З невеликим часовим проміжком у засобах масової інформації з’явились дві частини історії про Ольгу Мацюк, випускницю школи і вже, напевно, студентку. У першому випадку йшлося про «втрачену», чи то пак відібрану через оцінку з історії, золоту медаль і благородний вчинок однокласника. У другому – про успіхи Ольги при складанні ЗНО. Чиста випадковість, але предмет, за підсумками семестрової оцінки з якого Ольга виявилась негідною золотої медалі, дівчина склала на 198, 5 із 200 можливих. Окрім того, набрати за підсумками ЗНО 596 балів із 600 – результат більш ніж високий.
Далеко не кожен золотий медаліст Коломийської школи №1, де навчалась дівчина, та навіть загалом в Україні може похвалитися таким досягненням. Тепер дівчина має змогу вступити до вишу, який обере. Нам же варто замислитись, яка реальна ціна «розіграних на аукціоні» золотих медалей (саме так більшість з них учні і здобувають) та яка користь державі від такої якості підготовки школярів.
Найгірше, що історія Ольги – далеко не поодинока. Рідкісною вона є хіба у тому, що отримала суспільний розголос. Більшість подібних історій з різних причин осідають пилом у стінах шкіл, де народжувались, або травматичним досвідом для учнів, які отримали подібний урок від не завжди милосердного життя. І коли ми читаємо про це в ЗМІ, тішимося, що прогнилій, несправедливій системі втерли носа, а потім просто гортаємо стрічку новин далі, без жодної дієвості, то стаємо співучасниками подібних історій і пов’язаних з цим проблем у суспільстві. Остання подія згадана недарма, адже є всі підстави вважати, що подібні історії – це тенденція, і тенденція серйозна, така, що взагалі ставить під сумнів якість підготовки школярів.
Останнім часом на всіх рівнях українського суспільства можна почути розмови про нестачу кваліфікованих кадрів. Дехто навіть появу цілої плеяди іноземців в уряді схильний частково списувати на цю проблему. Однак виглядає на те, що питання підготовки кадрів варто розглядати у ширшому контексті, а тут не уникнути розмов про школу та її спроможність або неспроможність підготувати учнів для подальшого навчання у вищих навчальних закладах. Спробуймо розглянути це питання крізь призму шкільної проблеми, над якою змушує нас задуматись історія Ольги Мацюк, а саме через явище репетиторства.
Ця проблема має дві площини – учня та викладача. Розглянемо їх по черзі. Що ми знаємо про українського школяра? Чим він живе і чого від нього варто чекати? Спробуймо змоделювати типовий образ. Завдяки новітнім цифровим технологіям сучасний учень має куди ширший кругозір порівняно з кількома поколіннями своїх попередників. Він чудово володіє комп’ютером, чується як риба у воді в світовій павутині Інтернет. Почасти живе у віртуальному світі, який йому забезпечують ці технології, зокрема тоді, коли мова йде про школу. School time є для нього прекрасною можливістю й нагодою похвалитися перед однокласниками своїми досягненнями у віртуальному просторі, вивчати його здобутки, а інколи робити це просто на уроках, не завжди зважаючи на зауваження учителів.
Таке безтурботне життя тягнеться упродовж приблизно восьми років. Час до часу воно розбавляється навчальною активністю – батьки тиснуть, бо вчителі скаржаться, тому доводиться заробляти оцінки. Перериває таке існування ДПА (Державна підсумкова атестація) – перше серйозне кваліфікаційне випробовування. Знову ж, не з власної волі, а за наполяганням батьків учнів записують на репетиторство, куди вони ходять (неохоче, але ходять), аби здати ДПА. Здають! Бо всі здають – тут немає альтернативи, так побудована система. Далі – знову безтурботне існування до часу складання ЗНО, де знову потрібно попрацювати, бо батьки напосідають і записують на репетиторство.
Підсумок такої ситуації – жодної цілеспрямованості, послідовності й системи здобування знань. Найбільшою проблемою школи є те, що школярів не вчать вчитися, а лиш «натаскують» за допомогою репетитора вибирати правильні відповіді з переліку варіантів у тесті або вивчити напам’ять певну кількість положень із необхідного предмета. І перший, і другий варіант не сприяють самостійному осмисленню та аналізові тем, а базуються виключно на безсистемному запам’ятовуванні. Проблема такого підходу полягає в тому, що не осмислені, а отже, не адаптовані знання швидко «вивітрюються», а тому весь процес є марною тратою часу. З таким успіхом можна спробувати вивчити напам’ять телефонну книгу і хизуватися перед друзями тим, скільки номерів телефонів ти здатен тримати у своїй голові. А сенс?
Крім того, така модель навчання програмує учнів на безініціативність та безкритичність у процесі здобування знань, ставить у пряму залежність від наставника-наглядача. Таким чином в учнів може виникати відчуття власної неповноцінності та почуття безпорадності перед викликами сучасності.
Тепер лише на мить уявімо собі всю цю різношерсту «навалу» молодих людей зі школярсько-репетиторськими навичками здобування знань, яка щорічно наповнює університети. Цей потік школярів, абияк сортований через сито ЗНО, вже на першому курсі університету, незалежно від факультету, чує фразу: «забудьте все, чого вас вчили у школі» і вкотре починає студіювати те, що неодноразово проходив у рамках шкільної програми. І тут перед викладачами університетів виникає одвічна українська проблема – для кого працювати? Чи справді рухатися за університетською програмою, але тоді доведеться залишити за бортом до 90% курсу, або ж махнути рукою на тих кращих 10% і повернутися до шкільного рівня.
Тепер про вчителів. Тут також є кілька цікавих моментів. Держава усіляко «витирала об них ноги», випробовуючи їхнє терпіння паралельним урізанням заробітних плат і прав. Це не смішно, аби вчитель (тут навіть варто говорити викладач, бо викладачів університетів ця теза також стосується), який має суспільний статус представника інтелігенції, який займається вихованням і суспільною роботою, мав таку низьку заробітну платню.
Питання непопулярності школи як варіанту працевлаштування у випускників педагогічних спеціальностей мало б насторожити принаймні міністерство освіти. Бо навіщо псувати собі здоров’я у школі не такою вже й легкою працею, якщо набагато простіше, але з більшою зарплатою можна працювати офіціантом чи кухарем. Однак повернімося до теми репетиторства. Адже саме воно стало тим ресурсом, який дозволив вчителям знайти вихід зі скрутної ситуації і додатково підзаробляти. Чи то навіть заробляти, бо часами винагорода за репетиторство куди більша, ніж шкільний оклад.
Починалось воно як додатковий заробіток, а згодом переросло у цілу бізнес-індустрію. З монопольним правом на ринку та системою обмежень для учнів. Монополія і контроль на ринку репетиторства не завжди поширюються на всіх, але, очевидно, у школі №1 в Коломиї ця схема діє. Як і в багатьох інших. Як наслідок, репетиторство стало не додатковим позаурочним заняттям для учнів, де вони можуть покращити свої знання, а основним, де вони ледь не вперше знайомляться з матеріалами шкільної програми. Тобто вчителі свідомо не напружуються на уроках, щоб потім у позаурочний час дорожче продати послугу, яку мали б надати в рамках обов'язкової програми.
Закономірно постає питання: а для чого нам така школа, яка не вчить, не розвиває дітей, а лише практикує відпрацьовані бізнес-схеми «вчителі-діти-батьки»? Тоді, може, простіше легалізувати систему персонального репетиторства, а школу перетворити у величезний дитячий садок до 18 років, де дітям забиватимуть голови суто національно-патріотичним вихованням? Бо для чого дітям бідних батьків освіта, а воїни-захисники ой як потрібні державі. Це, звичайно, гіркий жарт, але так тривати далі не може.
Хоча надії на те, що ця система незабаром буде знищена, нема. Як виявилося, такою системою задоволені всі, окрім суспільства, яке так і не дочекається кваліфікованого поповнення. Батьки, бо вони нібито контролюють процес навчання своїх дітей і можуть безпосередньо впливати на їхню підготовку до кваліфікаційних етапів. Учителі, бо можуть таким чином «компенсувати» свої низькі зарплати. Учні, бо можуть роками клеїти дурника, напружуючись тільки перед іспитами.
У всій цій історії програє тільки Україна. Бо, якщо в недалекому майбутньому державні заклади й установи поповняться новітнім кадровим потенціалом, то вижити зможуть лише ті, хто може окремо заплатити кваліфікованому лікарю, юристу, будівельникові та робітникові. Це свого роду дзеркальне відображення «репетиторства», але вже у велетенському суспільному масштабі.
Тому хотілось би бачити зовсім іншу систему у школі, яка базувалася б на дусі конкуренції, внутрішній мотивації учнів, розвитку практичних знань, вмінь та навичок і самостійному пошуку виходу з важких проблемних ситуацій. Школа має відмовитися від системи – «показали, запам’ятав, здав, забув». А спробувати жити за іншим принципом – «пошукав, знайшов відповідь, переосмислив, зумів втілити».
Якщо уявити Україну деревом, що росте і формується, то освіта – це її коріння, яке на сьогодні має досить підгнилий вигляд.