
І ще одне питання: а хто це в стані буде проконтролювати? Адже це прекрасна «пральна машинка» для державних грошей. Чи ми мали б у ній «випрати» кредити і допомогу від Заходу на реформування країни? Чи це мав би бути хабар для «жителів Криму» в надії, що, може, одумаються і повернуться?
Ні, цим Криму не повернеш. Єдиний спосіб, який дає хоч теоретичну надію на майбутнє возз’єднання, – це збудувати в Україні державу європейського взірця: безпечну і заможну, вільну й цивілізовану, тобто таку, якої ніколи своїм суб’єктам федерації не запропонує РФ. Жодних гарантій, що це спрацює, але й іншого виходу нема. Потрібно дбати про Україну, а не Крим.
Тут в українців значно більше проблем, ніж там. Бо щоб здійснити реформи в Україні, потрібно до влади привести лисиць, готових відгризти лапу, щоб звільнитися з пастки, і прибрати з влади мавп, які мислять тільки категоріями дармового банана. Крим – це той банан, якого Україні зараз не з’їсти. Якщо ж лапу не відгризти, а розумний мисливець з різних причин не прийде по здобич, то може початися гангрена, яка заражатиме все тіло – типу Крим воює з Україною за юго-восток. Нащо Україні ця гангрена?
Між лисицею і мавпою є та засаднича різниця, що мавпа вибирає банан в обмін на свободу, лисиця – свободу. Свободу навіть на трьох лапах, свободу, яка дісталася з болем, свободу, яка робить її слабшою і вразливішою, але – свободу. Це вибір водночас і ціннісний, і прагматичний.
Саме через це в цирку так багато мавп і так мало лисиць. Тому на міських площах чи курортних набережних стоять торгаші з мавпами, біля яких можна сфотографуватися. Лисиць на мотузку до знимки ще`м зроду не видів.