Україні має один великий ресурс. Це є досить освічене й дуже самостійне населення. Воно дасть собі раду і пристосується до будь-яких умов – лиш би держава не заважала.
Минулого тижня Україна «відзначала» рік правління Януковича. За нашими українськими дискусіями та новинами з арабського світу ми проґавили іншу важливу подію – минулого місяця сталося те, що уже передбачали декілька років тому: за розміром виробництва Китай перегнав Японію і став другою найбільшою (після США) економікою світу.
Уряди на колишньому радянському просторі захоплюються китайським успіхом і використовують приклад китайської авторитарної модель для виправдання своїх «керованих демократій». Виняток робили балти, Грузія… і, донедавна, Україна. З приходом Януковича українська влада, як виглядає, робить ставку на нову цивілізаційну модель – хоча й далі говорить про стратегічну важливість західного напрямку.
У кожному разі, між приходом Януковича й популярністю китайської моделі існує певний, хоча й, зрозуміло, не цілком прямий зразок. А тому є сенс при обговоренні його особистого майбутнього та майбутнього усієї України придивитися ближче до «китайського успіху». А щоб порівняння було коректним, варто звернутися також до іншої моделі, про яку українська влада чомусь воліє на говорити – моделі сусідньої до Китаю Індії.
Зараз якраз читаю окрему книжку на цю тему: “Crouching Dragon, Hidden Tiger. Can China and India Dominate the West?” Према Шанкара Джа – і за якийсь час маю намір викласти рецензію на неї за сайті Західної Аналітичної Групи. А тимчасом подаю добірку підставових фактів на основі того, що прочитав останнім часом в західній аналітичній пресі.
Нам кажуть, що ми вступили у добу «змагання модерностей», коли західна модель перестає бути зразком для всього світу. Ми є свідками того, як незахідні країни швидко перетворюються у нові економічні потуги і підважують усталену геополітику. Найбільша частина цих держав знаходяться в Азії, і «фактором Х», що об’єднує більшість з них є приналежність до конфуціанської цивілізації.
Китай є найбільшою з них. Він не є національною державою у стислому розумінні цього слова. Він є радше «державою-цивілізацією», що опирається на вченні Конфуція, з його наголосом на моральних вартостях, верховенства інтересів влади над інтересами особистості, й конечній потребі стабільності й єдності. Конфуціанство розглядає опозицію до влади не лише як загрозу для встановленого порядку речей, але як річ підставово аморальну.
Цивілізації, як і культури, однак міняються. Як соціальні істоти, ми безумовно є заручниками нашого минулого. Але історія є процесом, повним таємниць і несподіванок. Як пояснити, що група революціонерів, начитавшись німецького економіста ХІХ ст.., могла у 1949 р. захопити владу у країні з тисячолітньою конфуціанською традицією? Або чому так сильно різняться між собою історичні траєкторії Північної і Південної Кореї?
Як кажуть експерти, є лише одна незмінна річ у сучасному Китаї – і це те, що він постійно міняється. Це правда, що Китай міняє світ. Але сам він при тому теж міняється. Вистачить одної цифри: число інтернет-користувачів в Китаї досягло 384 млн. Це більше, аніж усе населення США. Багато з них є блогерами і ведуть дискусії такого характеру і на такі теми, про які ніколи не прочитаєш у контрольованих партією паперових мас-медія. Шанхайська академія Суспільних наук минулого року опублікувала дані, згідно з якими одною з найбільших статей (514 мільярдів юанів) урядових витрат є видатки на контроль за інтернетом. Це більше за кошти на охорону здоров’я, освіту і соціальні програми, й уступає лише видаткам на армію (532 мільярди). Ця стаття бюджету йде на контроль за тими, хто збирає в Інтернеті підписи до петицій, критикує уряд і тощо – тобто за неконтрольованими інтелектуалами, блогерами і твіттерами – щоб запобігти недозволеним масовим акціям, поки вони не вилилися на вулиці.
А виливатися є чому. За розміром національного продукту на голову населення ($ 6.000 US) Китай залишається країною, що розвивається – у цьому відношенні він лише трохи випереджує Намібію. Головним настроєм китайців є невпевненість. Цей настрій охоплює всіх: від низькооплачуваних робітників до комуністичної верхівки. Всі розуміють, що за комуністичною ідеологією криється клановий капіталізм. Китайці сприймають це як нормальний стан речей. Але ця нормальність робить цинізм публічною ідеологією. Для багатьох компенсацією за цинізм є почуття національної гордості за свою країну. Шовіністичні почуття – проти Японії, Тібету і Далай Лами – є особливо сильними серед соціально мобільної міської молоді. Однак на щодень китайці приймають рішення, що відображають їхню непевність у майбутньому. Сільські родини платять великі гроші, щоб переправити нелегально бодай одного зі своїх до Сіднею, Лондону чи Нью-Йорку. З 145тис.студентів, які щорік їдуть вчитися закордон, додому повертаються лише 25-30%. І, зрозуміло, лідери комуністичної партії відсилають своїх дітей вчитися не у Пекін чи Шанхай, а у Ванкувер чи Лос-Анджелес.
Інакше виглядають справи в Індії. Зараз вона є четвертим за величиною господарством у світі, після США, Китаю й Японії. За прогнозами, вона скоро випередить Японію, а в середині цього століття наблизиться до США. На відміну від Китаю, її економічний розвиток опирається не на експорт, а на попит внутрішнього ринку; не на дешевий ресурс, а на інтелектуальні технології та соціальний сервіс). Хоча Індія відстає від Китаю за обсягом виробництва, у 2020 р. вона випередить його за темпами росту.
На це існують дві причини. Першою є демографія: у наступні 20 років Індія пережене Китай за кількістю населення, й до середини цього століття різниця буде становити 150 млн осіб. Китайське населення почне спершу старіти, а потім зменшуватися. Це є наслідком китайської політики однієї дитини. Індіра Ганді намагалася зробити щось подібне у 1970-х роках. Але її спроби запровадити примусову стерилізацію натрапили на шалений опір індійців. І вони мали рацію: у теперішній Індії діти до 14 року життя становлять 30% населення, у Китаї – лише 20%. А в умовах Азії демографія легко конвертується в економіку.
Другою причиною швидкого економічного росту Індії є демократія. Індійці люблять нагадувати, що вони є найбільшою демократією у світі, і що саму ідею демократії видумано не в Греції, а в Індії. Зворотньою стороною найбільшої демократії є найбільша бюрократія. Індійська бюрократія знана на весь світ за свою неефективність. За таких умов, найбільш актуальні питання стають предметом нескінченних дебатів. Китайці таких проблем не знають: їхня влада тримає ситуацію під контролем, керується прагматизмом і поводиться раціонально. Але коли б щось у цій ситуації нагло змінилося, то погані рішення китайського центру більше б зашкодили китайській господарці, аніж погані рішення уряду у Делі. І це є одною з причин, чому Індія, а не Китай приваблює більше закордонних інвестицій.
Від початку 1990-х, коли Індія лібералізувала свою економіку, у ній квітне приватний бізнес. Бо на відміну від китайських, індійські фірми не залежать від рішень центру. Тому індійський бізнес випереджує китайський щодо інновацій. Власне в Індії появилася ідея найдешевшого у світі автомобіля, й робиться найдешевші у світі але світової якості операції на серці – часто хірургами, які дістали освіту у найкращих університетах Англії чи Америки. На відміну від Китаю, де панує цензура, ідеї в Індії рухаються без перешкод, а інтелектуальне піратство не залишається безкарним. Середній клас в Індії досяг чисельності бл. 300 млн. осіб – що, як і число користувачів Інтернету в Китаї, більше за населення США. І саме з цим класом пов'язують революцію у споживанні і культурі.
А тепер останнє і, може, найважливіше для українського контексту: як і Китай, Індія не є національною державою. Але на відміну від Китаю і подібно до України, Індія є багатоетнічною і багаторелігійною. Серед політологів уже побутує порівняння Індії й України як країн дуже неоднорідних за складом населення, але політично відносно стабільних.
Порівняння з Індією може виявитися повчальним для наших українських національних демократів. Вони все ще вірять, що немає іншого способу збудувати стабільну державу й ефективну економіку, як збудувати спочатку сильну українську націю чи національну державу. Приклад Індії показує дещо інше: у формулі «національна демократія» секретом успіху є не так перша («національна») частина, як друга («демократія»).
Але ще сильнішою пересторогою може стати порівняння Китаю та Індії для нашої влади. Вона намагається запровадити в Україні авторитаризм як передумову для економічних реформ. При цьому вона покликається на китайський приклад та його російсько-білоруську копію. Проблема з цим покликанням є та, що «русский мир» не є навіть наближеною копією конфуціанської моделі (пам’ятаймо про «русские бунты, бессмысленные и кровавые»!). А по, друге, на відміну від Китаю та Росії, Україна немає дешевих ресурсів, чи то природних, чи то людських.
Так насправді Україна має один великий ресурс. Ним є досить освічене й дуже самостійне населення. Воно дасть собі раду і пристосується до будь-яких умов – лиш би держава не заважала.
Тому Україна потребує демократії, щоб зняти кришку з того горщика, в якому вирує величезна людська енергія. А тоді поступово, законами і новими правилами гри, зрозумілими й однаковими для всіх , переправити цю енергію у мирне й цивілізоване русло.
Але це вже тема для іншої розмови.