Цьогорічна вступна кампанія добігає кінця, проте вже зараз для новоспечених студентів можна робити песимістичний прогноз: вони швидко розчаруються в українській системі вищої освіти. Навіть не беручи до уваги інституційні проблеми у вищій школі, саме наповнення нормативних курсів переважно змушуватиме студентів позіхати, а то й повністю ігнорувати освітній процес. Власне, відокремленість університетів і навчальних програм від реалій життя і потреб роботодавців є однією з ключових причин сумного стану української вищої освіти.
В процесі навчання одним з найчастіших нарікань студентів суспільно-політичних, економічних чи гуманітарних спеціальностей є те, що засвоєний на парах матеріал неможливо використати на практиці, він не розвиває у студентів навичок, цікавих роботодавцю, що узагальнюється фразами на кшталт «нащо нам все це вчити». У студентів технічних спеціальностей своя біда – застаріла матеріально-технічна база та відсутність практики. Така практика, до слова, має організовуватись в обов’язковому порядку на державних підприємствах – має ж студент відробити інвестовані в нього гроші. Проте цей підхід лише ускладнює ситуацію через стан державних підприємств (тих нечисленних, які ще не приватизовані).
В Дніпропетровську, наприклад, ця вимога спричинювала парадоксальні ситуації: за організацію практики для студентів Національного гірничого університету на приватних підприємствах у їхнього наукового керівника, Андрія Самсоненка, Прокуратура вимагала пояснень за таку «злочинну» ініціативність. Для ілюстрації проблеми браку практичних занять наведу інший приклад, вже з власного досвіду. Цього року я закінчувала магістерку, логічним завершення якої є написання дипломної роботи. Вона за нормативними вимогами має не просто демонструвати знання і критичний аналіз певної проблеми, а й містити наукову новизну. Новизну для своєї роботи я намагалась знайти у спілкуванні з представниками малого та середнього бізнесу м. Львова, в процесі якого, поміж іншим, цікавилась, як підприємці оцінюють вплив освіти на ведення свого бізнесу.
Почати можна з того, що достукатись до підприємств безневинними електронними листами – мовляв, студентка аналізує підприємства, візьміть, будь ласка, участь в анкетуванні, – справа безнадійна. Оскільки часу на безпосередній обхід підприємств не було через навчання в Києві, довелось піти найпопулярнішим у нас третім шляхом - шукати знайомих та знайомих знайомих. Відповіді на питання, що стосуються освіти та її впливу на розвиток та ведення бізнесу, не стали відкриттям. «Університетська база знань не відповідає реаліям сьогодення», «Невідповідність знань випускників отриманим дипломам», «Проблема нестачі практики під час навчання» - ось найбільш часті відповідь на це питання, взяті з прямої мови підприємців.
Власне, для третини опитаних якість вищої освіти ані стримує, ані підсилює успішність ведення бізнесу, для такої ж кількості вищі навчальні заклади не є джерелом нововведень на підприємстві. Водночас майже половина зазначила, що цей фактор є стримуючим для розвитку бізнесу. Висновок з цього – в переважній більшості підприємці та університети існують автономно одне від одного, слабко працюють над налагодженням комунікаційних зв’язків між собою та схильні нарікати або одне на одного, або на «лінивих» студентів. З одного боку, закритість наших підприємців може виглядати виправданою, зважаючи на постійний тиск контрольно-ревізійних органів та нестабільно політико-економічні умови, в яких вони функціонують. Проте доволі смішно чути про відокремленість університетів від підприємств і разом з тим зустрічати майже повсюдну замкнутість останніх та небажання йти на діалог чи співпрацю з студент(к)ами, не пов’язаними з ними кровними, дружніми чи іншими зв’язками.
Інший психологічний парадокс полягає у тому, що, визнаючи вищі навчальні заклади як потенційне джерело інновацій, нововведень та молодих перспективних працівників, підприємці в переважній більшості відмовляють (незнайомим) студентам у співпраці. Тим не менш, запровадження реальних механізмів для обов’язкового проходження стажування студентами на підприємствах не є єдиною панацеєю. Потрібно давати можливість практикам викладати в університеті і ділитись власним досвідом зі своїми студентами. Ми маємо чудові приклади такої практики на програмах журналістики УКУ чи Могилянки, чому б не застосовувати цей досвід на інших напрямках? Наголошу, що йдеться не про викладачів з науковим ступенем, які паралельно працюють за спеціальністю. Мова йде про практиків, які накопичили свої знання і вміння поза академічною спільнотою і не ділитимуться ними через призму теоретичних концепцій чи підручникових догм. Разом з тим, викладачам-теоретикам потрібно створити реальні умови (наприклад, завдяки скороченню лекторного навантаження і введення оплати за наукові дослідження та розробки) для можливості ведення досліджень, в тому числі на підприємствах чи за їхнього сприяння. Тільки в такому випадку студент матиме ще до випуску перед собою більш-менш відповідний реальному образ власної професії та зможе краще зрозуміти ту ж теорію, вивчену на інших предметах.
Нам усім потрібно зрозуміти, що проблема освіти – це не завжди і не лише проблема освітян і студентів. Можна згадати іншу ключову проблему української освіти, корупцію. Потрібно розуміти, що це не лише хабарі при вступі чи на сесії. Це також кумівство при працевлаштуванні випускників, викорінити яке можна лише за ініціативи «знизу». Прийняття нового закону про вищу освіту чи іншого нормативного акту не може розглядатись як рішення усіх проблем. Для вдосконалення підготовки висококваліфікованих фахівців у вишах потрібен діалог між різними суспільними інститутами, а для цього потрібна добра воля усіх зацікавлених сторін: університету, роботодавців та студентства.