На минулому тижні по одному з головних українських телеканалів біжучим рядком пройшло повідомлення «Розвиток людської цивілізації досяг такого рівня, що можлива нова геополітична революція». Звідки воно взялося і що та хто за ним стояв, залишається невідомим. Якщо це не жарт і не помилка телевізійників, то можна подумати, що його послав нам сам Господь Бог: таке воно величне і таємниче – як і подобає справжньому Божественному одкровенню! – з одного боку, і так точно воно влучає у наші незартикульовані страхи і неясні передчуття, з іншого.
Ми дійсно живемо на порозі чогось нового і великого. Нам бракує мови й уяви, щоб описати його контури. Можна спробувати, однак, розшифрувати цю криптограму, виходячи зі своїх, зрозуміло, дуже обмежених знань. У повідомленні йде мова про нову геополітичну революцію. Очевидно, що старою було падіння комунізму у 1989-1991 рр. - отже, нова геополітична революція має означати падіння США, як останньої супердержави, що пережила холодну війну. Котра з держав замінить Америку на цьому місці, залежить від того, що ми розуміємо під цивілізаційними змінами. Якщо мова йде про нові технології та потік капіталів, то, очевидно, першими кандидатами є Європа, Китай та Індія. Коли ж йдеться про демографічні ресурси, як необхідну умову супердержавного статусу, то Європі грозить випасти з цієї трійки - надто швидко вона старіє й обезлюднюється. А якщо розуміти під цивілізаційними змінами все більшу залежність нових технологій від енергетичних ресурсів - у першу чергу, від нафти та газу - то головним кандидатом на супердержаву є Росія. Коли ціна нафти підскакує до ста доларів за барель, треба бути хіба останнім ідіотом, щоб не скористатися з цієї нагоди для нарощування політичних мускулів. Як попереджав нас на тому тижні «The Times» ( див. https://inosmi.ru/print/239377.html), Кремль проголосив Заходу нову «холодну війну», і якщо Захід вчасно не отямиться й не почне протидіяти, то йому доведеться прогнути спину перед жорсткою і цинічною Росією.
Признаюся, як історик, я ставлюся до всіх цих прогнозів зі скепсисом: у минулому ще нікому ніколи не вдалося зробити точного передбачення. Кожне з пророцтв - чи то недавні про «кінець історії», «конфлікт цивілізацій» (Гантінгтон), чи «плоский світ» (тобто зневілювання різниць між «першим» і «третім» світом», як наслідок розвитку нових інформаційних технологій), чи то старіші про «занепад Європи» та «конвергенцію капіталізму з комунізмом» - читаються як фантастичні романи: цікаво, але мало правдоподібно.
Як історик, хочу звернути увагу на що інше: історія привчила нас до того, що великі геополітичні революції приводять до появи світових релігій та ідеологій. Падіння комунізму 1989-1991 р. стала першою, яка не запропонувала нічого принципово нового, жодного великого «ізму». Вона залишила по собі велику ідейну пустку. Звідси у нас почуття тривоги - бо ми, як і вся природа, не терпимо пустоти, і звідси бажання заповнити її квазінауковими пророцтвами.
Сучасна Україна постала з останньої геополітичної революції. А тому позначена всіма її системними ознаками. Ми, українці, мучимося браком великих відповідей на великі питання. Ліки на ці муки можуть бути простими: може, значення революції 1989-1991 р. й полягало у тому, щоб переконати нас, що час великих питань і великих відповідей віджив себе, відійшов у минуле. А на їх місце прийшов час справ, малих і великих, котрі й визначатимуть наш цивілізований розвиток.
От і на тому тижні Україна здала ще один екзамен на «цивілізованість»: у Брюсселі вона вступила до СОТу - до того ж раніше від Росії. А перед тим Сербія на виборах надала перевагу прозахідному кандидату над кандидатом проросійським. Після цих двох невеликих перемог мені якось менше віриться, що центр нової геополітики доконче перенесеться до Росії. Навпаки: ці малі дають нові підстави думати, що Європейський проект ще далеко не вичерпався. А тому рано прощатися з ідеєю ЄС як нової геополітичної потуги.
Європейська спільнота почалася відносно недавно, з французько-німецького примирення 1955 р. Воно стало наріжним каменем Європейського проекту. Чим для «старої» Європи було французько-німецьке, тим для «нової» стало недавнє українсько-польське. Не було воно легким чи швидким: поляки й українці мають спільну історію, не менш трагічну й криваву, аніж французи та німці. Але те, що воно сталося, без перебільшення можна назвати геополітичною революцією. Вона дало нову надію, що кордони Європи не кінчиться на Медиці і Шегині.
Чи ця надія стане реальністю, залежить не в останню чергу від того, чи коли-небудь дійде до українсько-українського примирення - між тими «двома Українами», котрі, як нас, переконують, ніколи не зійдуться, і між якими проліг цивілізаційний кордон різниці.
Не хочу виглядати безнадійним оптимістом і твердити, що таке примирення доконче станеться. Мій оптимізм обмежується радше до твердження, що я не бачу причини, чому би таке примирення доконче не мало би статися. Особливо, якщо виходити не з логіки великих ідей, а з логіки малих справ.
Може, в цьому і полягає сенс тої геополітичної революції, котру так загадково на минулому тижні проголосило українське телебачення?