Щоби зрозуміти проблематику ставлення світу до українських подій впродовж останнього року достатньо подивитись на ставлення українських (та і не тільки українських!) політиків до подій в Гонконзі. Скільки українських політиків висловились на підтримку демократичних перетворень у цій квазі-державі? Скільки країн ризикнули псувати стосунки з Китаєм заради демократії? А як щодо офіційної України, яка щойно пережила Майдан – ми ризикнули підтримати десь там, дуже далеко, демократію? Може, ми надіслали політичну місію? Чи скликали Раду Безпеку ООН? Чи може почали думати про санкцію щодо Китаю?...
Все ці риторичні питання мають:
1) грубо натякнути українцям, що всі країни дбають, насамперед, про власні інтереси і тому нічого сподіватися на великі жертви заради України;
2) дати впевненість, що ми таки рухаємось у правильному напрямку, – навіть, у Китаї влада перестала бути сакральною, навіть там права громадянина переважують тягар зобов’язань перед володарем і історичними традиціями жорсткої влади.