Останні три роки в Україні триває активна дискусія щодо минулого та майбутнього Галичини і галичан. Неодноразово порушували і питання автономії – або принаймні ментальної автаркії Галичини. Уже навіть напрацьована певна теоретична база. То чи не варто перейти від слів до дії?
Хто я? Куди іду? Якщо людина ставить собі ці запитання, то вона або протверезіла, або серйозно почала задумуватись над своїм майбутнім. Спостерігаючи за публікаціями у пресі та відкритими дискусіями, які дедалі частіше відбуваються у Львові, можна зробити висновок, що галицьку інтелігенцію ці питання істотно турбують.
У другій половині ХХ століття мешканці Галичини якось не дуже цим переймались. У радянські часи, зрештою, як і за незалежності, про галичан, чи точніше «западенців» більше говорили там, на Великій Україні.
Західних українців ці питання мало цікавили, бо у часи реакції вони вважали своєю головною метою зберегти мову, віру, традиції… Одним словом, українськість як таку. Потім вони вирішили, що збережена ними модель українськості є єдино правильною і можливою для всієї України. І вирішили поширити свій галицький досвід на всю Україну. Галичани гордо величали себе українцями, робили вигляд, що ніяк не відрізняються від українців на Донеччині або Луганщині. Вони вдавали, що Україна завжди була такою, як і Галичина – тільки її попсували росіяни, а потім більшовики, і тому вона на якийсь час забула про це. Залишилося тільки нагадати східним українцям, де, як і коли погані більшовики їх зіпсували – і вони зіллються в єдиному пориві в одну потужну українську націю. Нагадували так довго і настирно, а головне безкритично до себе, аж набили оскомину своїм месіанством всім іншим регіонам.
За останні роки галицький запал «повернути» Україні справжню національну свідомість дещо спав. Хоч як старалися, та все ж не змогли примусити одеситів, киян чи дніпропетровців говорити на бісквіт – цвібак. Протверезіли, принаймні декотрі, і запитали в самих себе, чи їм того направду треба? Може, варто самим дослухатися до думки мешканців інших регіонів, які продовжують стверджувати, що «западенці» інакші?
Щоб підтвердити чи спростувати міф про свою інакшість, люди, які ризикнули назвати себе галичанами, мали зробити повну мовну, історичну та ментальну інвентаризацію. Дискусійний клуб «Митуса» організував низку обговорень, які показали, що галицький тип все-таки вирізняється від решти українців. І вже справжнім відкриттям стало те, що галичани не завжди кращі за інших. Ба більше, далеко не завжди ті, за кого себе видавали. Наступним кроком після цього «прозріння» мало стати усвідомлення, що варто нарешті припинити месіанство щодо решти України, бо, виявляється, ми ліземо зі своїм уставом у чужий монастир.
Тоді закономірно виникло питання: а де ж тоді «наша» територія? Засперечалися, полізли в історичні архіви… Спочатку хотіли роздути Галичину від Сяну до Дону, потім стисли до меж Львова і, врешті-решт, зупинились на трьох областях – Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській.
Окреслення територіальних меж змушує проаналізувати фінансові та виробничі можливості Галичини. Потенційні можливості видалися достатніми, але реальність – печальною.
Виявилося, що мало не кожен регіон має у Києві своє лобі, а в галичан такого лобі немає. В уряді їхні права ніхто не відстоює. Очевидно, що таку групу впливу варто було б створити, от тільки як? Серед галичан немає по-справжньому великих олігархів, вони не мають великого виробництва, від якого залежала б уся країна. Впливати на ситуацію за допомогою економічних важелів вони не можуть, тож залишається лише податись у політику.
Дійшло до розмов про галицьку партію. На той час у парламенті опинилося чимало наших земляків, які займались там своїми справами, не переймаючись особливо тим, як і чим живуть пересічні галичани, чи їм чогось ще треба, окрім поширення української мови на всю територію України.
У парламент нового скликання пройшла ВО «Свобода», партія, яка основну свою підтримку на виборах отримала саме тут, в Галичині. Багато хто сподівався, що відтепер наші надії на політичне лобі здійсняться. Проте, спостерігаючи за парламентськими засіданнями, галичани побачили, що нову політичну силу цікавить не так Галичина з її нагальними потребами, як мова, якою розмовляє Микола Янович Азаров та депутати від більшості.
За десять років, помираючи з голоду у холодній хаті, я, можливо, і почую, як пан Азаров з чисто галицькою вимовою скаже: «Шановна пані Фарійон, прошу мені вибачити, але тая ваша аргументова база ніц ся не вартує». Але чи буду я дуже тим тішитись, маючи порожній шлунок?
Нещодавно я прочитав новину, що «Наша Україна» перестала існувати, натомість політики, кредит довіри до яких вичерпався, збираються «розпочати партійне будівництво з чистого листка, створивши нову політичну силу». Звичайно ж, національно-патріотичну, і до неї спробують зібрати всіх відсунутих від корита «патріотів». Чого можна буде чекати від такої партії? Нічого хорошого. Отже, залишається одне – створювати власну.
Наскільки перспективним є створення партії галичан? У своїх статтях Василь Расевич скептично поставився до успішності такого політичного проекту. Мушу з ним погодитись. Галичани, які мали непогані статки і бажали пробратися у політику, вже примазались до чинних партій. Ветерани галицької політики швидше підуть у нове-старе політичне утворення, про яке я писав вище. Горлопани, які бажають стояти на мітингах, вже галасують під прапорами «Свободи». То кого ж зацікавить створення партії галичан? Де ж ті галичани, які чекають на об’єднання своїх зусиль в одній потужній політичній партії? Чи, може, все й обмежиться тим невеличким колом небайдужих інтелігентів, яким набридла українська анархія, і вони, як завжди, вирішили помріяти: а що було б, якби було ось так?
Небагато сподівань можемо покладати на той невеличкий гурт людей, який вперто не хоче бачити реальності. А реальність у тому, що такого народу як галичани не існує. Про це свідчать такі чинники: відсутність заможних людей, готових фінансово підтримати цю політичну ідею, неактуальність цієї теми для засобів масової інформації, брак ідейних загорільців, готових іти до останнього за ідею Галичини. Отже, шансів на успіх у нас немає, а залишати все як є просто не можна.
Моя пропозиція полягає ось у чому: допоки у реальному світі шанси для галицької ідеї мінімальні, почати реалізовувати свій віртуальний проект. Розбудовувати наразі віртуальну Галичину.
Ми маємо багато історичних прикладів, коли політичні партії, які не мали можливості працювати на батьківщині, створювали свої структури за кордоном, а потім акумулювали зусилля, щоб повернутися сюди для втілення задуманого. Тепер же, в еру Інтернету, потреба виїздити за кордон відпала. Тепер ми можемо очікувати слушного моменту не у підпіллі, а в себе вдома – біля комп’ютера.
Розпочати роботу можна зі створення віртуального перепису галичан. Зробити те, чим, власне, і зайнявся Рух за відродження Галичини. Упродовж певного періоду ми зможемо легко довідатися про реальний стан справ щодо ідеї Галичини: скільки адептів вона має і хто з них готовий підтримати ідею конкретними діями. Зібрання та дискусії можна також перемістити у віртуальний простір, а там шліфувати і партійну доктрину, і стратегію, і тактику нової партії. Зрештою, всі багатотисячні демонстрації російської опозиції готували саме у віртуальному просторі. А близькосхідні революції взагалі впевнено можна назвати революціями соціальних мереж. Може, час традиційних партій, побудованих за принципом демократичного централізму, вже не надається для ХХІ століття? Може, треба шукати нових методів політичної активності? Якщо ж і цей варіант виявиться нежиттєздатним, то, напевно, потрібно буде глянути правді у вічі і дати собі спокій з такими проектами.