Коли люди збираються на траурну церемонію або на уродини, вони наперед дбають про кольорову гаму одягу, підбирають слова, які скажуть на урочистості. Погодьтеся, було б надзвичайно дивним, якби хтось на ювілей заявився в жалобному вбранні і навпаки на похорон – у крикливо барвистому. Реакція з боку присутніх, очікувано, була б категорично негативною.
Тим, кому залежить на своєму реноме, доводиться навіть тренуватися перед подібним походом, не тільки перебираючи одяг, але й добираючи маски для обличчя. Тут пандемія внесла свої корективи і доводиться роз’яснювати, що йдеться не про шматочку на обличчі, а про відповідну міміку. У будь-якому разі йдеться про роботу над собою. Але чомусь, коли справа торкається суспільно-політичних баталій, маски пристойності зриваються з обличчя ледве не зі шкірою. І на ньому застигає гримаса ненависті. Виникає питання, чим можна пояснити таку метаморфозу?
Тут варто зробити коротке пояснення: пошук правильної тональності потрібен людині тоді, коли вона хоче, щоб її слова дійшли до авдиторії, щоб її ідеї поширилися в суспільстві, щоб її аргументація переконала навіть протилежну сторону. Якщо ж ставиться інше завдання, наприклад, шляхом розколу і протиставлення мобілізувати тверде ядро своїх фанатів, тоді тональність різко змінюється. Вона набуває всіх ознак звучання радянської пісні «Священная война», тієї, де йдеться про «смертный бой». Або ж «Інтернаціоналу», знову ж таки в частині, де «Горить наш ум святим завзяттям й на смертний бій усіх повів». Така мобілізуюча тональність певною мірою виправдана, коли йдеться про зовнішнього агресора. А от коли вона спрямована всередину суспільства, то біди не обберешся.
Важливо не тільки вибрати тональність, щоб бути почутим, але й для того, щоб не бути банальним і беззубим, що більш важливо – повести за собою людей. Багато також залежить від наявності засобів комунікації. А якщо вони перебувають у руках тих, хто категорично не хоче змін, хто готовий кинути «під ніж» значну частину суспільства заради збереження свого впливу на владу або себе при владі? Коли соціальні мережі, придумані для взаємного спілкування, інструменталізуються для розпалювання ненависті і ворожнечі задля збереження впливів купки плутократів? Пасивно спостерігати за співом «колисанок» плутократичних медіа і водночас за стравлюванням громадян між собою – не вихід. Це позиція, яка веде до цементування олігархічної системи в Україні.
Радикалізм і нетерпимість, які проповідуються в суспільстві, не вдасться скерувати проти самої Системи. Оскільки її сила і ресурси несумірні. Швидше українці покалічать і проклянуть один одного, ніж звільняться від інформаційного шкіперства телеканалів Медведчука, Ахметова, Коломойського і ботоферм Петра Порошенка. Свого часу Соціал-демократична партія України (об’єднана), а за нею і Партія регіонів осідлали макіавеллівського коника «розділяй і володарюй». І дійсно розкололи країну навпіл. Переконавши цілі регіони в найгіршому ставленні один до одного. Петро Порошенко не тільки продовжив справу розколу, він сегментував рештки суспільства. Коли перед ним постав вибір – залишитися завдяки розкольницьким маніпуляціям при владі або спокійно відійти, сприяючи консолідації суспільства, він вибрав розкол і ненависть. Не таємниця, що й багато прихильників Володимира Зеленського тріумфально вимагали «крові» (помсти) Порошенкові та його команді. Забуваючи, що потрібно не мститися попередникам, а діяти згідно з буквою закону. Що треба карати за кримінальні вчинки, а не тому, що ми тепер при владі.
Такий підхід відібрав можливість у частини критично мислячих прихильників п’ятого президента спокійно відійти від нього. В умовах так великих узагальнень подібний свій вчинок вони трактували б як зраду. Навіть тепер, коли багатьом, під впливом нових фактів про корумпованість попередньої владної вертикалі, відкрилися очі, ніхто не пропонує їм діалогу. Зрозуміло, що протидія олігархічного «інтернаціоналу» намірам і діям президента Зеленського викликає в його прихильників праведний гнів. Але гнів можуть собі дозволити сусіди, що сперечаються за межу, а не вище державне керівництво.
Замість того щоб почати діалог примирення всередині суспільства, у президентському пулі віддають роль комунікатора радикальному і не завжди толерантному Михайлові Подоляку. Напевно, для того, щоб не розгубити своїх прихильників, Зеленському потрібен хтось такий, хто буде «глаголом жечь сердца» його виборців. Згода, але поруч з Подоляком мають бути десятки інших, які говоритимуть з усіма на рівних. А таких, на жаль, не видно. Саме в цьому й полягає провальність комунікації Зеленського.
Тут Зеленський не витримав тиску негативу, який на нього масовано спрямували олігархічні медіа, порошенківські ботоферми, та й що гріха таїти – українська патріотична інтелігенція. Повівся, дозволяючи втягнути себе у гру, де він буде неодмінно втрачати. Оскільки йому поки що так і не вдалося вибрати тональність, яка дасть змогу розпочати зшивання українського суспільства. Можливо, він сподівався, що навіть відверті противники нарешті розгледять його позитивні наміри і займуть нейтральну, вичікувальну позицію. Але цього не сталося, бо з протилежного боку переважно сочиться ненависть і зневага. Що ж, це ще один виклик. Подолати який вдасться лише за умови вибору правильної тональності для діалогу в суспільстві.
Проте є ще один шлях – затятися на своєму і намагатися переламати противників через коліно. Але за такого варіанта треба пам’ятати, що найбільшим ворогом є не звичайні громадяни, які тебе не люблять, а нереформована судова та правоохоронна система. Олігархи, що мають вплив на законодавчу і виконавчу владу. Які пачками перекупляють народних депутатів, ставлять покірних їм міністрів, оплачують вигідні собі ухвали в судах. У такій ситуації в президента є тільки один союзник – народ України. У всіх загрозливих випадках він має апелювати про підтримку саме до нього. Але якщо оточення президента вважає інакше, то наслідки будуть передбачувано сумними.
Ситуація надзвичайно важка, а посада президента України – невдячна. Тут годі чекати не те що овацій за добру роботу, тут хоч би зменшити кількість ненависті і бруду на свою адресу. І тут насправді годі радити, яку позицію зайняти. Чи варто бути гострим? Точним розтином скальпеля вирізати чиряк не вдасться. Та й відточеного скальпеля нема в наявності. Чи варто загравати? Але можуть подумати, що ти сумніваєшся у своїй правоті, і тоді відвернуться прихильники і не пристануть колишні противники. Важливо не розгубити потенціал на заграванні, бо потім не виявиться сил для реалізації головної мети. Ну, бути солодким, бо з’їдять, не бути гірким – виплюнуть.
Але не все так песимістично. Вже незабаром на Капітолійському пагорбі з’явиться команда, якій буде під силу «прищучити» наших олігархів. Судові справи проти Коломойського в США та Ізраїлі незабаром істотно послаблять його негативний вплив в Україні. Фірташ має всі шанси здійснити подорож з Відня в руки американського правосуддя. Медведчук уже під санкціями, які за нової адміністрації у Вашингтоні мають шанс стати справжніми. Закриватимуть не тільки ботоферми Порошенка, але проводитимуть слідство щодо його фінансових оборудок. А там, повірте, матеріалів предостатньо.
Сподіватимемося на взяття в оборот Ахметова. Як і на арешт рахунків суддівської кліки, корупціонерів, що розбіглися по всіх світах. На блокування рахунків російських агентів впливу. І не треба боятися казочок про Вашингтонський обком або про зовнішнє управління. Для громадян України – це сміховинні погрози, а от для олігархічної нечисті, топ-корупціонерів та агентів впливу – це страшний сон. Цікаво тільки, яку тональність обере новообраний президент Джо Байден у спілкуванні з розділеним американським суспільством. І чи ця тональність допоможе нам здійснити нашу українську мрію.