Ранок, сонце, літо, настрій відповідний, і тут вона і з таким запитанням: «А ви чули про вчорашню трагедію. Як ви думаєте, а в чому причина ?»…
Приємна жінка, тільки усмішка, як говорив класик: «Не вірю». Щоб не ускладнювати сюжетної лінії, скажу, що жінка - «читач» брошур типу «Життя в спокійному новому світі», «Свідок Єгови», «Трагедія дуже місцева, дуже локальна», «Вночі золота молодь із сусіднього під’їзду…», «…ніч, п’яні, велика швидкість, не впорались з керуванням, розбилась на автомобілі».
Я дуже серйозно ставлюсь і, безперечно, поважаю заслуги ринкової економіки в боротьбі з товарним голодом. Не забулись ще ті часи, коли майонез був дуже, дуже рідкісним товаром, а піпіфакс взагалі не продавався. Газетами обходились. Минулось. Базари, супермаркети і просто магазини. Черги – як виняток. І заходячи сьогодні в книгарню, бачачи цей океан дитячої, навчальної літератури, всі ці яскраво оформлені казки, довідники школярика зі всього, починаючи від мови, географії, динозаврів, літаків, автомобілів, футболістів, кіноакторів і закінчуючи зброєю і готовими відповідями на всі завдання зі всіх предметів, відчуваєш здорове бажання заздрості: ми такого не бачили, не мали, а хотіли, і злості: вони і цього не читають. Я розумію, як це все спрацювало, я розумію, що бувають цікаві моменти, наприклад, коли у Львові вам продають матрьошки при підході до Високого Замку, значить комусь з туристів цього бракує. Я розумію трошки химерну логіку, коли в популярній газеті дві третини – це розумна і навіть в чомусь повчальна інформація, інтерв’ю з не останніми людьми в країні і в церкві, а третина – це відверта реклама ворожок, знахарів і якихось загадкових віщунів, відьмаків, провидців. Папір дорогий.
Але, визначаючи заслугу ринкового принципу – все можна продати, головне правильно проведена рекламна компанія – я чомусь не переконаний в тому, що все конче потрібно продавати і, відповідно, агресивно рекламувати. Наприклад патріотизм: скільки не пиши «Слава Україні!», якось тієї слави більше не стає. Мова не йде про просвітницьку компанію, коли людям пробують пояснити їхню власну історію: може, хоч дійде, якщо прочитають, що написано на цих великих щитах. Чи веселіший приклад, як от якесь малесеньке провінційне західноукраїнське містечко гордо пише і, відповідно, буйно святкує день міста, заявляючи, що йому аж 1150 років, а на вигляд воно зовсім на місто і не схоже. Чи коли закликають українок не їхати за кордон, бо тут діти плачуть. Можливо, спочатку потрібно створити робочі місця для мами. Але все це мирське, буденне, суєта суєт. В якісь розумні рамки все це можна запхати. Можливо, люди хотіли як краще. Можливо, комусь це принесло користь, крім тих, хто за це гроші отримав, не знаю. Але, коли дивишся в небо, якось не хочеться побачити там весь цей бедлам, що тут, на землі.
І коли, мало не щодня, бачиш цей вуличний мережевий маркетинг у виконанні «розповсюджувачів» журналу «Вартова вежа» чи цитати з Біблії на величезних рекламних щитах, які зустрічають вас відразу з залізничного вокзалу і до спальних районів Львова, на перехресті доріг, бачиш, чуєш і читаєш про освячення священиками (звісно, не задарма) всього і вся, хочеться стати атеїстом. Ніби мало нам візиту московського попа і церкви, яка в Україні вже давно є дуже великою політикою і дуже великим бізнесом. Але ж ні, тепер іде дитина й поруч з ідіотською рекламою товарів і послуг бачить цитати з Біблії. Не знаю, можу тільки здогадуватись, який там в неї ряд в голові вибудовується. Захід давно пішов цим шляхом, але щось непомітно, щоб це дало якісь результати чи привело до росту віри. Може, це той випадок, коли нам краще не експериментувати і консерватизм не така вже погана річ. Не все ж можна продати.