У розмові молодих євромайданівців почув знамениту фразу: «Ми шукали Європу, а знайшли Україну». Знахідка – либонь найкоштовніший скарб Революції Гідности. Одначе: хто шукав – знаємо майже достеменно. Перед нашими очима – тисячі, сотні тисяч майданівських шукачів. Але це зовсім не натовп, а велетенська громада індивідуальностей, злита в єдиний народ. По суті – вся Україна. Ми й самі були тут, бодай періодично, її часткою. На Майдані перебували наші найрідніші – сини, доньки (а мої ще й внучки), наші друзі. На очах мого зятя Юрія Підлісного загинув від ворожої кулі його колега – історик із УКУ, 29-річний Богдан Сольчаник родом зі Старо-Самбірщини. Дивлюся телефільм про цю трагедію, у якому – невигойний біль його матері, родини, нареченої.
Такою дорогою ціною заплатила Небесна Сотня, сотні поранених, покалічених, викрадених, зниклих безвісти українців за віднайдену Україну. Таку дорогу ціну приносимо щодня на Східному фронті, захищаючи її від московського окупанта. Та от, невідступно ходять за мною рядки Пророка, зронені 166 років тому: «За що я Вкраїну люблю?/ Чи варт вона огня святого?..»
Отож: яку Україну ми знайшли? Хто став серед нас українцем-неофітом? Що тепер являє собою Український народ? Немає важливіших питань понад оці. Над ними маємо думати всі.
Почнімо з найосновнішого
Себто з Конституції України, яка відкривається нормативними визначеннями: «Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення…»
Перелік основних прав, свобод, прагнень, обов’язків людини-громадянина на українській землі пропускаємо і зосереджуємося на констатації того, що ми, українці, «приймаємо Конституцію – Основний Закон України», тому що усвідомлюємо «відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями» наших співвітчизників.
Виділимо три основоположні твердження.
Перше. Український народ (з великої літери) складається не лише з етнічних українців. До нього входять представники всіх національностей, які проживають на українській землі і є громадянами Української держави. Тож коли зустрічаємося з нашими співвітчизниками, які за багатьма ознаками (скажімо – кольором шкіри, національним походженням, ментальністю) надто відрізняються від нас, не сумніваймося – вони також частка Українського народу. Кажуть, що це генетично збагачує корінну націю. Не сперечатимусь. Та все ж пропоную послухати думку представників інших народів Європи, які мають досвід у цій справі. У книжці німецького вченого Йозефа Ратцінгера (він же кардинал, Папа Римський Бенедикт ХVI) «Цінності в часи перемін. Долання майбутніх викликів» (Львів: вид. УГКЦ «Місіонер». – 2006) міститься констатація моторошної реальности: «Із перемогою європейського технологічного секулярного світу, з універсалізацією його способу життя і мислення пов’язане притаманне усьому світові розуміння, особливо неєвропейським державам Азії та Африки, що світ цінностей Європи, її культура й віра, все, на чому ґрунтувалася її ідентичність, заходять і, власне кажучи, вже зайшли за обрій; що настала пора систем цінностей інших світів – доколумбової Америки, ісламу, азіатської містики. Незважаючи на зовнішній успіх, Європа зараз немов спорожніла всередині, вона паралізована загрозливою для життя кризою кровообігу. Трансплантанти, так би мовити, яких вона шукає, рано чи пізно стануть причиною зникнення її ідентичности. Це внутрішнє завмирання основоположних духовних сил співзвучне тому, що й етнічно Європа немовби приготувалася до відставки.
…Напрошується порівняння із занепалою Римською імперією, яка ще продовжувала функціонувати в певних історичних рамках, але практично вже жила тими реаліями, які мусили її знищити, бо вона сама в собі вже була нежиттєздатною». (С.86).
Змальована апокаліптична картина – не літературна метафора. Це спостереження не поета, не публіциста. Пише, повторюю, видатний учений, автор багатьох фундаментальних досліджень про виклики, які постали перед сучасною Європою, до яких і ми маємо бути готовими. Ми усвідомлюємо, у якому Світі (і від Заходу , і зі Сходу) нам судилося перебувати? Передбачаємо, які трансформації можуть відбутися з Україною, Українським народом? Тим паче в умовах, коли «етнічно Європа немов би приготувалася до відставки», а ми, навпаки, після багатьох століть бездержавности й асиміляції прагнемо етнічно (національно) воскреснути. («Ми підемо в бій./Ти воскреснеш, моя Україно,/ В новій силі і в славі новій». Є така пісня, її співали воїни УПА).
Друге. Ми, виявляється, «спираємось на багатовікову історію українського державотворення». Яка облуда. Таже багатовікову історію державотворення мають усі народи Європи, крім нас. Це вони успадкували свої держави на своїй землі від прапращурів, а відтак справді займаються удосконаленням їх соціально-політичних форм, себто справді державотворенням, ми ж посідаємо багатовікову ІСТОРІЮ БОРОТЬБИ ЗА ВІДНОВЛЕННЯ Української держави. Незважаючи на величезні зусилля, які ми, парламентарі, докладали, нам не вдалося ввести ані в Конституцію, ані раніше – в «Декларацію про держаний суверенітет», в «Акт проголошення незалежности» поняття «відновлення». Як же: вони, тодішня компартійна більшість, вважали УРСР повноцінною державою, то про яке відновлення могла йти мова?
Третє. Дуже важливе. Відчуття відповідальности за Україну. Насамперед перед Богом. А відтак – перед власною совістю та всіма поколіннями українців. Визначення відповідальности «перед Богом» не було в підготовленому й узгодженому тексті, який 27 червня 1996 року на сесії ВР доповідав Михайло Сирота. Ми його «тримали в голові» і внесли в сесійну залу вже під час голосування. Інакше воно б не пройшло. А так, раптом, і ніхто не прохопився дуже заперечувати.
Сьогодні, як ніколи, настав час пройнятися почуттям відповідальности перед Богом і всіма поколіннями Українського народу за збереження конституційного ладу, державного суверенітету й територіальної цілісности України.
Поняття НАРОД неминуче передбачає політичну єдність, навіть за наявности природних відмінностей. Адже навіть між аборигенами українських Карпат ( гуцули, бойки, лемки) і волинянами, подолянами, слобожанцями знайдемо чимало етнічних відмінностей. А що вже говорити про тих, яких раніше називали «дети разных народов», і які тепер стали частиною народу Українського. Пам’ятаю пекучий біль, зафіксований Миколою Вінграновським у трьох словах вірша: «Оця готельна Україна…» Так тоді сприймало Україну чимало її громадян. Іван Світличний «лагідно» називав їх «постояльцями». А ще не забуваються «милі» суспільні стосунки між «постояльцями» готельної України і «відсидентами», себто тими, що вже відсиділи, сидять і ще мають шанси сісти.
Щось відтоді змінилося? Змінилося. Чимало. Виявляється, існування незалежної (самостійної, суверенної, соборної) Української держави стало фактором формування зовсім нової, навіть непередбачуваної (насамперед для сусідів-москалів) морально-світоглядної сутности. А раз це сталося, то що далі? Лишати усвідомлення відповідальности на самоплив: якось воно само собою організується? Гадаю, не варто. Принаймні про це треба говорити, може й дискутувати. Тим паче, що стоїмо перед процесом творення нового варіанта Основного Закону України.
Пошукаймо історичних аналогій
Щоразу, коли про це заходить мова, доводиться нагадувати поетичні рядки, що є заразом і квінтесенцією нашої історії, як би проти цього не протестували чисті естети.
І ти колись боролась, мов Ізраїль,
Україно моя! Сам Бог поставив
Супроти тебе силу невблаганну сліпої долі, –
писала геніальна Леся Українка. Зауважмо адекватну точність визначення – висловлену до того ж у поезії, а не в основному законодавчому документі: Україна «боролась», а не спокійно собі «державотворила». І ця боротьба коштувала (досі коштує) дуже дорого.
Ой, тай зажурились стрільці січовії,
Як Збруч-річку проходили,
Що стільки народу впало за свободу,
Встояти не було сили.
Це з історії боротьби за Українську Народну Республіку (1918 – 1922). Якщо нинішньому поколінню Українського народу – громадянам України всіх національностей – буде байдужою ця боротьба, якщо вони не захочуть пам’ятати про те, що «стільки народу впало за свободу», то що ж: вони і далі перебуватимуть «постояльцями» в «оцій готельній Україні»?
Пророча поетична візія Лесі Українки утверджує історичну паралель: Україна – Ізраїль. Це єдиний аналог в історії, як потужна колись держава була знищена ворогом і відродилася (Лесі не довелося цього побачити) після майже двох тисячоліть боротьби. У державі Ізраїль громадянином можна стати лише після річного процесу «абсорбції» (у них навіть є таке міністерство), після якого претендент проходить тестування: 1) на знання державної мови (давньоєврейської мови іврит, яка два тисячоліття не розвивалася, вважалася мертвою); 2) знання історії, культури, традицій, пов’язаних з релігією; 3) знання основ законодавства (Конституції в них немає).
Чи цей процес проходив (особливо на початку) так однозначно гладко? Не зовсім. У вересні 1992 року мені пощастило разом із Романом Корогодським, Іваном Дзюбою, Дмитром Павличком, Миколою Жулинським брати участь у дискусії тель-авівських науковців, деякі з яких ще навіть тоді висловлювали міркування, що в Ізраїлі варто було б утвердити державною мовою не іврит, а сучасну мову ідиш, яку, по-перше, знають майже всі – не лише вихідці з Європи, а, по-друге, саме цією мовою творилася культура єврейського народу протягом століть розсіяння. Нам було особливо приємно почути ім’я славетного нашого земляка із Переяслава, класика єврейської літератури Шолом-Алейхема (Рабиновича), який, звісно, писав свої твори мовою ідиш. Одначе, такі аргументи відводилися одним беззаперечним твердженням: як у такому разі відтворити старозавітню історію єврейського народу, яка тягнеться на п’ять тисяч років у глибину часу? Так, іврит тяжко опанувати: у мові немає літер для позначення голосних звуків, а тому, аби прочитати слово, потрібно знати його смисл, але що ж … це історія.
Упевнений: ми не зцементуємо українське суспільство в одну монолітну цілісність, потрібну і для відсічі ворога, й утвердження гармонійного суспільного ладу, якщо не поставимо в основу нашої єдности переслідувану століттями, знищувану окупантами, але живу УКРАЇНСЬКУ МОВУ. А тому в новій редакції Конституції частину 4 статті 10 треба викласти так: «Українська мова є мовою міжнаціонального спілкування в Україні». Те, що зараз тут записано (не хочу навіть повторювати) слід безжалісно викинути. А частина 3 цієї статті, без сумніву, залишається, але її, знову ж таки, слід сформулювати по-новому: «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист усіх мов національних меншин». Виділяти окремо російську, сподіваючись, що це зменшить московську агресивність, – безглуздо.
Чи в України є на це сили?
Запитання можна поставити й в іншому, конкретнішому, аспекті: наскільки готова нинішня громадськість до сприйняття української України? І та її частина, що є українською за етнічним походженням, але за роки московської неволі набула «переконання»: «А какая разница? Лишь бы человек был хороший» (у нинішніх умовах – аби лишень був за «єдину Україну»), і та частина, що є представниками інших національностей. Вони збагнуть, що нерозривна, міцна, неподільна єдність усього суспільства має конкретну, прагматичну вартість для кожного з них? Бо якщо, скажімо, йде обвал економіки, а відтак, як результат, знецінення національної валюти, то це б’є по кишені абсолютно всіх громадян, незалежно від національності (як і наживаються на цьому незалежно від національності).
Єдність, консолідація суспільства має конкретні вияви – і тут нічого не вигадаєш. Бо так є в Ізраїлі, США, Великобританії, Франції, Польщі... Суспільна єдність їхніх народів успішно тримається у житейському морі на трьох китах: 1) володіння державною мовою, яка є засобом спілкування, порозуміння між співгромадянами; 2) знання і пошанування історії, культури, традицій землі, на якій вони живуть; 3) знання правових норм держави.
Можна розширювати. Але це основа. Ніхто, ніде у світі нічого іншого не видумав, не запропонував. Є надія, що ми це усвідомимо? Мусимо!
«Що робить якесь число людей одним народом? Передовсім мова. Всі, що по-українськи говорять або що вважають українську мову за рідну, будуть становити український нарід». (Митрополит Андрей Шептицький. Як будувати рідну Хату. 1942 р.). То ж зрозуміймо це, або не говорім про нашу відповідальність перед Богом.
Якщо українці різних національностей свідомо йдуть на фронт, піддають своє життя смертельній небезпеці, приймають геройську смерть – вони захищають не просто територію свого проживання, а землю, яка стала їм рідною, країну, що є для них Вітчизною. Це і є та Україна, яку ми віднайшли на Майдані під час Революції Гідности.