Спостерігаючи за суспільними і політичними процесами дещо збоку, я весь час задумуюсь, чому український проект такий...як би то сказати – нецілісний чи неуспішний, хоча останнє твердження, напевно, занадто гостре. Щось неначе стримує його як зсередини, так і ззовні.
Щодо стримування ззовні - то тут справа зрозуміла: геополітичні інтереси головних гравців - США, Російської федерації та ЄС - пробують використовувати Україну як поле для реалізації своїх політичних планів. Тому вони то стимулюють Україну рухатися у тому чи іншому напрямку, то через свої важелі впливу, стримують її від руху у тому чи іншому напрямку. Так, Росія стримує рух України до НАТО чи ЄС (в останньому випадку не особливо, бо цього ще й не потрібно - це занадто далека перспектива). І саме ЄС активно позбавляє Україну надмірних ілюзій щодо цього. Так само, як Росія стримувала Україну від вступу у СОТ. Своєю чергою, США теж не вітають зближення України з євразійським простором - а, точніше, простором, який контролює Росія. Так само США можуть частково стримувати Україну і від надмірного впливу ЄС. Все ж ЄС є не лише природним союзником, але й природним конкурентом США. Особливо в економіці.
Однак щось стримує Україну зсередини. І йдеться тут не про «агентів впливу», яких у нас ледь не половина Верховної Ради, чи про простих агентів чужинецьких країн. Мова йде про внутрішню невіру в Україну, в її успішність. Нерозуміння, що таке Україна, навіщо вона. Вислів «вірю в Україну» з уст тих, хто насправді вирішує її долю, звучить однозначно нещиро, якщо не цинічно. Для українських еліт Україна перетворилася у машину для заробляння грошей. І нічого більше. От зараз: чому блокують роботу Верховної Ради регіонали - бо вони відсторонені від остаточного і останнього великого розподілу державної власності. Чому повторюється непристойна підкилимна штовханина між президентом і прем'єром, чи між БНУНСом і БЮТом? Все те ж - розподіл власності і влади, що в Україні є одним і тим самим.
Одні маніакально рвуться до влади, а інші спазматично відштовхують від неї інших. Про Україну ніхто і не думає. І боюсь, що час ще не прийшов. Всі ці скандали на наших кордонах - це ж прямий результат того, що такі питання їх не цікавлять - це наші проблеми. В Києві вони перейняті іншим.
Вже просто стало важко дивитися на маніакальні скляні очі наших красивих лідерів. Та що там важко - страшно. Я бачу, як вони перетворилися у чисту функцію - супердокладні машини для утримування і опанування владою.
Хоча мені ніяк не до тями - навіщо їм аж стільки грошей і аж стільки влади. Може, не розумію, бо ніколи ними не володів. А може, і вони не розуміють - навіщо все це їм. Вони вже стали заручниками цієї своєї манії. Однак нічого людського за цим вже немає. Навіть якщо під людським розуміти підлість. Це вже чисті гомункулуси. Що навіює тільки страх. Бо навіть з мерзотником можна домовитися, з кібером - ні.
Тому фраза «Я вірю в Україну» така недоречна у наші часи. Ми можемо сміятися з «тупих» американців, нещодавно сказав польський кінорежисер світової слави Кшиштоф Зануссі, однак вони «вірять у Америку» і всерйоз її будують. Можливо, тому Америка і є. Думаю, що в Росії чи Польщі є такі, хто «вірить у Польщу» чи «вірить у Росію». І тому Росія і Польща є.
Однак чи буде Україна? І якою вона буде?
А може, це просто недоречні міркування і епоха «віри в Україну» пройшла? Тоді - чи успішною буде Україна як машина для заробляння грошей, якщо вона не матиме цього фундаменту віри?
Бо ж без героїв Крут та героїв УПА не було б і статків наших мільярдерів... Ось в чім проблема...