Піднімати дискусію навколо теми зростання цін в Україні немає сенсу. По-перше, це лише початок. Кумулятивний вплив цін на пов’язані між собою товари та послуги зростатиме до кінця року і не менше у наступному році. По-друге, перефразовуючи вислови відомого радянського діяча можна сказати, що «реформы затронули глубинные устои капитализма в Украине». Іншими словами, яка соціально-економічна модель вибудовується в Україні і чи можемо ми претендувати на статус європейської держави.
Звичайно, поява документа, який можна назвати спробою написання програми дій влади аж ніяк не є епохальним. Назву документа «Національний план дій на 2011 рік із впровадження Програми економічних реформ на 2010 – 2014 роки: «Багате суспільство, конкурентна економіка, ефективна держава» неможливо навіть запам’ятати, не кажучи про виконання.
Серед запланованих заходів найбільш амбітними є програми розвитку рослинництва та тваринництва, програми реформування енергетичного сектора та житлово-комунального господарства. Виділення програми розвитку рослинництва є тенденційним, адже як і в радянські часи планується виростити, зібрати, продати. Однак переважання зернових напрямів є ознакою відсталості країни. Не хлібом єдиним. Тонна зерна «на душу» не є гарантією продовольчої безпеки і лише свідчить про повернення в УРСР. Постанова уряду від 2007 року досить чітко окреслила параметри продовольчої безпеки та показники продовольчої доступності. Харчування населення планети суттєво змінилось, а уряд збирається триматись за зерновий еквівалент. Вихід на світові ринки зерна може бути пріоритетом, але Україна втратила овочівництво, плодово-ягідне виробництво та ще багато іншого, що призвело до недоступності низки традиційних продуктів харчування для населення через подорожчання (якщо б не було імпорту з Туреччини та Китаю, то ціни на овочі і фрукти були б вищими за світові).
Якщо зернові проекти можна реалізувати завдяки наявним в Україні вітчизняним агрофірмам та потенційним зарубіжним інвесторам і завдяки наявній інфраструктурі та домінуванні зернових в біржових оборотах, то про ефективне тваринництво говорити важко і через скорочення з 26 млн голів великої рогатої худоби у 1991 році до 5 млн - на початок 2011 року і через неможливість трансформації селянських господарств у фермерські. Олігархічні аграрні підприємства не спішать займатись тваринництвом.
Господарства селян не можуть вирватись з павутини олігархічно-кланових систем, які експлуатують їх. Селянин не може вигідно продати, міський житель не може дешево купити – це модель, яка побудована в Україні за двадцять років. Розрекламована всіма попередніми реформаторами приватна власність виявилась ярмом для селян. Великі олігархічні групи знімають вершки з аграрного сектора не менші, ніж на торгівлі нафтою. Весь цивілізований Захід і вишуканий Схід поряд з фермерськими господарствами підтримував і розвивав для них аграрну інфраструктуру і, особливо кооперацію (збутову, агросервісну, кредитну, пайовиками якої є фермери). В Україні ж процвітали навколоаграрні клани. Уряд має на меті утворити великі господарства, але виникає запитання: невже знову колективізація? Мій співрозмовник у потягу Київ–Львів – кримський татарин – дуже мудро сказав з цього приводу: запровадять ринок землі, щоб швидко її відібрати. Різке зростання пропозиції землі, на нашу думку, може значно знизити її ціну (частина селян давно чекає можливості продати землю, тому що не бачить жодних перспектив). Ціна землі буде завищеною лише навколо великих міст. Схоже явище уже було при розпродажу населенням сертифікатів акцій. Появиться ще один прошарок латифундистів, яким селянська праця і проблеми, пов’язані з нею є чужими. Десять найбільших власників України мають площі угідь від 200 до 400 тисяч га кожен (американським фермерам і не снилось), що дорівнює площі угідь Албанії, яка вже годує до 7% населення Європи. Сільське господарство розвиватиметься, але сценарій обрано монополістичний. Україна сільськогосподарська не буде схожою ні на Чехію чи Словаччину, ні на США, ні на Албанію, ні, тим більше, на сусідню Польщу, ні на країни Скандинавії.
Реформування аграрного сектора повинно відбуватись не шляхом створення господарств гігантів, які належать олігархічним кланам, а завдяки створенню інфраструктури і, зокрема, інфраструктури земельного ринку. Неможливо започаткувати земельні ринкові механізми без визначення у цьому процесі банків (чи навіть створення їх), без створення інституцій, які будуть організовувати основні операції з землею. Забезпечувати хід реформ поряд з іншими інституціями повинні також землевпорядні підрозділи при сільських радах. Зростання обсягів виробництва можливе лише завдяки доступу селян до оптових ринків та біржового товарообороту. Задля прогнозування обсягів виробництва місцеві органи влади повинні вести погоджувальні дії з виробниками з метою індикативного планування (не плутати з соціалістичним. Всі розвинуті країни, в т. ч. наші західні сусіди завжди прогнозують обсяги, щоб не допустити перевиробництва с/г продукції і падіння цін та доходів виробників). Системи державного регулювання цін за кордоном це одна з найцікавіших сфер дослідження і найбільш значуща практично. Навіть ЄС було створено з метою узгодження аграрної політики країн-членів (пізніше було сформовано і інші цілі). Зрештою, потрібно прочитати і реалізувати Закон «Про сільськогосподарську кооперацію». До речі, більшість чиновників, а особливо ті, які ніколи не бачили села до цього часу плутають кооперацію з Ленінськими постулатами. Але історія кооперації це чи не найцікавіша сторінка в економічній історії України (на сході і півдні України з 1886 до 1926 р, в Галичині у 20 -30-х роках ХХ - го століття). Історія кооперації в розвинутих країнах це історія добробуту, економічної демократії. На жаль, в Україні не сформувались традиції економічної демократії. Ми завжди «маємо свій шлях» (чи то пак, економічне бездоріжжя) і їмо фуражну гречку з Китаю.
Енергетична сфера вже непідконтрольна уряду і теж монополізована. Скороспішна приватизація привела до неможливості контролювати цю сферу урядом. Будь-які програми дій у цій сфері – це лише витрати паперу, іншої вартості вони не мають. Створення ж державних об’єктів не під силу ні теперішньому уряду ні, напевно, майбутньому. Реальні зрушення у цій сфері можуть бути лише завдяки іноземному капіталу (якщо його пустять місцеві олігархи). Іноземний капітал може сприяти впровадженню нових технологій у видобуванні енергоресурсів, експлуатації об’єктів та енергозбереженні. Завданням уряду є лише недопущення сумнівних та низьких за рейтингом компаній. Краще, щоб ці компанії прийшли з Заходу.
Окремої уваги заслуговує оплот соціалізму в недорозвинутому капіталізмі – житлово-комунальне господарство. Його реформувати просто неможливо. Той, хто це здійснить. потрапить у підручники історії. Населення у реформу цієї галузі найменше вірить. Ця сфера найбільш лобійована, монополізована і непіддатна контролю. Всі країни СНД зіткнулись з цією проблемою. Результат у більшості випадків один – ця гідра не зникає. Особливо показовим є досвід Росії. Очевидним є той факт, що зрощення соціалістичного ЖКГ з сучасними приватними структурами привело до формування необґрунтованих тарифів при тотальному марнотратстві та 30-40% втрат, які покладено тягарем на плечі населення. Створення об’єднань співмешканців уже показало низьку результативність (одною з причин є конфлікт з гіпертрофованою системою управління і обслуговування ЖКГ). А уряд планує у примусовому порядку до 2014 року всіх мешканців об’єднати в ОСББ. У цій сфері потрібні свої виважені експерименти (терміном хоча би один рік), чужий досвід (його вже «вивчали» чиновники, а треба послати фахівців і представників об’єднань співмешканців) та іноземний капітал. Бажано залучати капітал зі сфери, яка є близькою за профілем.
Це лише кілька роздумів з приводу. Загалом же «Національний план дій на 2011 рік із впровадження Програми економічних реформ на 2010 – 2014 роки: «Багате суспільство, конкурентна економіка, ефективна держава» необхідно опублікувати для широкого загалу – може там хтось побачить перспективи для себе. Адже будувалось попередніми владами і будується та назавжди узаконюється і благословляється теперішньою владою монополістичне суспільство багатих (європейці вважають це відсутністю економічної демократії і загрозою соціальних конфліктів), а для решти, яких до 90% - «ефективна держава» з відповідними засобами контролю, стягнення податків і покарань гречкою …