Не знаю, що рятує Україну стільки років, але це точно не наша мудрість і далекоглядність. Зараз сама доля немовби тицяє нас носом, як мале кошеня, у свіжо нароблену купку. Але ми не здаємося. І далі виплакуємо свіжі калюжки над сумною українською долею.
Мова про хейт на адресу футболіста Довбика. Який у день свого найбільшого тріумфу забув, зараза, кого він представляє. І говорив так, як його всі останні роки вчили говорити в спортивних інтернатах. Добре, що наші славнозвісні мовні пуристки вже не сприймаються всерйоз, і якось з цієї ситуації вдалося вирулити. І навіть футболісти не образилися (може), що їх почали обзивати «усиками». До речі, вартувало б поставити запитання по-іншому – наприклад, на якому етапі просвітницька кампанія пані Фаріон у школах? Та сама, де «Ліза – то лизати», а «Міша – то до ведмедів». Не запрошували її в спортивну школу ніяку? Не вдалося молодих футболістів зробити «палкими патріотами»?
Інше нагадування – черговий потік свідомості Владіміра Путіна на теми, в яких кожен дурень може легко переспорити вченого. Тобто на теми етногенезу та геополітики. Цього разу президент РФ дещо змінив пропорції «совка» та «російської імперії» в загальній каші «русского міра», що вітчизняні політологи сприйняли з великим ентузіазмом. Адже це, страшно подумати, може свідчити про зміни в політиці Кремля…
Ці дві події коментують та аналізують різні люди, які давно кожен «у своїй темі». Тому можуть місяць або й два розмусолювати кожну цитату, збираючи вподобайки і переходячи з ефіру на ефір. Хоча і «приклад Довбика», і нудний переспів російсько-радянських фантомних болів Путіним – це питання одного штибу. Це приклади війни / конкуренції між російським та українським проєктами в Україні.
Саме так. Людям пропонують вибирати між «русскім міром» та Україною. Причому вбивці та агресори говорять: «Ми вас всіх любимо, ходіть до нас». Тоді як українці, за старою повстанською звичкою, шукають зрадника в партизанському загоні. Щоб привселюдно вигнати.
Про це вже говорено і проговорено, але, мабуть, не доходить – російський національний міф є не просто універсальним, де кожен знайде собі казочку до вподоби. Він ще й інклюзивний, тому «будь ти хоч негром прєклонних годов» – для кожного знайдеться місце. Чекісти, власовці, білі, червоні, царська «охранка» і соціалісти-бомбісти – усі вони десь там інтегровані, і нікого це давно не дивує. Білогвардійські офіцери, аристократи, «Баклажан» з фільму «Жмурики», для якого головне «не колір дупи, а колір душі», герої серіалу «Штрафбат», фільму «Сволочі»… Список можна продовжувати.
Російський міф охоплює і російську історію, і українську, і радянську. І золотоординське іго, і спадщину імперії монголів. І норманську теорію, і перші держави слов’ян. Тому що це пропаганда. Що, до речі, дозволяє Путіну легко, наче шизофренику, перемикатися з одного на інше. А потім ці вкиди, зі серйозними мінами, аналізують наші політологи.
Якщо не знати з практики, що таке «русскій мір», воно дійсно може сподобатися. І головна помилка Путіна (що також відомий факт) – він зарано показав справжнє обличчя братнього народу.
З іншого боку, маємо український проєкт, який мало того, що в рази поступається за кількістю носіїв російському. Так ще й існує жорсткий відбір за право бути «правильним», «достойним» і «гідним». Від українського ми вимагаємо бездоганної якості, тоді як росіяни просто поплескали б по плечі і сказали: «Наступного разу вийде краще, без акценту, а зараз головне – результат на полі». І навіть якщо воно зараз ніби подіяло, хлопці почали більше говорити українською, то не факт, що це щиро і надовго. Що це рішення, прийняте під тиском, не «на відчіпного».
Нас не настільки багато, і ми не настільки досконалі, щоб ставити такі жорсткі рамки. Тому немає іншого шляху, ніж періодично ставати на горло власній пісні. Хочеться, звісно, всіх українізувати. Питань нема. Але якщо важить результат, а не сам процес, то вартувало б дещо змінити тактику.
Бо поки що ця тактика чомусь до болю нагадує «апогей апофеозу» останніх президентських виборів. Результат відомий. А ставки, між іншим, набагато вищі. Щоб знову не довелося гордо вішати рамочку «скільки то там відсотків» з відчуттям виконаного обов’язку. Бо всім неправим жорстко сказано, в чому вони не праві.