Восени 1997 року до мене у Львові, як до колишнього перекладача у справі нацистського злочинця Пітера Ніколааса Ментена (1899-1987 рр.), звернувся професор Омелян Кушпета, тодішній голова «Спілки українців Нідерландів».
Пан Кушпета передав мені прохання професора Крістіаана Фредеріка Рютера (Christiaan Frederik Rüter), директора Інституту кримінального права Амстердамського університету, влаштувати йому зустріч з колишнім прокурором Львівської області Б.Антоненком та колишнім прокурором В.Дорошем. Крім того, професор Рютер просив супроводжувати його в поїздці Львівською областю. Мета поїздки: провести історичне дослідження у справі Ментена. Одночасно професор запропонував мені перекласти нідерландською книгу Б.Антоненка «Мільйони на крові», в якій той розповідає, як безпосередньо керував розслідуванням справи військового злочинця, визнаного винним у злочинах проти людяності. За участь у масових розстрілах у селі Підгородці Сколівського району Львівської області в липні 1941 року Амстердамський суд засудив його на десять років позбавлення волі.
На той час професор Рютер здобув уже світове визнання експерта в галузі процесів проти військових злочинців завдяки роботі над 50-томним виданням «Юстиція і націонал-соціалістичні злочини», в якій зібрано всі післявоєнні цивільні позови у кримінальному судочинстві ФРН та НДР про розгляд умисних вбивств, вчинених нацистськими злочинцями.
Свого часу Пітер Ментен виставив на свій захист понад вісімдесят свідків, зокрема професора Рютера. Ось що на цю тему повідомляв нідерландський громадський щоквартальник «Auschwitz Bulletin» за жовтень 1977 року: «Захист подав позов на державу Нідерланди з вимогою виплатити по 10 мільйонів ґульденів за кожний день перебування в попередньому ув’язненні звинувачуваного… (а сидів Ментен вже біля року – прим. Я.Д.). А в цей час за стінами залу судового засідання ведеться кампанія на захист Ментена, яку очолює професор К. Ф. Рютер, наполягаючи, що його клієнта судити не можна…»
Подаючи позов з вимогою матеріального відшкодування, Ментен та його адвокати вжили один із тактичних прийомів, який приніс їм успіх 1958 року. А далі, покликаючись на закон про відшкодування, Пітер Ментен подав позов на уряд ФРН з вимогою відшкодувати збитки, завдані йому німцями у роки війни. У заяві він напише: «Все майно моєї лемберзької квартири по вулиці Романовича, 5 було конфісковане німцями», безсоромно називаючи своєю квартиру розстріляного Einsatzkommando Lemberg професора Островського. 17 березня 1964 року Пітер Ментен отримав компенсацію від уряду ФРН розміром 550 тисяч марок (понад два мільйони євро на сьогоднішній перерахунок).
Маючи матеріали з досьє на Ментена, професор Рютер поїхав до ФРН, щоб проконсультуватися з Феліксом Ландау, колишнім шефом ґестапо в Дрогобичі і членом штабу Einsatzkommando Lemberg. Ось як описує Ландау у своєму щоденнику перший день у Львові: «2 липня 1941 року ми прибули о четвертій пополудні до Львова… Невдовзі після нашого прибуття ми вже почали розстрілювати перших євреїв». Як відомо, перекладачем за списком особистого складу Einsatzkommando Lemberg значився Пітер Ніколаас Ментен.
Професор Рютер також піддав сумніву висновки балістичної експертизи, яку провів експерт прокуратури Львівської області у справі Ментена. Проте повторне дослідження, проведене німецькими фахівцями, підтвердило висновки львівських криміналістів.
«Об’єктивне історичне дослідження»
Перша наша зустріч відбулася у жовтні 1997 року. Професор заздалегідь попередив, що мета його поїздки у жодному разі не полягає в реабілітації Ментена – хоча б тому, що нідерландське право реабілітації не передбачає. Мета – написати об’єктивне історичне дослідження, оскільки за часів СРСР цього зробити не можна було. А справа Ментена стала справою його життя. Професор підозрював, що тут без «змови КДБ з українськими націоналістами» не обійшлося. Прокурор Антоненко, який сам був вельми охочим до ідеологічних кліше, тільки радянського фасону, від зустрічі з одним із колишніх адвокатів Ментена рішуче відмовився. Зате колишній старший радник юстиції прокуратури Львівської області пан Василь Дорош погодився.
Що стосується участі КДБ у справі Ментена, то 19 грудня 1977 року, в 60-ту річницю комітету, керівництво Львівського управління КДБ хвалькувато рапортувало на сторінках газети «Львовская правда»: «…в наші дні органи КДБ виявили і притягнули до відповідальності ряд шпигунів та нацистських злочинців, серед яких і Пітер Ментен…»
Хоча провини Ментена на той час суд ще не довів. Тут маємо справу із типовим свідченням перебільшення ролі КДБ, бо виявила Ментена в Нідерландах ізраїльська журналістка Генрієта Боас, а притягнула до кримінальної відповідальності прокуратура Амстердама. Щойно на другому етапі, коли у підкарпатських селах почали опитувати свідків і проводити ексгумації, до справи долучилися львівські кaдебісти.
А попри все, про можливу причетність КДБ до арешту Ментена говорили невпинно, зокрема й автор книги «Всередині КДБ» (Inside the KGB, 1976) Олексій Мягков, який виступав свідком захисту на перших судових засіданнях в Амстердамі. Колишній капітан КДБ втік 1972 року на Захід, тож про участь КДБ у справі Ментена нічого конкретного сказати не міг, аж поки підполковник Станіслав Малик, на той час заступник начальника управління КДБ по Львівській області, вирішив розповісти про це на сторінках газети «Львовская правда». Якби номер цієї газети потрапив тоді до рук Пітера Ментена, то перебіг справи виглядав би, безперечно, цілком інакше.
Релігійний чинник
Свою версію про участь КДБ професор Рютер обґрунтував так: із документів «Надзвичайної державної комісії з встановлення та розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників та їхніх спільників і заподіяних ними збитків громадянам, колгоспам, громадським організаціям, державним підприємствам та установам СРСР» випливає, що німецькі окупанти розстріляли під час окупації у Сколівському районі 3845 осіб. Районна комісія подала до обласної комісії поіменний список депортованих, який зберігається у колишньому архіві Жовтневої революції (Центральний державний архів вищих органів влади), але облік громадян, які загинули, відсутній. Виникає запитання, чи мешканці Підгородців давали ті ж самі покази слідчій комісії Львівської обласної прокуратури 1976 року, що й представникам Надзвичайної комісії у 1945/1946 роках? Нідерландська юстиція отримала свого часу з десяток протоколів допиту підгородецьких свідків, проте допитано було значно більшу кількість осіб. Чому їх не передали нідерландській слідчій комісії? З протоколів випливає, що деякі мешканці Підгородців були причетними до екзекуцій. Чому ж їх не притягли до відповідальності?
Посилаючись на дослідження Дітера Поля та Томаса Зандкюлера «Остаточне вирішення в Галичині. Вбивство євреїв у Східній Польщі та ініціативи порятунку» (Бонн, 1996), в якому розглянуто сплеск антисемітизму серед частини українського населення під час нацистської окупації Галичини та в перші дні окупації Львова. Професор, зокрема, вважав, що одним із джерел антисемітизму був католицизм. Оскільки галичани – греко-католики, то не виключено, що саме священик підгородецької парафії і надихнув свою паству юдофобією. І коли німці напали на СРСР, жителі Підгородців, мовляв, звернулися до окупаційних влад з проханням розстріляти односельчан юдейської віри. Сталося це на день Івана Купала, коли Ментен, за версією професора, якраз випадково проїжджав селом дорогою до свого колишнього маєтку в Сопоті. Так Пітер Ніколаас Ментен став свідком екзекуції і селяни впізнали його. Того зловісного дня німці розстріляли тільки чоловіків, а позаяк жінок та дітей годувати було нічим, і до того ж селянам кортіло заволодіти єврейським майном, то через деякий час, за версією професора, вони знову звернулися до німців, щоб ті тепер розстріляли жінок і дітей. Цього разу Ментен присутнім не був.
Коли ж у сімдесятих роках минулого століття розпочалося слідство у справі Ментена, то органи КДБ, які проводили допити, нібито намовили мешканців села свідчити, що обидва розстріли відбулися під особистим командуванням Ментена. Пітер Ментен, як капіталіст, у світлі комуністичної пропаганди був унаочненням класового ворога. Натомість КДБ пообіцяв свідкам приховати той «факт», що селяни ходили до німців просити розстріляти євреїв, щоб заволодіти їхнім майном. Ось така версія амстердамського професора.
Цікаво, а як розв’язав би професор головоломку, що її підсунув свого часу нідерландський драматург та есеїст Абель Якоб Герцберґ: чому у Франції війну пережили 75% євреїв, в Бельгії – приблизно 65%, а в Голландії – заледве 9%? А Голландія – переважно протестантська країна.
Кому потрібне об’єктивне розслідування?
Проте справа адвоката – піддавати все сумніву. Вислухавши аргументи професора, ми разом склали графік подальшої роботи і того ж дня вирушили до Стрия, де зупинилися в першому приватному на той час готелі. Наступного дня професор виявив бажання завітати до районного відділу СБУ, щоб повідомити про свої наміри місцеву владу. Начальник районного відділу прийняв амстердамського професора і вислухав його побажання відвідати жителів Підгородців, які свого часу давали свідчення представникам львівських і нідерландських слідчих органів. Начальник побажав професору успіху і додав, що СБУ, на відміну від КДБ, такими справами не займається.
Не буду зупинятися на деталях поїздки. Скажу лише: більш об’єктивного розслідування навряд чи міг би собі побажати будь-який юрист. Передусім ніхто зі свідків його заздалегідь складеного списку наперед не знав, що до нього додому завітає колишній адвокат Ментена. По-друге, всі свідки, не вагаючись, дали згоду, щоб їхні покази знімали на відеокамеру. По-третє, порядок відвідування свідків професор Рютер упродовж усіх днів встановлював особисто.
Вдруге пан Рютер приїхав до Львова разом зі своїм асистентом у листопаді 1997 року. Персонал Гранд-готелю був, мабуть, здивований, коли після обіду в п’ятницю 28 листопада побачив, як на останньому поверсі у холі при світлі юпітерів і відеокамер зібралися четверо чоловіків. Це колишній старший радник юстиції Львівської прокуратури пан Василь Дорош через перекладача відповідав на запитання колишнього адвоката нацистського злочинця професора Рютера. Зйомки на відеокамеру проводив асистент професора. Розмова з паном Дорошем тривала понад п’ять годин.
Було видно, що відповіді пана Дороша розчарували професора, оскільки аж ніяк не підтверджували його версії. Розчарувала професора і поїздка наступного дня до Трускавця, де опитано ще один свідок. Попри дуже похилий вік, Теодозій Іванович Прокопишин зумів ще через 56 років пригадати і повторити німецькою мовою, які саме розпорядження давав Пітер Ментен есесівцям із Einsatzkommando Lemberg 7 липня 1941 року.
У травні 1977 року, коли в Амстердамі тривало слухання справи Ментена, під присягою допитали професора Рютера, який на зауваження судді про те, що той намагається довести, що порядки в гітлерівській державі і зокрема в її каральних органах були взірцевими, що все виконувалося, згідно з інструкціями, відповів: «А ви що, служили у німців? Тоді б ви зрозуміли, яка в них досконала була дисципліна, навіть для проведення екзекуцій існували відповідні інструкції». Отож, залишається, м’яко кажучи, дивуватися, коли професор намагається довести, що селяни Підгородців «ходили просити німців» влаштувати в їхньому селі таку собі криваву помсту. Викликає великий сумнів, що інструкції для проведення екзекуцій каральними загонами передбачали «розстріли на замовлення населення окупованих територій».
Чому звіт Надзвичайної державної комісії Сколівського району був знайдений лише 1980 року в московському архіві, а не фігурував у розслідуванні 1977 року? Ще задовго до того, як нідерландська сторона виявить цей архівний документ, прокурор Габермель не відкидав припущення, що Радянський Союз, можливо, використовує процес Ментена, щоб приховати власні злочини, скоєні ще до 21 червня 1941 року.
Політична вмотивованість
Поширення репресій на анексованих землях Західної України обумовлювалося суто політичними мотивами, про що можна дізнатися із секретних наказів, виданих тодішнім наркомом внутрішніх справ Української РСР Іваном Сєровим за № 00211 від 23 листопада 1939 року «Про недоліки в агентурно-оперативній і слідчій роботі управлінь НКВС західних областей УРСР». У наказі вказано, що «…оперативний удар чекістських груп і обласних управлінь по розгрому антирадянських формувань, розвідорганів колишньої Польщі було завдано правильно, і це надало можливість проведенню важливих надзвичайних заходів партії та уряду».
В реальності це виглядало так: після німецького вторгнення до Польщі у вересні 1939 р. частина цивільного населення намагалася знайти порятунок на анексованих землях Західної України. Це були люди різних національностей: євреї, поляки, українці. Втікали цілими сім’ями. Радянсько-німецький кордон, який проходив неподалік Сколівського району, охороняли 17 прикордонних загонів НКВС. Вони і виловлювали тих втікачів, інкримінуючи їм різні злочини, зокрема належність до польських розвідорганів. Попервах їх арештовували і заводили на них кримінальні справи, (біля 4000 яких зберігалися принаймні до 1990 року в архівному відділі КДБ по Львiвськiй областi), а згодом – у межах операцiї НКВС «Фільтр» – розстрілювали на місці. Можливо, вважав професор, таких жертв і долучили до загальної кількості розстріляних, доданої до даних Надзвичайної державної комісії.
Щодо Надзвичайної державної комісії, то її після війни розпустили за наказом Сталіна.
Згодом, за наказом Москви, знищено літерні справи районних органів МДБ/НКДБ, які заводили на кожне село для відновлення довоєнного тоталітарного режиму. Знищено і літерні справи Сколівського району. Обсяг деяких літерних справ доходив до 200 томів на село. Справи ці охоплювали інформацію, яка торкалася мешканців села, включаючи дані, отримані через агентурні джерела. Iнформація призначалася для внутрішнього користування і зберігалася в окремому архіві.
Стосовно участі мешканців села Підгородці в масових розстрілах слідство встановило, що очолював українську поліцію в селі підгородецький фольксдойч Філіп Міллер. Офіційно чисельність підгородецької поліції не встановлена, оскільки Міллер втік разом з німцями. Серед показів свідків згадуються прізвища тільки двох українських поліцаїв, які конвоювали євреїв. Один помер після війни, а другого засудили на 10 років позбавлення волі за інші злочини. До того ж, в архіві судді СС, штурмбанфюрера СС Горста Бендера, який після війни зберігався в берлінському Центрі документації збройних сил США, віднайдено лист Ментена до шостого відділу суду СС та поліції, де на третій сторінці зазначено: „…знаю спосіб мислення українського населення в сільській місцевості. Оскільки ще не було цивільної адміністрації, то треба було організувати місцеві ради та міліцію, потурбуватись про врожай та вирішити пильне єврейське питання…”
Важко собі уявити, щоб навіть такому монстру, як КДБ, було під силу змусити населення прикрпатських сіл свідчити проти Пітера Ментена. Та ще й після розпаду СРСР продовжувати наполягати на таких показах. До речі, представникам нідерландської юстиції свого часу надали всі протоколи допитів свідків і очевидців цієї трагедії, котрі були в розпорядженні Львівської обласної прокуратури. Їх відбір здійснювали самі нідерландські юристи. До того ж, вони мали змогу на місці допитати тих людей, яких вважали за потрібне. Крім того, українські свідки двічі давали покази перед нідерландським судом. Ставили їм запитання й адвокати Ментена.
Що сподівався почути нідерландcький юрист від підгородецьких селян, які свого часу були об’єктами і нацистських, і радянських репресивних органів, через 56 років після кривавих розстрілів? Не виключено, що адвокатам кортіло звалити провину у справі Ментена, яку нідерландські журналісти назвали «дзеркалом епохи», з хворої голови на здорову. Але, як сказано,чи мавр змінить коли свою шкіру, а пантера – ті плями свої?
В 1947 році Г.Александров, завідувач Управління пропаганди ЦК ВКП(б), категорично виступив проти видання «Чорної книги» Iллі Еренбурга та Василя Гроссмана, повна назва якої – «Про вбивства євреїв, вчинені німецько-фашистськими завойовниками на тимчасово окупованих територіях СРСР та в таборах Польщі під час війни 1941-1945 рр.». Він заявив: « … читання цієї книги, особливо її першого розділу, який торкається України, створює фальшиве уявлення про істинний характер фашизму та його організацій. Червоною ниткою по всій книзі проводиться думка, що німці грабували і вбивали тільки євреїв…» Відтоді етнонім «єврей» замінено в офіційній риториці словами «радянський громадянин».
Так і викарбували на тимчасовому обеліску на місці перезахоронення жертв підкарпатських розстрілів: «Радянським громадянам, закатованим фашистськими окупантами в 1941 році. Червень 1977 року. Вічна слава полеглим у боротьбі за свободу і незалежність соціалістичної Вітчизни!»
Радянські громадяни підкарпатських сіл, які зібралися на траурний мітинг, не знали, що після перезахоронення частину ексгумованих останків у пластикових мішках за розпорядженням обласного прокурора відправили до Львівського медичного інституту, де їх мали використовувати як навчальний матеріал.