Цьогорічний липень є особливим у найновішій історії України. Ще не було тут таких дощів, ще не було тут війни. І – ще не було тут такої мовчанки з приводу роковин «волинської різні».
Минулого року, під час 70-ліття цієї трагедії могло здаватися, що стосунки між українцями і поляками набирають насправді драматичного кшталту. Здавалося, що після цього вже жодна політична коректність не зможе замаскувати гостроти цієї проблеми між нами. Але – прийшли нетипові дощі 2014-го, несподівана українсько-російсько-українська війна, розгублена польсько-українська мовчанка у справі Волині. Знаю, що у Сеймі було вшанування хвилиною мовчання, але теж бачу, що не було галасу у пресі чи на вулицях польських міст, як це бувало раніше.
Може саме це і змусило мене вибрати момент, щоб вибачитися особисто. Я задля цієї нагоди оминав гучні роковини, даючи (даруйте за пафос) можливість зробити це українським парламентам і українським президентам. На жаль, жоден з них не скористався з цієї нагоди – ні недо-президент Кравчук, ні президент олігархів Кучма, ні президент націонал-утопістів Ющенко, ні той, чиє ім’я хай буде прокляте. Не зорієнтувався в ситуації і новий президент Порошенко. Зрештою, може йому не до того, а може статус президента країни вимагає круглої дати? А втім, вибачатись – це ж не боляче. Чому цього досі не зрозуміли українські політики і урядовці?
З іншого боку, можливо ні у кого з них немає аж такої особистої потреби вибачатися, як у мене. У мене є. Мій дід Григорій Павлів воював у 1918-1919 рр. проти нової Польщі, за що й відсидів півтора року у Перемишлі. Мої вуйки (мамині двоюрідні брати) – Іван і Михайло – були в «націоналістичній партизанці» у 1940-х, за що відкаралися у радянських таборах. Жоден з них не хотів розказувати, за що конкретно «сиділи». Може на їхніх руках була кров невинних поляків з Волині чи з Галичини? Я маю до них жаль за те, що не сказали. Бо тепер звертаючись до Бога, я щоразу прошу – Господи, не карай моїх нащадків, якщо на руках моєї родини є кров невинно убієнних. А ще я подумки звертаюся до своїх численних знайомих і ще численніших незнайомих поляків – вибачте мені, браття-поляки!
Я знаю, що ці перепросини будуть сприйняті радше позитивно, але вони не замінять потреби офіційного вибачення від імені української держави і народу – українці мусять вибачитися, бо факт злочину, який волає до неба про помсту, ніхто з тверезих людей не ставить під сумнів.
Ми, українці, мусимо про це пам’ятати так само, як пам’ятаємо, що вперше у Києві слова «Хай живе вільна Україна» висловив польський журналіст і дисидент Адам Міхнік. Що польський президент Александр Кваснєвський упродовж десятиліття на зламі 1990-2000-х років наполегливо утримував статус Польщі як головного адвоката України у Європі. Що польський екс-президент Лєх Валенса виступив зі словами підтримки на «помаранчевому майдані». Що президент Лєх Качинський, може й наражаючи інтереси Польщі, боронив інтересів України в непростих часах після Помаранчевої революції. Що й президент Коморовський не дав підстав сумніватися в приязному й співчутливому ставленні Польщі до України. А головне – прості громадяни Польщі завжди підтримували наші прагнення стати часткою цивілізованого європейського співтовариства. І врешті, що поляки – ліві і праві, центральні і аполітичні – знову і вкотре, «закусили губу» в цю важку хвилину для України, щоб обґрунтовані претензії відкласти на потім, щоб згадка про болючі моменти взаємної історії не стала ударом в спину. Українці знають, що наш тил надійно прикритий із заходу поляками, але при цьому інколи забувають, що і ми залишаємося полякам щось винними. Все так не буде, як кажуть галичани.
Тому я особисто вибрав цей момент коректної і співчутливої мовчанки, щоб подати свій тихий голос: ми не забули і не забудемо, справедливість мусить перемогти. Прийміть мої вибачення нині, а вибачення всіх інших, я вірю, прийдуть згодом.