Виходячи на сцену, я уявляю себе в залі разом з тими людьми, які купили на мій концерт квиток. Дехто приїхав з інших міст, щоб послухати тебе цілих дві години! Ти думаєш: «Вау, як це круто!» Але разом із тим розумієш, що не можеш підвести слухачів навіть тоді, коли ти прихворіла або щось болить... Це стан афекту.

Інколи після концерту я помічаю, що десь поранилась, порізалась чи навіть вдарилась і не можу згадати, коли саме це сталося...

І навіть, коли я бачу одну людину в залі — це може бути звукорежисер чи світловик, я все одно співаю як на концерті. Я не можу співати абияк, якщо я бачу, що мене слухають.

У мене батьки дуже такі академічні. Мама слухала класичну музику, приміром Рахманінова, Баха, Шумана... Батько мій – він слухав фольклорну музику, але в чому він консервативний? В тому, що він не приймає фольклору в сучасному звучанні. І це для мене була боротьба.

Був такий фестиваль в Донецьку «Додж» – «Донецький джаз» називався. Я в 16 років поїхала туди і співала «Павочка ходя». Павочка ходя, пірьєчко роня, святий вечір добрим людям... і там був такий джаз-рок. там було таке... ми таке зробили! Саксофон, фагот, там, барабани, бас! І коли він це почув, він сказав що «ну так». Також додав, що було б краще, якби я заспівала її а капела. Він постійно критикує мої, наприклад, кримськотатарські обробки.

Це було кафе мого батька «Лагуна» [у селі Малоріченське, куди Джамала разом з батьками та старшою сестрою Евеліною переїхала наприкінці 1980-их років]. Тоді я мила там посуд. Бували моменти, коли всі працівники берега — ті, хто продавав шаурму чи працював в інших забігайлівках, розуміли, що всі туристи вже пішли і можна порозважатись. Саме тоді я ставила мінуси фонограм тодішніх хітів Уітні Х'юстон, Мерайї Кері та інших виконавців. Я просто співала їх і це було моєю першою розрадою.

Батько давав нам гроші, звичайно. На дорогу, на їжу. Але, коли ми приїжджали до Києва, ми розуміли, що хочемо якісь-там черевички, якусь сукню. Це було дуже потрібно і була така крута мотивація, щоб заробляти влітку. Я знала, що я не працюю в ресторані... не працюю в ресторані голосом. От важлива така річ. Я навіть казала своїй сестрі, що я піду в «МакДональдс», буду заробляти 20 баксів, але я ніколи не піду в ресторан співати.

Коли співак навчається співу і заробляє гроші в ресторані співом, він начебто стирається. Ти співаєш 100-150 пісень, каверів щодня, щоночі. Це не може тебе не стерти.

Був єдиний досвід, коли я спробувала заспівати в одному з начебто джазових ресторанів. Налаштувалась виконувати пісню, як почула, що десь брязкають виделки. Після цього я знову намагалась зануритись в музику і почала співати голосніше. Тоді до мене підійшов менеджер і сказав, що тут співають тихіше, тут у них лаунж. Проте я його не послухала і зробила по-своєму, не зменшуючи гучності. Потім люди, які сиділи біля сцени, нічого не замовили й не їли. Це був єдиний такий досвід. Туди я більше не поверталась.

Я вступала в музичне училище імені Глієра на джазове відділення. Після прослуховування мене туди майже взяли. Але я вирішила податись на навчання в консерваторію. Заради мами. Вона казала мені, що не вірить у джаз. «Якщо б ти сказала, що поїдеш в Америку, тоді так», – говорила вона.

Чесно кажучи, спочатку я не бачила себе оперною співачкою. Проте після того, як закінчила п'ять років із червоним дипломом та партією Віолетти з опери «Травіата», тоді я вже «завелася».

Поїхала навіть на кілька майстер-класів за кордон, де мене побачив викладач Міланської оперної студії. Він сказав мені, що «нам такі голоси потрібні, в вересні приїжджай вже з чемоданом. Чекаємо на тебе». Але я не приїхала, бо поїхала на «Нову хвилю».

Однак після цієї музичної події я була в розпачі: мені телефонували представники російської естради – Йосип Пригожин хотів мене продюсувати, Олександ Фадєєв бажав писати пісні, а Дмитро Білан – співати зі мною. Я відмовляла всім, бо по-іншому розуміла свою музику...

А потім я зустріла Ігоря Тарнопольського [засновник музичного лейблу «Enjoy! Records», продюсер Джамали], який спитав, чи є в мене альбом. А я відповіла йому, що ні, але пишу пісні. Після того, як я показала йому те, що створила, ми почали писати альбом, в якому назбиралось 12 пісень [«For every heart», 2011 рік].

Джамала з'явилась саме з нього та мрії, що в Україні може звучати поп-музика, натхненна американський соулом 70-х років.

Так, я хочу збирати навколо себе стадіони, мати європейські та американські тури. Це крута і насправді дуже чесна мрія. Але мені важливо залишатись музичною одиницею з українським баченням. Для себе я заявила, що не буду типовою українською естрадою, адже з'явилась і прийшла сюди всерйоз та надовго.

Однак за ці дев'ять років шляху я побачила: не все, що «заходить» тут, може сподобатись деінде й навпаки. Ми різні. Ми навіть не можемо вільно слухати концерт, адже стримуємось та хвилюємося і вже після цього даємо емоціям волю й оживаємо. Нашим слухачам щось подобається, але вони не можуть розкомплексуватись і почати танцювати. Таких людей треба виростити, бо не можна приїхати, припустімо, в Рівне, і сказати: «Егей, що ви? Як ви? Танцюйте!» А музика, яку я роблю, вона перш за все випромінює свободу.

Іноді буває дуже важко, коли ти виходиш і дві години борешся з залом. Ти переконуєш їх в тому, що ти маєш право тут бути. Що так, вони не знають про що ці барабани, вони не знають, про що ця гармонія, вони не знають. що ти маєш на увазі, коли кажеш «Рятують хвилі ловців останніх мрій – їх на землі тепер замало». Щоооо? Ну, про що ти кажеш? Так багато думки в пісні – навіщо?

І це боротьба. Це важко. Я не буду казати про те, що ти виходиш, повна зала і ти вся така насолоджуєшся стовідсотково своїм концертом. У кінці концерту ти завжди перемагаєш, отак. Можу сказати, що завжди при кінці перемога, але майже дві години – це боротьба.

Мені здається, що всі люди, які стають батьками, вони вже туди (сміється). Інколи не віриш, коли дивишся на свою дитину і бачиш: вона схожа на тебе. Це так захоплююче, коли син робить перші кроки, видає перші звуки – просто диво.

Ти постійно здивована, деколи й шокуєшся від того, адже кожен день від немовляти з'являється щось нове... І це виховує тебе, як людину – знову і знову, ти стаєш щасливіша, бо навчаєшся у своєї дитини радіти життю.

Чесно, я мрію про те, щоб в України все було добре. Ми заслужили на це. Але нам чогось бракує. Я навіть не знаю, чого. Ці п'ять років не були даремними, але бажано, аби ми рухались швидше. Важко бути відстороненою, коли на твоїй землі такі події. З іншого боку, ти витрачаєш багато енергії, щоб зрозуміти це й пережити...

А протягом часу, використаного на такі роздуми, ти могла б писати нові пісні, створювати арт-проекти... Інколи тобі буває соромно, коли даєш концерти, а десь там люди живуть без їжі чи води. Звісно, якщо ти можеш заробити своїм мистецтвом гроші та скерувати їх тим, хто цього потребує, тоді це справедливо... Насправді я дуже хочу приїхати додому в Крим, побачити море та свій сад і дати концерт, але, на жаль...

Я собі вже зібрала таку маленьку студію. Вона ще нова, чистенька, без інструментів і без музикантів. У мене була така лабораторія вдома і я могла записувати демо пісень. Але зараз я не можу цього робити, тому що дуже важко поєднати розклад сну дитини і свого натхнення. Тому я буду приходити сюди і занурюватись у цей стан, щоб написати нові пісні. Тому що, коли закінчується запис альбому, починається робота над новим.