Думка, що Україна в майбутньому має орієнтуватись на Ізраїль у питанні власної безпеки, доволі популярна серед частини українського суспільства. На тлі стратегічної невизначеності щодо реальних перспектив вступу нашої держави до НАТО з’являються альтернативні пропозиції. Мовляв, можна спробувати стати таким собі другим Ізраїлем. Тоді й вступ у Північноатлантичний альянс втратить свою актуальність. Такі міркування, на перший погляд, здаються логічними і раціональними. Але глибший аналіз змушує засумніватися в доцільності копіювання Україною ізраїльського досвіду боротьби за виживання.
В Ізраїлю, як і в України, завжди були вороги, які прагнули ліквідувати його державність. Уже наступного дня після проголошення 1948 року незалежності Ізраїль був змушений давати відсіч збройній агресії. Коаліція арабських країн, до якої входили усі сусіди щойно створеної єврейської держави, розпочала вторгнення з кількох напрямків. Араби поставили за мету знищити незалежну державу Ізраїль. Здавалося, країна швидко втратить свій суверенітет. Однак євреї ще задовго до проголошення незалежності почали формувати воєнізовані загони, які згодом переросли в армію. Вони вже мали досвід військових операцій і діяли рішуче. Тоді як серед коаліції арабських країн бракувало узгодженості, взаємної довіри та військових навичок. У підсумку якість особового складу та краща організація перемогли кількість. Ізраїль зумів зберегти суверенітет у час, коли небезпека була найбільша.
У другій половині ХХ століття між Ізраїлем та арабськими країнами не раз точилися війни. Та в цих військових конфліктах євреї вже не були в ролі сторони, яка лише обороняється. Незважаючи на те, що проти Ізраїлю воювало відразу кілька держав, йому не тільки вдавалося давати їм відсіч, а й перемагати та захоплювати нові території. Шестиденна війна 1967 року продемонструвала значну технологічну і стратегічну перевагу офіційного Єрусалиму. За кілька днів Ізраїль зумів повністю розгромити військово-повітряні сили своїх супротивників і встановив контроль над усією територією Палестини включно зі сектором Ґази та Західним берегом річки Йордан, Голанськими висотами в Сирії і Синайським півостровом у Єгипті.
У війні Судного дня 1973 року коаліції з Єгипту, Сирії, Іраку та Йорданії не вдалося взяти реванш за розгром 1967 року. Незважаючи на фактор раптовості і початкові провали, ізраїльтяни швидко оговталися, провели зміни в командуванні та військовій стратегії. А потім від оборонних операцій перейшли у контрнаступ. Наприкінці бойових дій армія Ізраїлю перебувала за 100 км від столиці Єгипту і за 40 км від столиці Сирії. Араби знову зазнали поразки.
Війна Судного дня стала останньою великою війною між єврейською державою та коаліцією арабських країн. Наступні військові конфлікти, у яких брав участь Ізраїль, були значно меншими за розмахом бойових дій і кількістю учасників. Та й євреям відтоді протистояли вже не окремі держави з професійною армією. Переважно це були терористичні угруповання, які спиралися на активну зовнішню підтримку. Ці конфлікти часто були кровопролитними та приводили до жертв серед цивільного населення. Але перед Ізраїлем уже не стояло питання збереження державності. А радше – захист своєї країни і населення від атак терористичних груп і різноманітних проксі-сил.
Проводячи паралелі між Україною та сучасним Ізраїлем, треба розуміти принципову відмінність ситуації двох держав. Ворожа коаліція арабських країн проти Ізраїлю давно зникла. Усе почалося з мирної угоди між Єгиптом й Ізраїлем, підписаної 1979 року у Вашингтоні. Офіційний Каїр визнав право на існування єврейської держави і встановив з нею дипломатичні відносини. Найсильніша на той час у військовому плані арабська країна перестала становити небезпеку для Ізраїлю. У 1994 році настала черга Йорданії, яка також підписала мирний договір з офіційним Єрусалимом. Того ж року була утворена Палестинська автономія. Тож рівень національних загроз для існування єврейської держави значно знизився. Якщо раніше Ізраїль воював з регулярними арміями на кількох фронтах, то зараз протистоїть різним радикальним арабським воєнізованим утворенням на кшталт ХАМАСу, Хезболли, Ісламського джихаду. Більшість нинішніх ворогів Ізраїлю не має сучасної зброї. А та, що є, виготовлена кустарним методом чи отримана нелегально. Якщо провести паралелі з Україною, то небезпека від цих воєнізованих структур приблизно аналогічна терористичним утворенням ДНР і ЛНР. І жодним чином не дотягує до рівня російської загрози.
Станом на зараз єдиним серйозним противником Ізраїлю є Іран. На перший погляд, Тегеран може вважатися дуже грізним ворогом, який створює для єврейської незалежності екзистенційну загрозу, аналогічну російській загрозі для України. Площа Ірану майже у 80 разів перевищує площу Ізраїлю. За кількістю населення Іран більший у 10 разів. У своїй риториці лідери ісламської держави не раз висловлювалися щодо необхідності знищення єврейської державності. Здавалося, ну чим не точна аналогія планам Кремля щодо України? Та насправді все виглядає трохи інакше.
Уявлення про те, що Іран для Ізраїлю є постійною екзистенційною загрозою, помилкове. Після утворення єврейської держави між нею та Іраном швидко були налагоджені близькі контакти. У 1950 році Тегеран визнав державу Ізраїль і де-факто встановив з нею дипломатичні відносини. За часів правління шаха Іран був неформальним політичним та економічним союзником Єрусалиму, тимчасом як частина арабських країн вела з ним війну. Навіть після ісламської революції 1979 року відносини між двома країнами стали ворожими не зразу. Лише на рубежі ХХ–ХХІ століть напруга між Іраном та Ізраїлем значно зросла. Це відбувалося на тлі нормалізації відносин Ізраїлю з арабським світом та несприйняттям ідей ісламського радикалізму. Нарешті підтримка Тегераном ХАМАСу і Хезболли та його плани з розробки ядерної зброї поступово перетворили Іран на головного ворога єврейської держави. Однак досі прямого військового протистояння між Тегераном і Єрусалимом не було. Лідери Ірану впродовж двох десятиліть лише час від часу висловлюють грізні словесні погрози на адресу Ізраїлю. У разі падіння режиму аятол ірано-ізраїльські відносини мають всі шанси повернутися в нормальне русло. Як це вже було в історії двох країн.
Інша справа – відносини України та Росії. Москва ніколи не обмежувалася лише погрозами і словесним несприйняттям факту існування незалежної України. Натомість Кремль не раз здійснював військову агресію проти нашої країни. Організував геноцид української нації у ХХ столітті. Проводив політику колонізації та русифікації, спрямовану на знищення української ідентичності. Московські правителі ще зі середини XVII століття регулярно хворіють на українофобію і заперечують право України бути незалежною. І цю політику підтримує більшість росіян.
Попри значну військову потугу Ірану, порівнювати його з Росією некоректно. У 2022 році військовий бюджет Ізраїлю перевищив 23 млрд доларів США. Потужна високотехнологічна армія дозволяє Ізраїлю претендувати на статус регіонального лідера. Іран, який теж намагається грати в геополітичні ігри, за даними Стокгольмського інституту дослідження проблем миру, виділив на військову сферу лише 6,8 млрд доларів. Станом на зараз не Іран, а Ізраїль – потенційна жертва нападу – має ядерну зброю. Хоча й не афішує цього факту. Також єврейська держава, незважаючи на малий розмір, має значно потужнішу економіку. У 2022 році ВВП Ізраїлю становив близько 522 млрд доларів, тоді як Ірану – 388 млрд доларів.
Зовсім інша статистика вимальовується при порівнянні потенціалів України та Росії. І вона, на жаль, не на нашу користь. У 2022 році військовий бюджет РФ становив понад 86 млрд доларів, тоді як України – 44 млрд. При цьому варто пам’ятати, що великі обсяги фінансування української сфери оборони в минулому році – наслідок закордонної допомоги. Ще до війни в державному бюджеті-2022 на ЗСУ було закладено у 10 разів менше коштів. В економічному плані ми також істотно поступаємось агресору. За оцінкою Світового банку, ВВП Росії у 2022-му становив 2 трлн 240 млрд доларів проти 160 млрд доларів в Україні. А ще Росія має ядерну зброю. І протяжний кордон з Україною.
Україна та Ізраїль зараз перебувають у принципово різному геополітичному становищі. Основні виклики національній безпеці для обох держав принципово відрізняються. Вороги Ізраїлю й України не ідентичні. Навпаки, вони належать до різних вагових категорій. Мають різні військові можливості та обсяги економік. Можливо, якби на кордоні єврейської держави існувала така агресивна імперія як Росія з ядерною зброєю, Ізраїль сам був би дуже зацікавлений вступити до НАТО. Тому ізраїльський досвід існування в умовах несприятливого й агресивного зовнішнього середовища, безперечно, корисний. Але сучасній Україні він підходить не повною мірою.